Мені такий протез потрібен, щоб можна було автомат тримати, – Руслан Карпець

Він уперше відчув подих степового донецького вітру, який несподівано налетів, поглинувши небагато з того живого, що було на блокпосту. Його бійці стояли посеред поля в районі Дебальцевого. Пісок і гіркий пил забивали рот, проникали за комір і в рукави, різали очі. Руслан Карпець натягнув шапку і, прикриваючи очі долонею, пильно вдивлявся в лісосмугу. Він знав, що там знаходяться російські козаки-найманці. Та марно напружував очі: за двадцять кроків через куряву вже нічого не було видно. А про відстань у 500 метрів до ворога годі й казати.
Руслан перевів погляд на товаришів, і йому стало якось тепліше на душі. Адже вони були не лише друзями, а ще й земляками. Разом добровольцями прийшли до Кременецького військкомату. Отримали направлення в одну частину — 128-му окрему гірсько-піхотну бригаду. І от тепер разом захищають рідну землю на Дебальцівському плацдармі від непроханих гостей з Росії. Приємно було спостерігати за Андрієм та Олександром. Підлеглі були спокійні, а їхні дії на блокпосту — впевнені. Відчувалося, що двомісячна підготовка на полігоні перед відправкою на передову не була даремною.
Про те, що вже третій місяць знаходиться на передовій, Руслан матері не повідомив. Як і про те, що добровільно став захисником України. Вплинула на таке рішення участь у Революції гідності протягом чотирьох місяців на столичному Майдані. Вважав, навіщо засмучувати неньку. «Ось приїду додому, вона повернеться із заробітків в Італії, тоді все й розповім під час застілля», — думав він. Але не так сталося, як гадалося, бо все круто змінив у його житті той бій…
…Вітер несподівано вщух, і видимість покращилася на кілометри. Саме тоді Руслан побачив на дорозі колону машин з продовольством для мешканців Дебальцевого. Коли головна з них порівнялася з лісосмугою, звідти найманці відкрили вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів.
— До кулемета, — скомандував Карпець. Черги з нього швидко охолодили нападників з лісосмуги. Але на допомогу терористам прийшли розрахунки ворожих «Градів». На позиції блокпоста почали вибухати реактивні снаряди. Від одного з них загинув його підлеглий Андрій, що мав позивний «Гроза». А Руслан продовжував стояти на повний зріст і не міг зробити ні кроку. Осколки вдарили в бронежилет, подарований йому священиком з Кременця отцем Володимиром.
Повертатися до життя було нестерпно боляче. Руслан довго не міг зрозуміти, хто він, де знаходиться і що тут робить. Потім із глибини пам’яті прийшло усвідомлення: «Я — Руслан Карпець. Солдат…» Обвів поглядом кімнату, побачив стійку з крапельницею, столик з незнайомими миготливими апаратами. Подумав: «Це госпіталь. Палата для реанімації». І раптом відчув, як на обличчя впали кілька крапель. Над ним схилилася мати у сльозах:
Руслан захотів підвестися на ліжку, але тіло його не слухалося — лівої руки не було по плече. А ліва нога взагалі не працювала…
Різні люди у складних життєвих ситуаціях поводяться по-різному. Один досягне поставленої перед собою мети й більшого вже не бажає. А от Руслан вважає, що подолана висота перестає бути висотою і стає основою для подальшого оволодіння новою: позаду в нього — 15 перенесених операцій. Попереду — нова амбітна мета.
— Ось встану на ноги і повернуся до своєї частини, до хлопців. А для цього мені такий протез потрібен, щоб можна було автомат тримати, — каже Руслан.

Тарас МАШКОВЕЦЬ, «Народна армія»