Найбільше запам’яталося, як у “дев’ятку” помічник депутата джипом врізався, – Володимир Решетняк про надзвичайні ситуації на Тернопільщині

— У БАТі, як проїдешся цілий день, то ше пару годин у вухах гул, і тіло трусить, — 31-річний Володимир Решетняк стоїть на прохідній пожежної частини в райцентрі Бучач на Тернопіллі. Працює начальником ремонтної зони рятувального загону обласної служби з надзвичайних ситуацій. Приїхав із Тернополя прогортати в районі снігові замети.

— Мій БАТ — тут, а мене в Тернопіль перевели. Як перший снігопад упав, кажуть — їдь, заводи. Перший рік його для розгортання снігу використовуєм. До того в лісі дороги прокладали, дамби нагортали. Але воно не дуже вигідно, бо бере 115 літрів на годину.

Решетняк у лискучому темному камуфляжі. Пальці чорні. Чути запах солярки.

— Гулю на голові бачите? — торкає себе пальцями за чоло. Там видно темну пляму. — Люком мене вдарило. Машина стара, фіксатори погано працюють. Зі мною ше такий Саша помічником їздить. Прочищали пару днів тому дорогу в Монастириському районі. Іхали 30 кілометрів на годину. І тут раптом яма величезна. БАТ клює носом і заривається лопатою. Саша ззаді їхав. У балони головою так лупнувся, що тепер ходить із синяками.

Вузьким коридором ідемо повз диспетчерську. Там троє еменесівців: один на телефоні, двоє — на дивані.

Володимир відкриває порожній кабінет заступника начальника частини.

— Колись я тут начальником частини був, то хлопці мене знають, — сідає в офісне крісло, витягує ноги в берцях. У кабінеті — євроремонт, біла підвісна стеля.

— 2010 року якраз здавали це приміщення — воно довгобудом вважалося. Пожарніки, доки викликів нема, плитку клали, штукатурили. Останні дні спали по 4 години. Я сам підвісні потолки чіпляв, меблі таскав.

Чому обрали таку професію?

— Дуже воєнним бути хотів, навіть не знаю чого. Поступив у військовий інститут у Кам’янці-Подільському. Як у тому інституті, ніде такої дисципліни не було. Чотири роки відбули в казармі, і гонили нас, як коней. Зранку зарядка — 5-7 кілометрів бігу, потім — силова підготовка. А якшо зима, то ше й сніг цілий день у частині лопатою кидаєш.

Життям доводилося ризикувати?

— На пожарі раз вогнем накрило. Гасили під Бучачем літню кухню з сараєм. Підставив драбину до другого поверху. Виліз на неї й поливаю зі ствола. Раптом стеля падає, і весь вогонь тягою через вікно на мене валить. Стрибати не варіант, бо знизу каменюки і ями — ноги поламаю. Добре, що хлопці побачили — і з другого ствола мене полили. Навіть не обгорів дуже. Шолом із захистом і спецформа витримали.

Збиває два дзвінки на мобільному. Телефон установлений на віброрежим. На третій дзвінок відповідає.

— Так, Лесю. Я вже в частині. Десь за годинку буду, — каже в слухавку.— Жінка останнім часом дуже моєю роботою не довольна. Каже: “З тебе користі нема. Приходиш додому, падаєш і засинаєш. Тільки одяг за тобою стірати”. — Дружина Володимира працює завклубом. Дітей не мають. — Зарплатою я і сам не довольний. Майор, а на руки маю 2300 зі всіма надбавками. За тиждень зарплата має бути. Уже чекаю, бо не маю чим рахунок поповнити на телефоні.

Прощався я з життям раз, як літом 2008-го перевозив МАЗом на платформі БАТа, — повертається до розмови. — Солярки, як завжди, дали мінімум. Мотор хапнув повітря і заглох. Вижимаю гальма, але вони не тримають добре. Пару секунд стоїть усе на місці, а далі чую дз-з-з-з. Усе летить вниз, прямо у вуличку. 40 тонн — БАТ і ше 40 — МАЗ із платформою. Маху набирає такого, що хати дві-три точно знесе, доки зупиниться. Не знаю, як я колеса без гідроусілітєля завернув. Кабіну від удару аж підкинуло. Виходжу на ватних ногах, руки трусяться. Уже встиг помолитися і попрощатися з життям. Тут мужик із крайньої хати вибігає. Кричить, що в суд на мене подасть. Бо я йому штахету в паркані зламав.

— Ви ше тут говорите? Я думав вже по 50 грам п’єте, — у двері заглядає молодий рятувальник. На годиннику 21.20. Решетняк натягує на голову товсту плетену шапку, на плечі накидає камуфляжний бушлат.

— На завтра знову сніг передають, — диспетчер встає зі стільця, тисне йому руку.

Сідаємо в сріблясту “ладу”.

Майор рятувальної служби Володимир Решетняк вилазить із люка 40-тонного шляхопрокладача БАТ-2 на подвір’ї пожежної частини у райцентрі Бучач на Тернопільщині. Приїхав із сусіднього району. 22 березня там чистив від снігу дорогу до віддалених сіл

— У готель тебе підкину. Міг би до себе запросити, але я тут в зятях. Ще й половина хати не опалюється. Холодно буде спати, доки нагрієшся, — автомобілем у темноті влітаємо в глибоку вибоїну. — Н-да. Треба трохи привикнути після БАТа до легкової. Там ям не чути, — збавляє швидкість. — Спочатку їздити взагалі не міг, бо привик до “Урала”, ЗІЛа. Там втиснув педаль до поліка й поїхав. А тут втиснув, воно “бух-бух-бух” і глохне.

На місце ДТП міліціонери вас викликають?

— Кличуть уже, як когось з автомобіля вирізати треба. Найбільше запам’яталася родина: мама, тато і молоде подружжя — їхні діти. В їхню “дев’ятку” якийсь помічник депутата джипом врізався в тумані. Водій і пасажир спереду померли зразу, а двоє жінок ззаді ми ше живими застали. Одна померла біля машини, а друга — у “швидкій”.

Іншим разом виїхали на виклик у село Яблунівці. Не зрозуміло, чи пожежа, чи вибух: на місці лише задимлена літня кухня. Зайшли в підсобку, а там жіночка з дитиною. Вікно глухе, то жінка пробувала горшком його вибити. Але сил забракло. Сховала дитину під себе й отак обоє задихнулися. Після таких викликів часом стає не по собі. Найдієвіша поміч — піти з хлопцями по 50 випити.

У суботу зранку дозволяє залізти всередину БАТа. Уміло вигинається й опускається ногами на педалі. Я брудними ногами стаю на сидіння. Витираю чорний дермантин рукавицею. Люк щільно не закривається, усередині літають сніжинки. Назовні нічого не видно, сніг заліпив передні квадратні вікна.

— Броньоване, — б’є пальцем по склі перед собою Решетняк. — Тут кругом броня. Машина розрахована — якшо міну хапає, то шоб люди вижили. Через то така тяжка.

Управління, як у танку Т-72, — смикає на себе покриті пластмасою ручки двох важелів. — По місту вуличками їздити, щоб нікого не протаранити — треба досвід добрий.

Біля БАТа стоїть ще одна машина на гусеницях.

— ПТС іде по суші на гусеницях, а по воді на гвинтах. Бачиш, борти погнуті? Під час повені 2008-го на хуторі Забиччя ми людей із дахів знімали. Ще привезли якогось п’яного мужика нам на борт. Кришку, де кардан працює, водою зірвало — то він туда два рази падав. Як він там вижив — чудо. Якби кардан його хапнув, то був би фарш. Коли другий раз його витягнули, люди йому добрих стусанів дали. Посадили на кормі, щоб не рипався.

Верби у воді викорчувані плавали такі, що двоє людей стовбур не охоплять. А тоді щось бу-бух у борт — коряга днище нам пробила. Поміг випадок. Якась баба тікала з хати і взяла з собою тільки одяг, що на собі. І фікус. Квадратний пластиковий горшок ідеально підійшов під форму воздухозаборніка. Пробили в дні горшка дірку й накрили ним.

З нами була голова сільради. Сутеніє, фара розбита. Питаю: куди плисти? А вона в трансі. Кулак у рота засунула й дивиться вперед, трясеться. Єдиний адекватний отой п’яний мужик був. Показував нам, куди вирулювати. Потім хтось із берега почав ліхтарем махати. Вибралися з горем пополам.

Так і ночували в ПТСі?

— Усіх, кого родичі не забрали, поселили в дєтсадік. Дали пару ящиків гуманітарки передітися. Вдівалися напотемки. Зранку той дєтсадік був схожий на зборище транссексуалів — чоловіки в жіночому, жінки в чоловічому. Петро — мій помошнік, виглядав як “люді в чорном”. Узяв собі довжелезний, аж до п’ят, плащ. А участковий був у жіночому пенюарі.

Трапляється, що люди відмовляються покидати затоплені будинки?

— В одному селі баба з дідом не хотіли їхати. Дід вивів корову на прицеп. Сам сидів на даху хати й годував її. Як доїв — не знаю. Певно, ниряти приходилося, бо води було їй вище ніг. Каже: “Корову не лишу. Забирайте з нею”. А як я корову погружу? На руках її не занесем, а борт відкриєм — води напустим. Так і лишилися там. На другий день дєд дзонить: забирайте бабу, бо вона впала, ногу зламала. Йому заодно воду та консервів підвезли. Бабу забрали, а дід біля корови лишився.

За ту повінь мені дали орден “За відвагу”. Другої чи третьої ступені, не пам’ятаю. Не так часто кітєль ношу, шоб то вивчити.

“Москалі з того боку підтягнули полк установок “Град”

З 2002 по 2006 роки Володимир Решетняк служив у військовій частині МНС селища Мазанка в Криму. 21-річним став командиром роти.

— Півтора місяця відпрацював на острові Тузла під час прикордонного конфлікту між Росією та Україною 2003 року. Якби російська гребля перейшла наш кордон, ми мали спецназ туда висаджувати ПТСами. Ученія постійні були. Одного разу якісь човни з їхньої сторони до нас пливли. То нам зброю і бронежилети всім видали. Казали, що москалі з того боку підтягнули полк установок “Град”. У разі чого, вони би Тузлу зрівняли разом із нами і спецназом.

 Gazeta.ua

загрузка...

Comments are closed.