Непроста історія тернополянки Ольги

Миловидна та охайна Ольга Крамар працює прибиральником території вже майже три десятки років. Приступивши до цієї роботи ще у далекому 1988 році, жінка не відмовилася від неї за першої кращої нагоди, бо, як каже, робота її полюбила. Зараз цілком впевнено працює прибральником ПП “Теркомуналсервіс” та наводить лад на вул. Сагайдачного. А починалося все зовсім по-іншому:

– Колись я працювала швеєю у ательє «Ромашка». У молодому віці зрозуміла, що треба думати про житло. В ті роки держава забезпечувала житлом тих, хто ставав двірниками, але треба було відпрацювати за це десять років, – розповідає пані Оля, – Знайомі були шоковані таким рішенням, зупиняли, перепитували, чи це правда, та й я дуже важко переживала зміну роботи. У віці двадцяти восьми років я посивіла, бо мені було дуже соромно прибирати на вулиці. Спочатку намагалася якось сховатися, щоб знайомі не побачили мене під час роботи. Брала хатній віник, щоб не ходити із «двірницьким». Пригадую, схилюся з віником до землі, щоб ніхто не впізнав. А сльози капають, рікою течуть від сорому… З часом звикла, робота полюбила мене. Її ж любити непросто, бо тут важко і фізично, і морально.

Жінка розповідає, що тернополяни – любителі посмітити. Соняшникове насіння можна збирати кілограмами, а пляшки, особливо після весіль, виносить з своїх територій мішками. Дуже дошкуляють безхатьки, а ще – господарі собак, які вигулюють своїх улюбленців у центральній частині міста. За словами пані Олі, їй зустрічається лише одна власниця собаки, яка збирає екскременти тварини у поліетиленовий пакет, який щільно зав’язує.

– Вона бачить, що я з урн вигортаю сміття руками, то зав’язує добре, така совісна жінка. Більше ніхто, на жаль, такого не робить. Рідко хто дякує чи звертає увагу на нашу роботу, більше невдоволених реплік. Був, щоправда, випадок, коли я прибирала біля пам’ятника Данилові Галицькому, і помітила, що якась жіночка мене фотографує. Я спочатку намагалася якось відвернутися, та врешті стало цікаво, навіщо вона це робить. Підійшла, запитала. Та пояснила, що їде в Америку і хоче показати там, як в Україні прибиральники працюють вручну, бо там вже такого нема, – розповідає пані Оля.

Одного разу жінку зупинив міліціонер: «Пані, чого так пізно ходите?», на що відповіла: «Не пізно, а рано». А ще одного разу, розповідає жінка, до півсмерті налякала своєю мітлою огрядного мисливця, який йшов із рушницею. Той аж вкляк, каже пані Оля, коли вона вийшла з-за ялинки, де саме прибирала. Та бували випадки й менш курйозні. Приміром, одного разу на прибиральницю здійснив напад п’яний чоловік з ножем. Вона втекла, однак потім ще тривалий час побоювалася виходити вночі на роботу.

– Відколи заборонили торгівлю алкоголем вночі, стало значно легше працювати. Звичайно, п’яних вистачає, вони і бродять центром, і на лавках сплять. Але ця зміна була для нас відчутною, – ділиться думками Ольга Крамар.

«Швидка допомога» – так називає її чоловік. Бо не раз за всі роки вибігала вона і в свято,  і у вихідний день, щоб оглянути територію та звільнити її від сміття. Дякувати за це їй не треба, бо це робота, яка «її любить». А от чи люблять цю роботу тернополяни?