Брехня і політика

Присвячується традиції політиків усіх часів і народів влаштовувати 1 квітня для своїх виборців протягом 365-ти днів на рік (а у високосні роки — протягом 366-ти).

“Перше квітня — брехня всесвітня”, – каже відома українська приказка. “Первого апреля никому не верю”, – по-своєму погоджуються росіяни. Англомовні ж народи взагалі називають 1 квітня All Fools Day – у не зовсім дослівному, зате точному, перекладі це “День, коли всіх пошивають у дурні”.

Тим часом крилата фраза, приписувана Отто фон Бісмарку, стверджує: “Найбільше люди брешуть перед одруженням, після полювання і під час виборів”. Про 1 квітня цей серйозний політик не згадував — але нас цікавить інше.

Адже вибори, строго кажучи, є суттю політики в її “демократичному розумінні”. Тож цей афоризм можна розуміти так, що політика та брехня — речі, принципово нерозривні. Зайвим свідченням цього є той факт, що процитована вище крилата фраза Бісмарка відома в дуже багатьох варіантах: у деяких із них замість “одруження” фігурує секс, в інших – “прогулянка”, у третіх — взагалі війна… І спробуй тут з’ясуй, що ж насправді казав знаменитий німецький політик. Адже брешуть не тільки політики — брешуть і про них.

У будь-якому разі, 1 квітня видається цілком годящим днем, щоб поміркувати про співвідношення і взаємозв’язок політики та брехні.

Брехня і демократія

Корені “Дня сміху”, він же – “День брехні”, губляться в темряві сторіч. Класична версія вказує на Стародавній Рим, де, за свідченням Апулея, громадяни цього дня жартували один із одного на честь якогось бога сміху. Але на 1 квітня претендують, висуваючи свої власні аргументи, і середньовічна Венеція, і Неаполь, і давня Ірландія та давня Ісландія, ба навіть стародавня Індія.

А от із походженням політики все зрозуміліше — адже вже саме це слово походить від давньогрецького “поліс”. Саме в античній Греції вперше з’являється політика як вид діяльності, спрямований на отримання влади через формалізовану процедуру підтримки з боку широких мас громадян.

І тут-таки виникає й обман — як необхідний спосіб добитись цієї підтримки та її підтримувати.

Класичним прикладом того, що ми назвали б зараз “маніпуляцією громадською свідомістю”, є описаний давньогрецькими міфами випадок із хитромудрим Одісеєм. Одісей, як відомо, настільки не хотів іти на війну, що почав удавати з себе божевільного — але його викрив евбеєць Паламед. Як справжній політик, Одісей не пробачив викриття, і вже під час облоги Трої підвів соратника під класичну “підставу”: підкинув йому в шатро троянські золоті прикраси, а тоді публічно звинуватив Паламеда в державній зраді.

Красномовство Одісея справило враження, і ахейський військово-польовий суд постановив закидати “зрадника” камінням. Вирок виконали негайно. Легенда стверджує, що Паламед, суворо дотримуючись античних уявлень про гідність, перед смертю вигукнув лише: “О істино, я плачу за тобою — ти померла раніше за мене”.

На жаль, навіть після завершення напівлегендарних часів тривалість життя істини так і не подовжилася. Уже в IV столітті до н. е. греки, розбещені правом обирати владу, почали плутати найкращих політиків із найкращими промовцями. Знов-таки класичним прикладом цього стала багаторічна дискусія знаменитого Демосфена та не менш знаменитого тоді (але не зараз) Есхіна, які змагались один перед одним за право управляти славетними Афінами — й, зокрема, відстоювати демократичну батьківщину від зазхіхань братнього, але авторитарного північного сусіда — Македонського царства.

Як справжні політики, обидва діячі брали участь у посольствах до македонського царя Філіпа (батька знаменитого Олександра). І, як справжні політики, вели хитру дипломатію, раз у раз відступаючи від свого “мандату” – тобто чітких, але надто простих і коротких настанов афінських Народних зборів.

А повертаючись додому, Демосфен та Есхін кидалися один на одного з розвінчаннями, викриттями та звинуваченнями в зраді. Останніми обоє ораторів жбурляли заіграшки, попри абсолютну відсутність доказів. У цьому вони теж виявились “справжніми” політиками.

Ба більше, знамениті мужі, чиї імена пережили тисячоліття, одним із головних аргументів зробили не справи, а особисте життя опонента. Коли вірити їм обом, то Демосфен був “інородцем” і боягузом на полі бою, а Есхін — сином рабині. Важко сказати, яке з цих звинувачень у очах тодішніх афінян виглядало найгіршим. І так само важко, читаючи їхню полеміку, позбутися відчуття, що обоє цілком органічно виглядали б у якому-небудь із сучасних українських політичних ток-шоу.

Натовп повноправних виборців, залежно від загального настрою, ораторської вправності кожного з політиків та витрачених його прихильниками грошей, роками ставав то на той, то на інший бік. Кінцеві наслідки для Афін відомі надто добре, щоб їх тут наводити.

Брехня і дипломатія

Християнська Європа протягом довшого відрізку свого існування була мало знайома з політикою в класичному розумінні цього слова: монархічні системи не передбачали, що народ повинен затверджувати свого правителя за заздалегідь узгодженою процедурою. З іншого боку, влади, цілком вільної від “політики”, в природі не існує й існувати не може. Тому середньовічні можновладці воленс-ноленс мусили думати про те, як отримати лояльність підданих, а це теж передбачало достатньо вільне поводження з правдою.

Чимало з цих випадків увійшли в історію, і деякі з них варті пильної уваги деяких наших депутатів та навіть міністрів від правлячої партії. Згадати хоча б про короля Англії Едуарда І, котрий, силою зброї та підкупу підкоривши більшу частину незалежного доти Уельсу (наприкінці ХІІІ ст.), запропонував тамтешнім князям визнати верховну владу Лондона.

“Нами правитиме тільки уродженець валлійської землі, котрий не розмовляє англійською!”, – нібито відповіли горді нащадки войовничих кельтів. “Чудово”, – погодився Едуард Довгоногий (відомий більшості читачів як головний негативний персонаж фільму “Хоробре серце”, де головний позитивний персонаж у виконанні Мела Гібсона являє собою типового, хоч і давньошотландського, Степана Бандеру). – “Ось мій син, який народився тут і не говорить англійською ані слова”.

Із цими словами король нібито показав шановному зібранню немовля, нещодавно народжене його дружиною в уельському місті Карнарвон — майбутнього короля Едуарда ІІ. Як стверджує легенда, саме відтоді найстарший син чинного правителя (чи правительки) Британії завжди носить титул “Принц Уельський”.

Інша річ, що правдою ця історія не може бути вже тому, що і Едуард І, і все його оточення говорили північнофранцузьким, або ж франконорманським, діалектом: вони все ще лишались окупантами у власній країні. І тільки жорстокий та талановитий Едуард ІІІ, онук не менш жорстокого й талановитого Едуарда І, та син жорстокого, але цілком бездарного Едуарда ІІ, на хвилі Столітньої війни з Францією відновить права “селюцької” англійської мови, яка врешті-решт зробиться головною мовою світу.

Що ж до брехні, то майже через два з половиною століття після міфічної заяви Едуарда І її роль у політиці блискуче висловить знаменитий цинік з іншого краю Європи Нікколо Макіавеллі. “Державець повинен уміти відступати від правди, й повинен користуватися цим умінням у міру необхідності”, – напише він у своєму знаменитому трактаті. Й додасть: “Лев боїться пастки, лисиця боїться вовків; нехай же державець уподібниться лисиці, щоб уникнути пастки, та левові, щоб не боятись вовків”.

Значно пізніше цей північноіталійський ідеал назвуть німецьким словом Realpolitik.

Брехня і агітація

Переклади стародавніх текстів, як правило, не дають достатнього уявлення про те, що хотіли вкласти в свої слова їхні автори. Що мав на увазі Макіавеллі, говорячи про те, що відступати від правди необхідно “у міру необхідності”? Загальний тон його знаменитого “Державця” (в українських перекладах відомий також як “Володар”) дає підстави стверджувати, що про заклик брехати всім і вся тут зовсім не йдеться.

Швидше навпаки — мова про те, що справжній політик повинен користуватися брехнею, як і будь-якою іншою зброєю, дуже виважено, і з урахуванням усіх можливих наслідків. Тут доцільно згадати ще одну, зовсім нещодавню легенду — про те, як британський прем’єр Вінстон Черчилль “дозволив” люфтваффе розбомбити місто Ковентрі.

Як твердить ця (досі не підтверджена однозначно) легенда, британський уряд знав про те, що німці планують наліт на Ковентрі 14 — 15 листопада 1940 року. Але не вжив жодних заходів, аби не видати німцям своєї переваги: розшифровки кодів німецької шифрувальної машини “Енігма”, завдяки якій англійці й перехопили німецькі радіопереговори про підготовку атаки.

Уже пізніше Нобелівський лауреат з літератури Черчилль скаже свою крилату фразу: “Політик думає про наступні вибори, а державний діяч — про наступні покоління”. Друга Світова війна була саме питанням не виборів, але наступних поколінь — і, можливо, саме тому британці досі не ставлять трагедію Ковентрі в провину своєму славнозвісному прем’єрові.

На жаль, незалежна Україна фактично не знає випадків подібної брехні політиків хай не во благо, але хоча б заради стратегічних інтересів батьківщини. Швидше, на думку спадають сумнівні історії на кшталт “касетного скандалу” 2000-го року. Досить згадати, як оточення тодішнього президента Леоніда Кучми в перші дні взагалі заперечувало, що в охороні глави держави працювала людина на прізвище Мельниченко. А сьогодні Кучма змушений ходити з цим Мельниченком на очні ставки.

З іншого боку, народ платить можновладцям цілковитою взаємністю. Після Помаранчевої революції 2004 року на Півдні та Сході України широко розійшлася фраза, нібито сказана на Майдані Юлією Тимошенко: “Ми обнесемо Донецьку та Луганську області колдючим дротом!”. І дарма Тимошенко, вже ставши прем’єром, в прямому ефірі донецької ТРК “Україна” вимагала надати їй запис цих слів.

Запису бути й не могло: насправді Тимошенко сказала зовсім інше. “Донецька, Луганська області — це ж теж наші люди, що ми їх, колючим дротом обнесемо?!”, – говорила на Майдані революційна “принцеса”. Але та частина українців, яких помаранчевий колір тоді буквально кидав у піт, легко повірила розповсюдженій опонентами Ющенка та Тимошенко “кавер-версії”.

Так само, як опоненти Віктора Януковича легко повірили чутці про те, що під час візиту до Львова напередодні другого туру президентських виборів-2010 він нібито назвав аудиторію “геноцидами”, переплутавши це слово зі словом “генофонд”. Ця знаменита історія потрапила навіть у закордонні ЗМІ, хоча кожного професійного журналіста мали б насторожити, по-перше, джерело (сайт, котрий і зараз спеціалізується на провокаціях), а по-друге, зауваження про те, що візит Януковича до Львова нібито був “таємним”, і зустрічався він нібито тільки з “працівниками підприємств, підконтрольних Ринату Ахметову” (до речі, не названих).

Очевидно, журналісти, які розповсюджували і першу, і другу “дезу”, несуть більшу частину відповідальності. Але свою частку повинне нести й громадяни, раді повірити будь-яким дурницям щодо нелюбих їм політиків. І, врешті-решт, самі ці політики.

Адже, погодьмось, агресивний заклик від Тимошенко чи дурний мовний “ляп” від Януковича — явища надто звичні. І всі ми бачили їх уже цілком достатньо, щоб сумніватися в чергових повідомленнях на цю тему…

Рекомендації проти брехні

Усе вищесказане означає, що політики без брехні таки не буває. І що, разом із тим, брехня в політиці не завжди є суцільним “першим квітня” – тобто пошиттям виборців у дурні. Іноді вона буває, яке би неприємно було нам це визнавати, необхідною.

Для тих же, хто вперто хоче розрізняти одну брехню від іншої, і всі разом — від правди, автор приберпіг останню історію. Цього разу вона трапилась не з грецьким оратором, англійським королем чи українським можновладцем, а з самим автором, і він цілком гарантує її правдивість.

Власне, ідеться про дві історії, одна з яких ніби “вкладена” в іншу. Років десять тому ваш покірний слуга активно грав у різних київських чемпіонатах зі “Що? Де? Коли?”, і одного разу його команді трапилось приблизно таке запитання:

“Напередодні одного міжнародного свята один із депутатів австралійського парламенту, відомий як послідовний опонент “зелених”, виступив із пропозицією заборонити певну речовину — адже вона входить до складу кислотних дощів, погіршує роботу автомобільних гальм, у пароподібному стані може спричинити тяжкі опіки, а у випадку потрапляння людини в резервувар з цією речовиною можлива навіть смерть. Про яке свято йдеться?”

Лише під кінець хвилини до нас дійшло: згадана в запитанні речовина — звичайна вода. І тоді вже “свято”, під яке австралійський депутат запропонував цю речовину заборонити, намалювалось само собою. Звичайно ж, це було перше квітня 🙂

Урок цієї історії полягає в тому, що політик, за визначенням, може будь-яку маячню замаскувати під серйозний текст. І аргументувати його так, що “пересічний громадянин” буде тільки диву даватись.

На жаль, так буває не тільки на перше квітня. Але, як я вже сказав, той, хто справді цього хоче, поступово таки навчиться відрізняти корисну брехню від беззмістовної, і будь-яку брехню — від правди.

Відрізняємо ж ми Януковича від Черчилля.

Олександр Михельсон, Тиждень