Дім, у якому вчаться жити

Сьогодні у 10 виправних закладах України перебуває приблизно 1600 підлітків. Про долю цих дітей можна говорити багато. За статистикою, біля вісімдесяти відсотків з них – із неблагополучних сімей. У багатьох батьки-алкоголіки, засуджені або позбавлені батьківських прав. Відтак у 16-18 років ці хлопці та дівчата виходять з колонії, куди потрапляють за крадіжки, угони, наркотики, – без грошей і часто навіть без документів. Їм немає куди іти і до кого повертатись. Не дивно, що через півроку-рік майже половина з них знову повертається на зону. Більшість з них, звичайно ж, хочуть щось змінити у своєму житті. Але, не маючи навіть місця, де можна спокійно переночувати і поїсти, не маючи в кого спитати поради, вони опиняються у своєрідному замкнутому колі. Про проблеми таких підлітків, участь держави у вирішенні їх майбутнього журналіст «ТВ» розмовляв із засновником першого в Тернопільській області адаптаційного центру для підлітків, які повернулися з ув’язнення, Юрієм Анатолійовичем Рибкою.

Дім з гіпсовими левами

Адаптаційний центр – суха, «по-чиновницьки» офіційна назва. Насправді ж для будинку, розташованому у селі Буцнів, що в десяти кілометрах від Тернополя, найкраще підходить слово «дім».

Звичайні залізні ворота, очищене від снігу подвір’я, на вході чатує вилитий з гіпсу лев – витвір одного з вихованців центру. Однак незвичайною у цьому сільському будинку є атмосфера і стосунки між людьми. І не тому, що тут дружно, як одна велика сім`я, живуть не зв’язані жодними родинними зв’язками люди. А тому, що тут вчаться жити, працювати і планувати своє майбутнє ті, у кого раніше не було де це робити.

Правда, поки що у Буцневі лише два мешканці. Віталик, приміром, приїхав сюди півроку тому. Найсильніше його враження за цей час – відпочинок у молодіжному літньому таборі під Києвом. Два тижні хлопець брав участь у конкурсах, спортивних змаганнях, знайомився із однолітками з усієї України. За свої вісімнадцять років він уперше побував у такому таборі – без вишок і колючого дроту. Де вихователі – без форми, де телефонувати додому і отримувати посилки можна без спеціального дозволу, а за неприбрану постіль не загрожує карцер чи позбавлення умовно-дострокового звільнення.

У центрі Віталика хвалять. Він залюбки допомагає по господарству, нещодавно сам зробив ковану лаву. Зараз хлопець працює на автомийці. А нещодавно у нього з’явилася ще одна мрія, тому збирає гроші на права.

Одноповерхову будівлю на подвір’ї зараз переробляють під житло для хлопців. У оселі буде дві кімнати – спальня, в якій розмістять двоповерхове ліжко, столик та тумбочки. І невелика кухня, у якій буде газ і вода. Хлопці самостійно знімали стару штукатурку, допомагали вставляти вікна, власноруч склали камін. Новосілля планують після нового року. Закінчили б і раніше, однак, за словами самих «будівничих», усе впирається у фінансування.

За словами засновника адаптаційного центру Юрія Рибки, мета центру – не оберігати вихованців від навколишнього світу, а навчити їх жити в ньому, приймати рішення, планувати своє майбутнє. При цьому допомога дітям, які повернулися з ув’язнення або відбувають покарання, не обмежується діяльністю центру. Юрій Рибка постійно відвідує Бережанську колонію, передає підліткам гуманітарну допомогу від християнських організацій – одяг, взуття, спілкується з ними. Щоб якось упорядкувати цю діяльність, планує створення благодійного фонду.

Така потрібна надія

Ще однією важливою проблемою є створення подібного адаптаційного центру для дорослих. Приміром, Кирило живе у Буцнівському центрі недавно. Поки відбував покарання – помер батько, а родичі продали квартиру. У колонії йому видали п’ятнадцять гривень і довідку про звільнення, яка діє місяць, відтак молодий чоловік опинився на вулиці без документів і грошей.

У центрі йому допомогли відновити паспорт, однак щоб заробити на життя – потрібна прописка. Без неї не можна ні зареєструватись у центрі зайнятості, ні влаштуватись на роботу.

За словами Юрія Рибки, таких історій чимало. Колишні ув’язнені самостійно не можуть вирішити звичайних проблем – зробити паспорт, прописку, знайти хоча б тимчасове житло чи роботу, тож бачать перед собою лише «глуху стіну», тому втрачають надію і знову ідуть на злочин. Допомогти у вирішенні проблем міг би адаптаційний центр, адже подібні проекти вже діють в інших містах. Зокрема, у Хмельницькому вже два роки працює адаптаційний центр «Промінь надії». У цьому закладі потребуючі можуть отримати нічліг, їжу, допомогу у виробленні документів, консультацію з працевлаштування та тимчасову прописку. Також спеціальний відділ міської ради надає грошову допомогу на виготовлення документів. За словами заступника начальника відділу управління праці і соціального захисту Хмельницької міськради Людмили Бобрікової, одноразову грошову допомогу у розмірі від 55 до 170 гривень може отримати кожний, хто звернеться до них. Для цього потрібно написати заяву і пред’явити довідку про звільнення. За ці гроші людина, приміром, може сплатити штраф за втрату паспорта у міліції, зробити фотокартки.

«Промінь надії» створений за участю міської ради і «Українського фонду соціальних інвестицій», який, до речі, виділив для нього грант у розмірі 745 тисяч гривень.

За словами депутата Тернопільської міської ради Костянтина Маціпури, подібні соціальні проекти є реальним шляхом вирішення проблем міста. Їх перевагою є те, що вони здійснюються переважно силами громадян, громадських та благодійних організацій. Взагалі соціальна адаптація людей з особливими потребами, які мають залежності чи повертаються з ув’язнення, є одним з показників розвитку суспільства, культури, рівня ефективності роботи влади. Про це свідчать спеціальні програми, які широко втілюються в життя у Європі – Швеції, Бельгії, Нідерландах та інших країнах Євросоюзу. В Україні ж подібні адаптаційні центрі існують у Львівський (місто Броди) та Донецькій областях.

Денис ЗАХАРЧУК, газета “Тернопіль Вечірній”