Голодування як протест. Чому не до кінця?
Недавно ми стали свідками двох голодувань проти цієї системи, проти вибіркового правосуддя. Голодував колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко і колишній засьуиник міністра оборони Валерій Іващенко. Обоє припинили голодування через погіршення стану здоров`я. Цікаво: а коли вони оголошували голодування, то на що сподівалися? Що їхньому здоров`ю буде краще?
Я не маю морального права засуджувати цих людей, бо навряд чи їм за гратами солодко. Ніхто, в тому числі і я, не хотів би опинитися на їхньому місці. Я, як і більша частина суспільства, закликав би їх не припинити боротьбу у такий страшний спосіб. Але вони самі вибирають методи боротьби. Вони самі вирішують як протистояти системі. Це їхнє право. Це їхній вибір.
Та чи не здається вам, що, оголошуючи такий крайній метод протесту, як голодування, протестувальники повинні бути готові іти до кінця. А якщо не готові, то і не треба вдаватися до такого засобу.
В протилежному випадку вони просто дискредитують саму ідею. Якщо якісь наступні політичні в’язні почнуть акцію протесту у вигляді відмови від їжі, то влада зможе поставитися до цього як до чергового шоу з метою тиску на неї. І якщо ці люди раптом підуть на смерть, то в цьому буде і вина тих, хто спрофанував ідею. Адеж ті, хто міг би зупинити головування, просто не повірять у серйозність намірів.
Коментарі вимкнені.