Голосуй, не голосуй – все одно виходить… олігархат

Той факт, що чинний закон про вибори до Верховної Ради потребує кардинальних змін, не викликає щонайменшого сумніву. Що б там не говорили про демократичність та прозорість виборів, які начебто забезпечує цей закон, це лише заяложені штампи, що не мають нічого спільного з реальною дійсністю.

Розгляньмо лише два моменти, які зводять нанівець усі декларації про чесноти закону.

Вибори за закритими партійними списками

З білбордів та з телевізійних екранів привітно усміхаються симпатичні обличчя першої п’ятірки. Обіцяють золоті гори та молочні ріки і запевняють, що решта кандидатів у списку – ті, що «коти у мішку», такі ж милі, щирі, освічені й симпатичні, як і вони.

А після того, як зірвуть джекпот у цьому виборчому лохотроні, настає момент істини. Мішки розв’язуються, і з’ясовується, що мало не конституційна більшість – це власники великого бізнесу та їхня челядь: родичі, куми, персональні водії, охоронці, гармоністи…

Потім ці металургійні, вугільні, медійні королі, барони та магнати комплектують усі гілки влади і ділять поміж собою сфери впливу. Називається це – кланово-олігархічна система.

Інші ж кицьки, переважно з «демократичних» мішків, ледь отримавши омріяні мандати, раптом усвідомлюють себе такими, що гуляють самі по собі. Сидячи тишком-нишком під час виборчої кампанії, вони ані словом не прохопилися про свою незгоду з гучними заявами партійних лідерів.

А, всівшись у депутатські крісла, вже знати не хочуть, що там обіцяли партійні лідери, і взагалі, вони не кріпаки, а вільні люди. Тож голосуватимуть так, як їм підказує власне сумління.

Та оскільки сумління в них специфічне, то незабаром відбувається метаморфоза: вільні коти стають «тушками» на службі вищезгаданої системи.

А ошуканому «джерелу влади» лишається чухати потилицю та дивуватися, як майстерно його «розвели».

Ось така «прозорість» виборів.

Та припустимо, демос таки второпав, що йому вішають на вуха макаронні вироби. І нехтуючи цими сумнівними прикрасами, гукнув класичне «чума на обидва ваші доми». Та й «проголосував ногами».

Що ж, наш метикований законодавець і це передбачив. На цей випадок у законі є цілий розділ, який називається

Голосування та встановлення результатів виборів

О, це солідний розділ, містить аж 24 статті. Чого там тільки немає! І форма бюлетеня, і вимоги до приміщення, і порядок голосування, і ще багато-багато корисної інформації. Не вистачає лише «дрібнички» – в законі немає жодного натяку на умови, за яких вибори вважаються такими, що не відбулися. Не встановлений навіть мінімальний поріг явки виборців.

Втім, закон начебто передбачає можливість показати «червону картку» усім любителям передвиборчої «локшини». Критично налаштований виборець може зробити відповідну позначку у бюлетені, проголосувавши «проти всіх».

Та від цього матиме хіба що моральне задоволення, оскільки це аж ніяк не впливає на результат. Навіть якщо 90% проголосують проти всіх, це не тягне жодних наслідків, позаяк для отримання омріяних мандатів достатньо подолати прохідний бар’єр у 3%.

За таких правил «джерело влади» просто приречене на поразку. Навіть якщо не буде відвертих фальсифікацій, у що автор не вірить.

Здавалось би, якщо «обранці» так переймаються демократичністю виборчого процесу, вони мали б внести відповідні зміни до законодавства. Зокрема:

Запровадити голосування за відкритими партійними списками, що має певні переваги:

а) виборець голосує не за «котів у мішку», а за конкретного кандидата;

б) місце кандидата у списку визначається не партійним керівництвом, а кількістю отриманих голосів;

в) виключаються передумови для купівлі прохідних місць у виборчому списку;

г) зменшується залежність депутата від партійного керівництва.

А ще запровадити імперативний мандат. Якщо депутат не виконує програму, з якою партія йшла на вибори, може бути виключений з фракції і позбавлений депутатського мандата.

Встановити граничну межу явки виборців, скажімо, 50%, нижче якої вибори вважаються такими, що не відбулися.

Встановити норму, згідно з якою у разі, коли сумарна кількість виборців, що не взяли участі у голосуванні і тих, хто проголосував проти всіх, становить понад 50%, вибори також вважаються такими, що не відбулися.

Це змусило б партії йти на вибори не з пустопорожніми гаслами-заманухами, а з серйозними конкретними програмами.

Та ні «народний президент», ні «демократична коаліція» протягом п’яти років пальцем не ворухнули, аби бодай трішечки наблизити законодавство, у тому числі виборче, до рівня, який мав би право називатися демократичним.

А от нова влада діє рішуче й безкомпромісно. Підім’явши під себе всі державні інституції, вирішили остаточно закріпити за Верховною Радою статус закритого олігархічного клубу.

Що ж пропонує «керівна і спрямовуюча» Партія регіонів у проекті нового закону про вибори?

Вибори депутатів за змішаною системою

Це коли половина депутатів обирається за партійними списками, а друга половина – персонально на одномандатних округах (стаття 1, частина 3).

Стривайте, але ж це вже було. Саме за такою системою обирали парламент у 2002 році. І саме від неї потім відмовились. Бо саме депутати-«мажори» стали тим банком «тушок», який дозволив Блоку «За ЄдУ» сформувати провладну більшість. Хоча перемогла на виборах «Наша Україна».

З точки зору здорового глузду, змішана система – це нонсенс. Якби йшлося про двопалатний парламент, припустимо, обирати одну палату за пропорційною системою, другу – за мажоритарною. В цьому випадку це приблизно те ж саме, що половина водіїв дотримується правил з правостороннім рухом, а друга половина – з лівостороннім.

Прихильники мажоритарної системи виставляють такі аргументи:

Виборець голосує за конкретного кандидата, а не за список з 450 осіб, з яких він знає лише першу п’ятірку. Але ж при голосуванні з відкритими списками виборець також голосує за окремого кандидата.

Депутат, обраний на одномандатному окрузі, добре знає місцеві проблеми і більш ефективно представлятиме інтереси громади, яка його обрала.

По-перше, проект закону не містить вимоги постійного проживання кандидата на території округу, в якому балотується. Він може мати лише загальне уявлення про місцеві проблеми.

По-друге, народний депутат має вирішувати загальнодержавні питання, та аж ніяк не місцеві. Для цього існують місцеві органи влади та органи державного нагляду.

По-третє, в однопалатному парламенті народний депутат має представляти не територію (округ, регіон), а певну соціальну групу. На території проживають люди, які належать до різних соціальних груп, інтереси яких далеко не завжди співпадають, а інколи бувають діаметрально протилежними.

Чи може депутат узгодити цю розмаїтість інтересів і відстоювати у парламенті єдину збалансовану позицію? Питання риторичне.

А як там з тими кандидатами, що балотуються за партійними списками? Невже ці списки нарешті «відкрили», і виборці зможуть глянути у чесні очі своїх улюбленців та й віддати їм свої голоси, визначивши тим самим їхнє місце у партійному списку?

На жаль, проект закону не залишає місця подібним ілюзіям. Черговість кандидатів у списку визначається на партійному з’їзді/зборах/конференції (стаття 53, частина 6), тож купуйте, як і раніше, «котів у мішку».

Ще одна новинка, це

Вилучення з бюлетеня графи «проти всіх»

Як було зазначено вище, наявність такої графи практично не впливає на результати виборів. Тим не менше, влада пропонує її скасувати. І на те, мабуть, є свої причини.

Завдяки «досягненням» у соціально-економічній сфері влада суттєво підмочила свій рейтинг. А зважаючи на тенденцію «реформ», цей рейтинг на час виборів може скотитися до критичної позначки.

З іншого боку, опозиція не запропонувала суспільству зрозумілої альтернативи. Втім, яка там альтернатива, опозиціонери ще й досі з’ясовують, хто з них справжня опозиція, хто «конструктивна», а хто «улюблена».

Критики та гучних закликів вистачає, а от конкретних дій катма. Що не додає і їхньому рейтингу. Відтак зростає кількість людей, незадоволених ні владою, ні опозицією.

І якщо в результаті виборів кількість «противсіхів» виявиться непристойно великою, важко буде виголошувати шаблонні декларації про чесність, прозорість, демократичність виборів.

Та й легітимність парламенту буде сумнівною в очах спільноти. Йдеться, звісно, не про вітчизняну спільноту, її влада впритул не бачить, а про європейську, звідки йдуть інвестиції, кредити та інші приємні дрібнички.

Тож і вирішили проблему кардинально – вилучили цю позицію з бюлетеня.

Як і слід було очікувати, проектом не передбачена межа явки виборців, нижче якої вибори вважаються такими, що не відбулися. Щоправда, для мажоритарних округів ввели таку норму, як повторні вибори (стаття 98).

Повторні вибори проводяться в одномандатних округах у випадках, коли вибори у відповідному одномандатному окрузі визнані такими, що не відбулися.

І в якому ж випадку може трапитися таке диво? Вичерпну відповідь дає стаття 62: У разі коли в одномандатному окрузі після закінчення строку реєстрації кандидатів не зареєстровано жодного кандидата у депутати, вибори у цьому окрузі вважаються такими, що не відбулися.

Який політ фантазії! Хотів би автор побачити той округ, де не буде зареєстровано жодного шукача депутатського мандату. Та якщо вже фантазувати, то треба бути послідовними і унормувати той випадок, коли на виборчі дільниці цього утопічного округу не з’явиться жоден виборець.

Не можна обійти увагою й таке нововведення, як:

Фінансування виборчої кампанії

Згідно з чинним законом, витрати на оплату публікації у ЗМІ передвиборчих програм, часу мовлення на радіо і телебаченні здійснюються ЦВК за рахунок держбюджету (статті 49, 68, 69, 70).

Проект нового закону такої норми не містить. Навпаки, усі витрати, пов’язані з інформаційно-агітаційною кампанією, покладаються на партії та кандидатів у депутати (стаття 63).

Ба більше, однією з умов реєстрації кандидатів є внесення грошової застави (статті 54, 55). Розмір застави становить для кандидатів на одномандатних округах – 12 мінімальних розмірів заробітної плати, для виборчого списку – 2000 мінімальних зарплат (стаття 56).

Зрозуміло, за таких умов конкурувати можуть лише партії (а точніше – бізнес-проекти), створені і спонсоровані великим бізнесом. Тим же партіям, які не мають такої фінансової підтримки, мало що світить на цьому «святі демократії». Тим більше, що прохідний бар’єр підвищується до 5%.

Про кандидатів на мажоритарних округах не варто й згадувати. Навряд чи середньостатистичний громадянин здатен витратити мільйони гривень на свою виборчу кампанію.

Здогадайтесь, хто балотуватиметься на одномандатних округах і чиї інтереси він відстоюватиме. Тут, як то кажуть, і до ворожки не ходи.

Подібних сюрпризів у проекті чимало. Та навіть з наведених випливає однозначна тенденція на консервацію й подальше зміцнення олігархічної системи влади.

«Джерелу влади» у цій виставі відведена роль статистів чи електоральної біомаси. Як би там не голосували, результат визначений наперед – олігархат forever!

Дмитро РЕМИЖЕНКО, Українська правда