Літературні критики пишуть про книжки Олександра Смика

Книжки тернопільського письменника Олександра Смика рецензують на «Буквоїді». Книги «Україна в мені» та «В любові переможених немає» побачили світ у тернопільському видавництві «Джура». Рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом«Most Publishing», видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка», літературним конкурсом “Коронація слова” та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

Олександр Смик. В любові переможених немає. – Тернопіль: Джура, 2010. – 156 с.

«Десь у храмі плаче фреска…»

Ще якихось двадцять років тому ми жили в іншому часі. Феномен творчості  письменника, журналіста, громадського діяча  Олександра Смика – прямий приклад того, як недавня наша історія складно й щільно пов’язана зі сучасністю.  Сьогодні вже не видається випадковістю, що саме художня інтуїція поетів, бардів, менестрелів першою вловила живі тенденції різкого повороту суспільного розвитку.  Наприкінці ХХ століття  нас очікувала нестримна навала нечуваних  раніше пісень, в яких звучала  заборонена не так давно  правда життя (як приклад – творчість Булата Окуджави, Володимира Висоцького та інших).

Пісенний вияв поезії закономірний, він має свої традиції й різноманітні форми. Витоки цієї творчості йдуть від жанру міського романсу, його ліричної сповідальності, відвертості. Але соціальні мотиви пісенних монологів О. Смика додали до цього жанру особливий зміст, адже пісня доступніша за поезію, бо тут працює емоційний вплив виконавця на свідомість авдиторії, до якої треба достукатись, яку треба збудити, намовити,  завоювати і підкорити: « Немає праведних // В пошані тільки сильні // А сильні проштовхалися в святі».

Автор  працює у царині  слова цілком самостійно, скомпонувавши вірші у збірках на свій лад, не оминувши жодного твору. Чи втрачають щось головне  його пісні при публікації, чи, навпаки, зберігають – це питання дискусійне. Такі поняття, як «вуличне», «неофіційне», «майданне» здавна існують в естетиці. На мою думку, Олександр Смик наповнює їх реальним змістом, бо розповідає про життя маси, стає виразником її потужного багатоголосся. І хоча в опублікованих варіантах пісень неминуче зникають дорогоцінні слухові відтінки, нюанси природного голосу, що ювелірно шліфують  інтонаційну побудову рядка, у  текстах майже завжди присутня авторська драматургія – якимось одним словом, а чи штрихом, поет міняє традиційно незмінний приспів, забирає словесний повтор. Поет живе у вірші так само імпровізаційно, як  у виконанні пісні. Він шукає і знаходить моральну гармонію, виявляє кореневий початок народної душі й мови, зберігаючи здоровий глузд там, де його апріорі не могло  бути раніше.

Не вірте, що поезія – слова.

Це справжнє омовення після зливи.

Вона як наречена і вдова,

У білому і чорному вразлива…

… Тут не злукавити

Тим паче, відійти,

Не поступитись порятунком мілким…

Поет підзвітний Богові.

І тільки.

Олександр Смик  висміює нечасто, але гумору, іронії не оминає. Він не глузує, не знущається і навіть не осуджує. Хоча судить: « Колись Дедали // а тепер дебіли // дедалі і дедалі // більше…». Судить людей, котрих бачить наскрізь у їхньому минулому й теперішньому, їх подвиги і гріхи, невідповідність самооцінки і реальної значущості.  Його гумор не що інше, як другий смисл, котрий потребує напруження розуму і пропонує кілька варіантів розгадок. Ці вірші багатозначні. Як відомо, сміх – то сигнал людського зближення. Сміються рівні. Але сміх і драматизм  поет не розводить по різні боки буття. Тому  в його поезії  природно сусідять трубадурські вірші:  «Білі гуси» та «Брехня жалілася брехні» з іронічними інвективами:  «Круки над Україною, круки», «Пора» та іншими.

Поезію О. Смика приймають і розуміють люди різного віку, соціальних прошарків, рівнів та фаху. Чому? На мою думку, митець багато знає про життя інших людей, і це його принципова позиція – знати. Його поезія надзвичайно багата на деталі, що з часом тільки зростають у ціні. Тому, прогнозую, кожне наступне покоління знайде у віршах поета правду свого досвіду, своїх переживань і думок, котра так відверто і ґрунтовно зафіксована й збережена у його поетичному слові: « Націє за себе помолись // Націє згинатися доволі // Наречені обранцями долі // Ми одне із одним відбулись».

Українська еротична поезія – незаперечний факт,  явище, котре свідчить про те, що українські поети, хоча і не створюють її наново, але видозмінюють і перетворюють на реальність.  Поет О. Смик – один із творців української  еротичної поезії: « Я чую // Коли падає сльоза // чи затихає // десь далеко серце // Коли на світ  // З безвиході здається // Хустинкою хтось очі пов’язав». Він шукає і знаходить гармонію там, де здавалося б, її нема. У своїх любовних поезіях поет виступає як актор, котрий грає багато ролей. Але насамперед, їх творить alter ego автора. Поетична  свідомість продукує художні образи, що прагнуть оприлюднення, спираючись не тільки на талант автора, а й на традиційні для української еротичної поезії взірці (П. Тичина: «Зоставайся, ніч настала, // Все в тумані-молоці, – // Спать мене поклала Тала // На дівочій руці»; М. Рильський: « У темній гущині її я наздогнав»; Д. Павличко: « Вона лежала навзнак у траві»; В. Стус: « Поверни мені ніч, // хай і крадену – нашу»; І. Андрусяк: « Я ненавиджу цю істоту // цього теплого м’яса кусень»; В. Герасим’юк: « Я згадую, як ти засинала, // як прокидалась – // і мені перехоплює подих… //  – А все інше – вірші.» ).

Лірична поезія О. Смика впровадила у пісенний світ приватну психологію поодинокої людини. І в темах особистісних, інтимних поет виявив свою самоцінність, котра на цьому плацдармі належить всім і нікому окремо:  дещо традиційне видобуте назовні, щоби нагадати і вразити тим, чого ще не було.

Коли одягнена у свіжу наготу

Ти підіймаєшся з росистої постелі

Я завжди пізнаю в тобі оту

Змальовану великим Ботічеллі.