На Тернопільщині іменем «баби Параски» назвуть вулицю

У передріздвяний вівторок у селі Дорогичівці на Тернопільщині справляли сороковини найвідомішого народного політика – Параски Королюк, яку українці більше знали як «бабу Параску з Майдану». Вона відійшла у кращі світи у шосту річницю Помаранчевої революції, найсвітлішої події у своєму житті, пише Високий Замок. За іронією долі, Параска Василівна назавжди зімкнула очі перед телевізором якраз тієї миті, коли за участю її улюбленого «Віктора Андрейовича» починалася аналітична програма про буремні події осені-зими 2004 року…

Розмовляємо з Марією Леоновою, наймолодшою із трьох доньок Параски Василівни, вона живе на батьківському обійсті. Голос доньки нагадує тембр її мами, від цього робиться трохи ніяково. Пані Марія згадує, що попрощатися з матір’ю в останню неділю листопада зійшлося кількасот людей. За місцевою традицією, кожному із тих, хто вшанував пам’ять померлої, родичі давали шоколадку, пачку вафель, церковним хористам – по коробці цукерок…

Ні Ющенка, ні Тимошенко, на яких Параска Королюк ледь не молилася, на похороні не було. Пані Марія згадує, що телефонував помічник екс-прем’єра Михайло Лівінський, пропонував допомогу. Коштами підсобив народний депутат Микола Катеринчук (через лікування і похорон матері Королюки влізли у борги). Були вінки від обласних організацій «Нашої України» і БЮТ. Дзвонили невідомі люди, слали SMS-ки зі співчуттям. Жалобну телеграму співчуття прислав «регіонал» Нестор Шуфрич (усі пам’ятають колоритне фото, де «баба Параска» цілує цього запеклого опонента «помаранчевих»).

– Шуфрич писав у телеграмі, що такої жінки, як наша мама, нема ніде, – схлипуючи каже Марія Олександрівна. – Що вона всією душею вболівала за Україну. А ще від Шуфрича передали великий букет троянд…

Донька згадує, що у труну матері поклала її улюблену помаранчеву куртку, в якій «від дзвінка до дзвінка» простояла на Майдані, яскраву жовту хустку і квітчасте плаття, в якому з’являлася на мітингах. Одягнула на руку годинник, що його подарував Ющенко. Поклала поруч мобільний телефон, по якому спілкувалася зі світом. А от орден княгині Ольги залишила як родинну реліквію – щоб онуки-правнуки пам’ятали, яку знамениту бабцю мали. Зберегли і SIM-картку. На номер баби Параски телефонують досі…

І по відходу Параски Королюк про неї згадують. Односельці зверталися до війта з пропозицією перейменувати вулицю Польову, на якій жила покійна. Питання вирішують. Кажуть, надто копітка то справа. Варіантів нової назви два: «Помаранчева» або «вулиця Параски Королюк». У родині шукають того, хто б взявся за видання споминів Параски Василівни, які вона нотувала у зошитах. До 70-річчя надрукувати автобіографічну книгу-сповідь не встигли, тож думають, що, може, хтось тепер зацікавиться одкровеннями полум’яної революціонерки.

Думають у Дорогичівці і про величний пам’ятник Парасці Королюк на цвинтарі. Щоб він символізував її страдницьке життя і боротьбу. Рідні хочуть, щоб на портреті їхня «баба Параска» була з нагородами. Попередньо замовили червоний мармур з Дніпропетровська. Профінансувати пам’ятник обіцяли опозиційні політики зі столиці. Але пані Марія має мало надії на це:

– Не знати, чи що з того вийде. Бачите, яка зараз біда у Києві, – демократію притиснули. Хоча читали в Інтернеті, що і у Києві пропонують встановити меморіальну дошку нашій мамі. Вона заслужила, щоб про неї українці пам’ятали…

З інтерв’ю Параски Королюк «Високому Замку»

«Хто тільки про що мене з простого народу не просив, я йшла і відстоювала. І зараз якби хто звернувся – я своєї місії не зоставлю. Бо я така змалечку».

«Залишилася я без батька у півтора рочку. Мама була пожизнєнним інвалідом, від п’яти своїх років мусіла її обходити. Я знала, що все на моїй голові висить, що мала командувати усім і тяжко працювати. Від тринадцяти літ полола буряки, соняшник сапала, за тютюном гляділа, корови доїла, робила на току, трактористам їсти возила, на рації працювала. Силосувала, скиртувала, штукатурила, у казахстанських лісах надривалася, бо дерева і грошей на хату треба було. У дитинстві з голоду пухла, на соломі спала. Чоловік мій скоро помер, то я трьох доньок сама піднімала. Не жила, а мучилася».

«У політику пішла тому, що хочу справедливості. Щоб Україну не погубили запроданці».

«На Майдан поїхала сама. Ставала на стілець і закликала людей не розходитися, поки не відстоїмо народного президента. Дві дочки мої на революції були, простудилися там. І мене хотіли у лікарню покласти, щоб після запалення не підхопила «беркульозу», але я відказалася. Я за Майдан думаю по сьогоднішній день, відстоюю його. Усіх наших керівників – і Віктора Андрійовича, і Юлію Володимирівну – люблю-поважаю, що б там про них не казали. Вони для мене як рідні діти».

«У кожній партії є різний народ. І в «януковця», у Партії регіонів, є також люди хороші – так само, як у «Нашій Україні» можуть бути поганці. Знаєте, вся наша країна – то як одна хата, де кожна дитина має свій характер, звичку і натуру, свою думку має».

«Мені дуже обідно. Мене приймали у партію на з’їзді «Нашої України», а тепер, на День Cвободи, про мене забули. Якщо вони ниньки мене кидають – Бог їм суддя. Через мене їм буде мінус… Я про них усіх пам’ятаю – чому вони за мене не мають пам’яті? Йшов Червоненко. Кажу: давайте я пройду разом з вами. А він – я тут не начальник… Тоді відповідаю йому: не тільки ви, прошу пана, підпирали сцену на Майдані – і я підпирала…».

«Мене не беруть у народні депутати, бо не маю грошей. Вони всі великі начальники, а я – проста жінка з народу, яка все життя проробила в колгоспі. Їм такої не треба…».

«Під час відзначення Голодомору чи інших державних подій вони мене оточують, щоб президент мене не бачив, а я – його. Бо я президентові кажу правду, а вони не хочуть, щоб він правду знав. Доходить до того, що простягають до мене руки, кидають у «чорний ворон». Що я – преступниця? Я за Україну боролася…».

«Говорити всі добре вміють, а прийдуть до влади – на нас з вами навіть не подивляться. Роблять добре тільки для себе і своїх потомків…».

«Я знаю, що кризи нема! Якби вони були мудрі люди, то зробили би так: є в нас заможні бізнесмени-мільярдери, нехай би вони 30 процентів своїх грошей виділили на тоту кризу – і ми її подолаємо. Так, як ми подолали біду у війну, коли не було ні газу, ні солі, ні хліба, коли їли коржі з лободи… Хай би виділили олігархи тих 30 процентів, а потім, коли Україна стане на ноги, ми б їм віддали гроші…».

«За український народ, за Віктора Андрійовича і Юлію Володимирівну, я готова була життя покласти. Я їхні машини цілувала – і мені здавалося, що то я їх самих цілую. А коли між ними таке недобре получилося – дуже плакала, дістала інсульт, посивіла. Люди казали, що через той роздор впали духом…».

«Я – стара баба. Та хоч маю чотири ока, книжки читаю. Українські книга і мова мусять жити!».

«Наші люди нетерпеливі. Не хочуть розуміти, що тяжко відразу зробити все після тієї руїни, що ми мали…».

«Сама не знаю, як відзначатиму своє сімдесятилітнє… Буде так, як Бог дасть. Як ви пустите в Інтернет про мій ювілей, то у президента, може, щось подумають…».

«Не тримаю ні на кого зла. Головне, аби політики дали людям відповідну зарплату, пенсію, безплатну школу і лікарню. Щоб долар не піднімали і щоб гривня наша не падала. Більше нічого нашому народові не треба. Скажіть, чи я щось неправильно кажу?».

«Пишіть про мене нормально – бо часом приходиться таке-е читати. Я всьо знаю, що про мене пишуть, складаю то все в чемайдан – і колись історія буде!».

«Я – то є народ, а народ – це я!».