Районна преса: між Сціллою і Харібдою

— РАЙОННА ПРЕСА — ОДНА ІЗ НАЙВРАЗЛИВІШИХ СЕРЕД ЗМІ, — вважає завідувач кафедри журналістики, доктор філологічних наук Наталія Поплавська. У рамках тижня кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка її викладацький колектив спільно з газетою «Вільне життя плюс» організували круглий стіл із редакторами районних газет «Районна преса Тернопільщини: тенденції та перспективи розвитку». Тема розмови — проект Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». На зустріч приїхали головні редактори районок Тернопільської області Богдан Дичко (газета «Вісті Придністров’я», Монастириська), Оксана Крегель («Земля Підгаєцька», Підгайці) та Любомир Габруський («Голос народу», Чортків). Шкода лише, що обласна організація Національної спілки журналістів до обговорення не долучилася.

ВІДПОВІДНО ДО НОВОГО ЗАКОНУ ЛІКВІДУЮТЬ УСІ ДЕРЖАВНІ ТА КОМУНАЛЬНІ ЗМІ. На їх базі створять офіційні органи — вісники виконкомів чи адміністрацій, які інформуватимуть про діяльність того чи іншого органу відповідно до чинного законодавства. Ці вісники не матимуть права друкувати журналістські та рекламні матеріали. То будуть «стінні газети» місцевих органів самоврядування. Закон вже зареєстрований у Верховній Раді. Термін вступу закону в дію розтягнутий на три роки. Цей рік є підготовчим, поки що реєструють всі відповідні ЗМІ. Але й нині в інтернеті вже можна знайти медіакарту регіональних ЗМІ із переліком їхнього майна. Доля колективів районних газет залишається під питанням.

На Заході немає державних чи комунальних ЗМІ. Ідея роздержавлення преси гарна, але втілення її несправедливе і поспішне, — вважають у журналістських колах.

— НАША БІДА В ТОМУ, ЩО ЗАКОНИ ПРО РЕФОРМУВАННЯ ЗМІ ПИШУТЬ ПРОФАНИ, — твердить Богдан Дичко. — Вони живуть у столиці і ніколи не стикалися із «земними» проблемами районної преси. Людей хочуть позбавити інформації місцевого значення, бо неосвіченими легко маніпулювати. А на основі офіційного вісника планують подавати читачам, «яка в нас гарна влада». Бо, само собою, ганити себе у своєму ЗМІ влада не буде, — і додає:

— Без дотацій ще жодна районна газета не вижила. Ми будемо змушені потихенько згортатися. Підгайці мають мінімум дотацій, ми — половину від необхідного, отже, будемо вимушені скорочувати людей. Тут і рівень безробіття у ЗМІ зросте. Нам треба зібратися з усіма редакторами та Національною спілкою журналістів — показати себе згуртованою силою. Бо влада веде себе по-хамськи. От що Табачник сказав про журналістів (йдеться про Яна Табачника, народного депутата ПР, який в ефірі своєї програми «Маю честь запросити» назвав вісімдесят п’ять відсотків українських журналістів холуями, що обслуговують господарів. — Авт.). З нами не рахуються. Ну, прочитав чиновник критичний матеріал — нуль реакції. Байдужість влади вражає. Мене вже й позиція нашої землячки журналістки Ганни Герман розчаровує. На яку владу спиратися нам, журналістам? — запитує Богдан Степанович.

— ВЛАДІ ВИГІДНІШЕ МАТИ ОФІЦІЙНІ ВІСНИКИ. Але хто їх читатиме? — міркує Любомир Габруський. — Їх потрібно буде примусово розповсюджувати. Якщо редакція визначиться, що хоче бути товариством з обмеженою відповідальністю, це краще, але виникає проблема з приміщенням. Багато районок містяться в адміністраціях, і їх приватизація неможлива. Хотілося б, щоб наші газети й далі існували, але співзасновництво накладає свій відбиток. Хочеться більше волі. В душі я прихильник роздержавлення — це дасть нам змогу відчути себе господарями становища. Але, з іншого боку, тих сто п’ятдесят тисяч гривень дотації, що нам дають — немалі кошти, їх потрібно буде заробити самим. Якби вибори відбувалися щороку — питань немає, можна обійтись і без співзасновників (йдеться про доходи від передвиборчої реклами. — Авт.).

Оксана Крегель пожалкувала, що із дев’ятнадцяти запрошених районних редакторів на круглий стіл приїхало лише троє. «Це показує наше істинне обличчя. От підприємці зібралися, стали з протестами під стіни і щось вибороли. А ми говоримо, пишемо — один прочитав, а тисячу забули… і потуги даремні. Є різні колективи. Люди звикли до споживацтва і не хочуть об’єднуватися», — поскаржилась вона.

— Газета — як маленьке підприємство: заробляємо кошти, тоді їх ділимо на всіх. У нашої районки найменше дотацій. Якщо комусь дають сто тисяч, то нам п’ятдесят, комусь сорок — нам двадцять… АЛЕ МИ ЖИВЕМО І, НАДІЮСЯ, ДАЛІ БУДЕМО ЖИТИ. Коли я прийшла на посаду редактора, то в працівників була дев’ятимісячна заборгованість із зарплатні, не було ні приміщення, ні матеріальної бази. Дали тільки стіни — ні дверей, ні вікон. Наш суто жіночий колектив усе робив власними руками: копали рови, будували, малювали… І що, тепер віддати їм? А куди подіти колектив? У нас працівники до сорока років, де їм шукати роботу? — сумно запитує Оксана Василівна. — Ще раніше, коли тільки почалися розмови про роздержавлення, я підрахувала: якби наші співзасновники платили за квадратний сантиметр газетної площі стільки, скільки інші замовники, як-от центр зайнятості, з яким у нас договір на висвітлення її діяльності, то ми б мали удвічі більше коштів. Але й співзасновники у своєму кошторисі не мають закладеного рядка про виділення грошей на висвітлення своєї діяльності. Якщо адміністрації відключені від газу і телефону — то де їм взяти кошти на нас?

— У НАС ТЕЖ СТОЇТЬ ПИТАННЯ, ЯК ВИЖИТИ, ХОЧ МИ І НЕ Є КОМУНАЛЬНИМ ЧИ ДЕРЖАВНИМ ЗМІ, — каже директор телекомпанії «TV-4», викладач кафедри журналістики Юлія Винокур. — У державних засобах масової інформації колективи звикли роками працювати у стабільних умовах, коли є фінансування. І тепер вивести себе із «зони комфорту», якими ці умови були, дуже важко. Наступають моменти, коли це треба робити, — доводить Юлія Миколаївна. — А чекати кращих часів — це вже прорахунок. Якщо не на базі районок будуть офіційні вісники, то вони однаково будуть, адже владі потрібні інформатори населення. Тоді робитимуть це без вас. Не чекайте, що хтось прийде і щось для вас зробить чи дасть. Важко. Дуже важко. Але якщо ви хочете зберегти своє видання, свої робочі місця, своїх читачів, то маєте діяти вже сьогодні.

— Я б не драматизував аж настільки, бо з точки зору дослідника — це ЗАКІНЧЕННЯ ЧЕРГОВОГО ЕТАПУ РОЗВИТКУ ДРУКОВАНИХ ЗМІ, і не більше, — зауважив письменник, журналіст, колишній головний редактор газети «Тернопіль вечірній» Олександр Вільчинський. — Відходить у минуле ціла епоха, коли газети були дороговказами. І готуватися до цього треба не лише морально, а й юридично… Найбільший негативний, як на мене, нюанс обговорюваного нами проекту закону полягає в тому, що на Сході України україномовні переважно якраз районні газети. І разом з ними може зникнути цілий пласт культури, врешті-решт можливостей для спілкування людей, які хочуть українського слова. Натомість залишаться лише російськомовні, комерційні. В нас ситуація більш оптимістична, проте будуть проблеми з працевлаштуванням журналістів. Якщо у нас цілі райони залишаться без офіційної преси, то влада отримає у відповідь лише шквал критики. Разом із тим, думаю, в найближчі роки ми станемо свідками підйому вже існуючих газет і створення нових. Незаповнений інформаційний простір ніколи не залишається порожнім.

На захист районної преси виступає декан філологічного факультету, професор, доктор філологічних наук Микола Ткачук: «Районна преса потрібна як свіже повітря, як озон. Я знаю, є різноманітні труднощі, особливо тепер, у перехідну добу. Але треба боротися за себе, свій спосіб мислення і своє виживання». А кандидат історичних наук, доцент кафедри журналістики Петро Гуцал стоїть на позиції поступального руху ЗМІ: «Я завжди кажу нашим студентам, що Європа вимагає від України роздержавлення преси, бо ТАК, ЯК Є, ЗАВЖДИ БУТИ НЕ МОЖЕ. Те, що районні редактори вболівають за свою справу — це добре. Я не кажу про якийсь журналістський майдан, але треба гуртуватися і захищати своє, бо влада у нас традиційна: гарно говорить, але робить по-своєму. А людям цікаво читати місцеве, і вони завжди знайдуть можливість передплатити чи придбати газету».

З приводу державних засобів масової інформації вже не перший рік точаться дискусії. Як кажуть, «преса і влада є природними опонентами». А якщо влада фінансує пресу, то яка ж тут опозиція? Але вигнавши колективи на вулицю, проблему одним махом не розв’яжеш. А поки що районки залишатимуться між Сціллою і Харібдою, тобто між двома небезпеками.