“Я навіть в туалєт сама сходить не можу. Вітя і їсти варить”

Вона для мене — судьба. В селі міг жити з одною, другою, третьою, але серце сказало так. П’ять років разом. От якраз куртку їй найшов, — тернопільський бездомний 54-річний Віктор Ткачук показує потерту шкірянку. Витягнув її з контейнера біля готелю “Тернопіль” у центрі міста.

Веде до дружини. Вона майже не бачить. Сидить на лавці біля пам’ятника Данилові Галицькому.

— О, то вам треба було в суботу прийти. Якраз в мене день рождєнія було, — каже 47-річна Ірина Драчевська. — Сєрьога іконку подарував. Ми його раз нагодували, то тепер він нас називає мама і тато. Вітя тюльпан приніс.

День народження святкували на сходах біля Кафедрального собору.

— Сєрьога музику на мобілці включив, мєдлєнну. Вітя танцювать начав, усі продавщиці з молочного магазину повибігали дивитися. Комусь смішно, а мені навіть приємно. Теперішня молодьож не вміє танцювать. У них ілі ламбада — друг до друга, ілі стоять на місці топчуться, як пінгвіни. А Вітя гарно, по-старому вміє.

Віктор Пилипович родом із села Тилявка Шумського району Тернопільщини. Каже, служив в Афганістані, потім працював водієм. З Іриною Михайлівною познайомився у рідному селі. Вже за України працював там у лісництві. Драчевська переїхала на Тернопільщину до першого чоловіка. Доти працювала телефоністкою в Києві. З чоловіком розлучилася. В селі, сусідньому від Тилявки, доглядала за хазяйством місцевої жительки.

— Побачилися в січні, після свят, — пригадує Ірина. — Моя хата була на горбку, а Вітя якраз ішов повз неї в ліс із торбами, десь там до друзєй. Я потім взнала, що в торбах самогонка була. Попросив водички напитися — будь ласка. Каже до мене: “Ви така красіва, я з вами жив би”. І пішов собі, дойшов до кінця горба, а потім покрутився з тими торбами, сів на сраку й так униз поїхав.

2006-го пара переїхала у Тернопіль. У жінки погіршився зір, у Віктора Ткачука померла мати.

— Після мами на третій день померла кобила Машка, — згадує він. — Найшли її біля маминої могили на цвинтарі. В сусіда Петьки Прімуса трактор був, то прийшлося його визивати, щоб витягнути. Викопали яму біля цвинтаря і кобилу туда.

Ірина Драчевська жебракує під церквою. Віктор збирає пляшки. Квартирували у знайомого на масиві Дружба, але того ув’язнили. Ночують у підвалах або парках.

— Вітя — то такий чоловік, якого пошукати треба, — розповідає Ірина. — Інший сказав би: “Знаєш шо, красавіца, доки ти бачила, ти мені була потрібна. А раз ти не бачиш, чо тебе буду водити?”. А він сказав: не лишу. Я навіть в туалєт сама сходить не можу. Вітя і їсти варить — борщ, суп. То, що дому нема, нічого. Шо, проблєма в парку костьор розвести? Миску, ложку носимо із собою в кульку.

Надворі не холодно, але Віктор у светрі, куртці й капцях. Ірина — у двох светрах, спортивних штанях і мештах на босу ногу. Від обох сильно тхне потом та алкоголем. Ткачук дістає з кишені пожовклу газету, відриває трохи. З іншої кишені бере кілька недопалків і витрушує з них тютюн. Пальцями з почорнілими нігтями робить самокрутку.

— Мене всьо місто знає. Малолєтки уважають, називають Борода. Той пива оставить, а той просто так може пятьорку дати. Бачать, що я не краду, в карман їм не лізу.

Чоловік починає заїкатися.

— То в нього після Афгану. Найгірше, коли нервується і починає труситися. Тоді треба за руку взяти. Вітя, де твоя рука? — Ірина намацує його правицю. — Пульс перетискаєш, і він заспокоюється, бо інакше може когось вдарити.

Розповідає, що Віктор назбирує пляшок на 20 грн у день.

— Я його дятлом називаю. Бо дятел лічить дерева, а він лічить Тернопіль від бутилок, — сміється.

Сама може нажебрачити до 80 грн за день.

— Переважно гроші на продукти йдуть. На горілку небагато, економимо. Але якщо хтось нерви спортить, то п’єм. А мені нерви портять кожен день, — додає.

Скаржаться на владу. Кажуть, за Януковича, жити стало складніше — жебраків і збирачів пляшок побільшало. Місто почали ділити на райони.

— Про що говорити, якщо бандіт керувати став, — Віктор Ткачук заїкається і починає кашляти. Голосно харкає і спльовує за лавку.

Дружина додає, що найкраще було за Союзу:

— Брєжнєв хоть крав, але і людям жити давав. Хліб був по 14 копійок, а за 22 можна було купити батон. А що тепер?

Мріють повернутися в село. Там у Віктора Ткачука залишився старий батьківський будинок.

— Яка не яка, а своя хата, — каже Ірина. — Мені там, правда, тяжко буде, бо не бачу. Але Вітя поможе. Він роботящий. Якщо мєчта збудеться, то нас тут не побачите.

21 серпня пара відзначатиме п’ять років спільного життя.
Андрій ЯНОВИЧ, gazeta.ua