Отець Олексій Філюк: «Колись були золоті священники з дерев’яними хрестами, а зараз є багато дерев’яних священників із золотими хрестами – і це правда»

Олексій Філюк – у всіх відношеннях надзвичайна людина. У нього можна повчитися смиренності й любові до життя. Він працює менеджером, але при цьому присвятив своє життя Богу, усиновив двох дітей, готує не гірше за шеф-кухаря та заряджає своїм позитивом усіх оточуючих. Священнослужитель обрав зовсім новий формат проповідування – через інтернет. Йому пишуть з усіх куточків нашої країни, просять допомоги, поради та молитви, і він нікому не відмовляє. Пан отець радо погодився поспілкуватися про своє життя й покликання і поділився власними міркуваннями з приводу основоположних християнських істин.

 «Це добре, коли для прославлення Бога використовують музику, гітару чи фортепіано»

– Отче, пригадайте, з якого моменту зрозуміли, що Ваше покликання – служити Богу?

– Почалося це ще, мабуть, із несвідомого дитинства. Народився я 5 серпня під звуки дзвонів Лановецького храму, і жінки в палаті ще тоді казали моїй мамі, що я, певне, буду священником (посміхається, – авт.) А в дитячому садочку замотувався у простирадло і казав: «Ходіть, я буду вас сповідати». Із 5 років мене називали вже не інакше, як Альоша «Батюшка», так і прижилося. Ще в такому юному віці знав, що моя дорога – бути священником. Мамі навіть снилися сни, в яких я проповідував, і зараз так воно і вийшло – проповідую у Шушківцях, Білозірці та на просторах інтернету.

– З чого розпочався Ваш духовний шлях?

– У 7 класі мене взяли в послушники, я дуже радів цьому. Місцевий священник підтримував мої починання. Я прислуговував у храмі, і коли закінчував 11 клас, знав, що піду в духовну семінарію. Батько з мамою тримали 4 бички, адже в той час за навчання потрібно було платити, а в ті роки сума у 400 доларів – не маленька.

– Про своє покликання Ви знали з дитинства. Діти що тоді, і що тепер зазвичай жорстокі до тих, хто відрізняється від них навіть і на духовному рівні. Тому як до Вашого вибору поставились однолітки?

– Частинка насміхалася, але я знав, що це мій вибір і  не повинен звертати уваги на їхні насмішки. А частинка мене підтримувала. До речі, і сьогодні ті, що насміхалися, цілують мені руку в храмі.

– Ви позиціонуєте себе як сучасного священника. Можна навіть сказати, що виносите церкву за межі церкви. Чому вирішили обрати саме такий вектор поведінки?

– Церква нині не та, що була 2000 років тому. Так,  у церкві є люди, є молодь, але не вся. Та в інтернеті є всі (посміхається, – авт.). Свого часу апостоли на кораблі плили з Риму на наші землі та й у цілому по всьому світу. Зараз можна через інтернет проповідувати на весь світ, і проповідь стає доступною для всіх. І це зручно передусім для людей. Зараз написав статтю, виклав в інтернет і її прочитали 80 тисяч людей у порівнянні з тим, що у мене сотня парафіян у Шушківцях і 600 – у Білозірці.

– Зараз усе частіше можна почути молитви, які співають під акомпанемент музичних інструментів або просто говорять щире слово від душі. На Вашу думку, правильно це чи, можливо, потрібно все ж таки дотримуватись класицизму в молитві?

– Споконвіку хвалили Бога. Давид хвалив Бога і казав: «Хваліте Його звуком трубним, хваліте Його на арфі та гуслах! Хваліте Його на бубні та танцем, хваліте Його на струнах та флейті». У нашій православній та й католицькій традиціях прижилося спокійне молитовне бачення. Зараз усе міняється, і не на зле. Я думаю, що це добре, коли на прославлення Бога використовують музику, гітару чи фортепіано. Але якщо це рок-музика, то для мене це дивно. Взагалі ми поки що повністю відійти від класичної молитви не готові.

«Працюю в агрофірмі, яка є найбільшим експортером олії у світі»

– Якщо переглядати Ваші фото, то помітно, що багато подорожуєте. Що для Вас подорожі?

– Це хобі. Та зараз, маючи двох синів, не даю ради на подорожі, бо ж потрібно достатньо часу приділяти їхньому навчанню і вихованню. Для мене подорожі – це такий вихід із зони комфорту. Кожна людина живе під ковпачком, а коли вона подорожує, то вилазить з нього і пізнає світ. Бачить щось краще, те, до чого потрібно прагнути. Взагалі подорожі підштовхують до чогось хорошого.

– Прийнято вважати, що священник віддає усе життя служінню Богу. Але спілкуючись з Вами, складається враження, що Ви надзвичайно талановитий менеджер й організатор, адже встигаєте проводити і вечорниці, і День села, і байкерський з’їзд, і групове катання на санях, і звісно, Богу служити. Як вдається все встигати?

– Служіння Богу й людям нерозривне. Коли я роблю щось добре для людей, то це означає, що я й добре роблю для Бога. Коли люди виходять ввечері потанцювати чи подивитися фільм, зустрілися, щоби вареників на схід наліпити чи поколядувати – це згуртовує. Вважаю, що це мій як священника обов’язок об’єднувати людей. Бо служачи Богові, я служу й людям. Ось нещодавно, на Миколая, телефонують хлопці і кажуть: «Отче Олексію, ми вареники отримали, зараз на вечерю ціла рота буде смакувати». Люди такі мої ініціативи завжди підтримують. До речі, Ви праві, я і є менеджер (сміється, – авт.). Працюю в агрофірмі, яка є найбільшим експортером олії у світі. Я соціальний менеджер села, виплачую орендну плату пайовикам. Така моя робота, вимушений крок, адже за парафію у Шушківцях отримую 1600 гривень на місяць, а у Білозірці – близько 3-х тисяч. За ці гроші дітей нереально одягнути та нагодувати, тому й пішов працювати в агрофірму.

– А як церква ставиться до того, коли священник, окрім служіння в церкві, ще десь працює?

– Фактично не благословляється, коли священник працює ще деінде. Але я задовольняю потреби віруючих і парафіян. Я з ними кожен день не лише у церкві, а й на роботі. Наше спілкування не розривне. Звичайно, священник живиться від престолу церкви і церква має забезпечити його життя. Особисто я пішов на роботу і труджуся руками та забезпечую сім’ю.

– Мені відомо, що кілька років тому Ви запросили на новорічну літургію близьких вам людей та парафіян, але ніхто не прийшов. Що ця подія в житті змінила для Вас?

– Так, дійсно, така історія була. Не прийшли на літургію люди з села, мої друзі, моя друга половинка. Це болюча для мене тема. У той момент я був покинутий усіма, але Бог був зі мною. За цю ніч моє життя не змінилося, але я змінив свої думки та погляди на життя, які у свою чергу вплинули на моє життя. Це був переломний момент. Незважаючи на те, що найрідніші не прийшли, приїхали люди зі Збаража, Тернополя, Шумська і навіть Львівщини, яких я не очікував побачити.

– Зараз часто можна побачити у ЗМІ, як священнослужителі поводяться, м’яко кажучи, не по-християнськи. Виставляють на показ дорогі автівки, годинники, які вартують, як квартира. Взагалі помітна така тенденція, що релігію виводять з рамок духовного у цілком сформований споживчий продукт. А що Ви думаєте з приводу цього?

– Багато званих священників, але мало кого з них буде обрано. Бо хтось прийшов у церкву для того, щоби збагатитися, а хтось прийшов вірно служити. Є моменти, коли священники трошки недопрацьовують, вони повинні турбуватися про Боже і мати для своєї сім’ї хліб, але коли надрозкоші, то це Богу не потрібно. Колись були золоті священники з дерев’яними хрестами, а зараз є багато дерев’яних священників із золотими хрестами – і це правда.

– Часто люди у своєму прагненні отримати благословення просять священнослужителів освятити такі речі, що це доходить до абсурду. Як Ви ставитеся до цього?

– Якщо це благословення дому чи автомобіля, то так, але коли якісь дрібнички, то це смішно. Взагалі Бог благословляє всіх і все. 

«До мене в будь-який час можуть зайти парафіяни поговорити або написати у месенджер чи вайбер»

– Як на мене, отець-духівник – це духовний вчитель. До нього звертаються за порадою. Чи часто люди з Вами контактують за порогом храму?

– До мене у будь-який час можуть зайти парафіяни поговорити або написати у месенджер чи вайбер, бо, як самі бачите, у нас в селі мобільного зв’язку немає. Часто в соціальних мережах мені пишуть зовсім незнайомі люди з різними запитаннями та проханнями. У день може бути і сотня таких повідомлень. Я відповідаю усім без винятку.    

– А у Вас є отець-духівник?

– Звісно, я з ним спілкуюся, раджуся, сповідаюся. Бо навіть священники мають гріхи.

– Якщо говорити про таїнство сповіді, то часто трапляється так, що люди беруть у ньому участь для того, аби причаститися, і при цьому щире бажання покаятися – відсутнє. Чи є це правильнр?

– Якщо говорити за сповідь і причастя, то потрібно брати у цих таїнствах участь від щирого серця. А якщо людина хоче зробити це формально, то чи дійсно їй це потрібно в душі? Вважаю, що на сповідь потрібно налаштуватись і прийти з доброю думкою, аби покаятись у своїх гріхах і прийняти Тіло і Кров Господню.

– Пригадую таку історію: в дитинстві мала подругу, вона була в одній із сект. Прийшла я якось в гості до неї, а її мати відповідає мені, що та сповідається. Коли я зайшла до кімнати, то побачила дівчину перед вікном на колінах. Після того, як вона завершила, я поцікавилась, чому її сповідь проходить саме так. На що вона відповіла мені, що для щирого покаяння посередник не потрібен. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Бог знає кожен наш крок і рух, він знає все про нас. Сповідь – це така психологічна і моральна підтримка для людини, коли вона усвідомлює, що зробила неправильно. Христос казав: «Ідіть і прощайте людям гріхи. Кому відпуститься, то відпуститься і на небі, кому затримається, тому й затримається на небі». Але потрібно розуміти, коли кажуть не піду до священника, навіщо мені посередник між Богом – то це говорить гординя. Священнику не потрібні гріхи, він звершує видиму частину покаяння і допускає до причастя. Кожному потрібно перебороти свою гординю і висповідатись у своїх гріхах.

«Церква дає благословення на повторний шлюб, але це вимушена міра сучасності, щоби люди не жили без шлюбу»

– Зараз сучасний інститут стосунків не такий, як був раніше. Традиції постійно змінюються. Ми можемо спостерігати, як молоді люди беруть церковний шлюб, а потім розлучаються і знову беруть церковний шлюб уже з іншим чоловіком чи жінкою. Чи могли б Ви дати настанову для молодого покоління, можливо, не обов’язково зразу брати шлюб, а краще пізнати один одного глибше?

– Згідно зі Святим Письмом, хто подивиться на жінку з пожадливістю, вже вчинив перелюб. Хто розведеться – вчинили перелюб і це гріх перелюбства. Звичайно, Бог прощає і благословляє, люди беруть повторно шлюб. Церква дає благословення на повторний шлюб, але це вимушена міра сучасності, щоби люди не жили без шлюбу, щоби діти не народжувались не в шлюбі. Знаєте, тут не вгадаєте. Є різні ситуації. До вибору чоловіка або дружини потрібно підходити свідомо. Бо трапляється так,  що є велика любов і кохання, але починається побут і не зживаються між собою.

У таких випадках варто піти до духівника на парафію і священник як психолог дасть настанову, і це допоможе. Але зараз молодь ігнорує церкву, священника, ігнорують Бога в житті. Бо якби Бог був у житті, то ніхто би не розлучався і не розходився. Ось тут і відповідь: якби молодята жили з церквою і Богом, з порадами священника, то було би простіше.  

– Християнство у принципі відкидає паранормальність, однак і донині є монастирі і церкви, де священнослужителі займаються екзорцизмом. То все ж таки чи є місце містиці у християнстві?

– Є місце добру і злу в цьому світі. Добро – це є Бог, богослужителі і християни. Зло – це є мільярди духовних створінь, скинутих на землю, які мучать рід людський. Це не паранормальщина, є ангели і демони, і між ними йде боротьба. Навіть у своїй практиці я зустрічався з тим, як люди страждають від злих духів і їм потрібна молитва, сильна віра священника і близьких. Коли людина звертається за допомогою, тоді церква відчитує молитви на вигнання злих духів. Споконвіку так було.

– Не дивлячись на те, що у світі зараз активно розвивається наука й медицина, ми живемо в епоху урбанізації та діджиталізації, все одно можна зустріти випадки, коли люди звертаються до віщунів за допомогою, лікуванням або навіть за такою поширеною послугою, як виливання воску. Що думаєте з цього приводу Ви?

– Знаєте, люди часто кажуть, що йдуть до бабок, бо вони набожні, мовляв, у хаті стільки ікон. Але купити надруковані у типографії ікони і бути набожним – це не одне і те ж. Церква не благословляє іти до віщунів, ворожок, гадалок. Проклятий той, хто до них звертається і бере гріх на себе і свій рід. Не потрібно цього робити.

– Що таке віра?

– Віра –  це те, чого не бачимо але знаємо, що є. Дім має свого будівничого, а Всесвіт має свого Творця. Апостол Павло каже, що віра без добрих діл є мертва. Свою віру треба підкріпляти добрими справами. Вірити потрібно, але це має бути з добрими ділами. Віра була, є і має бути, і коли людина вірує – це істинний християнин, який буде спасенний.

– А як Ви ставитесь до, так би мовити, «сліпої» віри?

– Є багато християнських течій, які переходять від віри до фанатизму. Тут справді  доречно згадати братів наших із Московського патріархату, їхня віра – це фанатизм та інструмент впливу на маси. Сліпий поводир не бачить, що веде свою паству на погибель. Усьому повинна бути межа.

– Зараз часто можна зіштовхнутися з такою позицією, що люди вірять у те, що є щось вище й недосяжне. Чи можна це розцінювати як віру в Бога?

– Зустрічався я з такими людьми. Але знаєте, дві тисячі років існує єдиний Бог, єдина віра і, звичайно, у людей є сумніви.  Завжди кажу, що сумнів – це СМС від диявола. Диявол навіює людині: сумнівайся, сумнівайся, і відводить будь-якими способами. Мільярди духовних творінь кинуті на землю щоби спокушати й казати: не вір у Бога, вір в якусь силу, і це все знаряддя лукавого. Коли людина віруюча і проживає своє життя в мирі та спокої, з надією на світле майбутнє, вона щаслива. Але якщо людина вірить у те, що щось є, та не знає, що це, то нехай досліджує, бере до рук Біблію.

– Трапляється так, що представники різних конфесій та релігійних течій, м’яко кажучи, сперечаються. Ви себе вважаєте толерантним до інших релігійних напрямків?

– Якщо говорити в загальному, то так, я ж демократичний і толерантний. У мене є друзі пятдесятники, баптисти, харизмати, католицькі та православні священники. Але, чесно кажучи, найбільше мені образливо за Московську церкву в Україні. Я толерантний до неї і не пишу ніяких каверзних дописів, але коли Україна христилася у 998 році, тоді на місці Москви кумкали жаби. І сьогодні Росія б’є себе в груди і каже, що Українська церква – це окраїна російської. Такі от їхні висловлювання мене як істинного християнина насторожують. Бог не любить брехні, де є любов і правда, там є Бог, а де брехня – Бога немає. Коли в Почаєві кажуть, що українці – це не нація,  то це, м’яко кажучи, неприємно.

«Боже, якщо я можу бути корисним знаряддям праці у твоїх руках, можу взяти дитину на виховання, то благослови і допоможи мені»

– Чому потрібно ходити до церкви кожної неділі?

– Тисячоліття тому ще Мойсей на горі Синай отримав заповіді. Хай людина 6 днів працює, а 7 день віддає для Бога. Зараз ми вже й дня не віддаємо, це вже година, і  зобов’язані раз на тиждень ту годину присвятити Богові, бути у храмі. Закон один для всіх. Христос помер за нас і спас душі наші, і ми маємо бути Богу вдячні за наше життя, за прожитий день і прожиті роки й у неділю бути в храмі.

– Вас уже другий рік поспіль номінують на звання «Людина року». Цьогоріч Ви перемогли в номінації «сучасний священник». Чи було це для Вас несподіванкою?

– Якщо чесно, то був дуже здивований. Упевнений, що є достойніші за мене, але, як казали ведучі ТСН, я фартовий (сміється, – авт.).

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що любите життя. За що?

– Люблю за те, що можу вільно дихати, молитися у храмі, бути корисним для суспільства та людей. І бути батьком для моїх дітей.

– Мені відомо, що у Вас двоє дітей. Це хлопчики, яких Ви всиновили. Це сильне і вольове рішення, тим паче, що потрапили до Вас вони вже немаленькими сформованими особистостями. Чому Ви пішли на такий крок?

– Це були обдумані кроки. Я подумав: «Боже, якщо я можу бути корисним знаряддям праці у твоїх руках, можу взяти дитину на виховання, то благослови й допоможи мені». І Бог почув мої молитви, благословив мене спочатку Віктором, а потім -Сергійком. Вони вже два дорослі хлопці,  мають дівчат (посміхається, – авт.). Звісно, мені не дуже легко, адже я готую, прибираю, прасую, роблю з ними уроки і самому це трохи важко.

– Процедура опікунства і подальшого всиновлення не з простих. Чи не стикалися Ви у своєму бажанні з бюрократизмом, адже не часто люди отримують дозвіл всиновити дітей, якщо сім’я не повна?

– Ніякого бюрократизму не було. Хто має тверду думку, то отримує те, що хоче. Варто зважити на те, що я завжди на виду. До мене щодня заходять у гості знайомі, парафіяни. Я часто буваю у школі, в районі, в Тернополі і виставляю частково особисте життя на показ. Мені немає чого приховувати.

– Я проглядала Ваші родинні фото і помітила, що на початках у Віктора погляд був дуже «колючий», зараз уже дещо м’якший, то ж можна зробити висновок, що Вам вдалося достукатись до дитячого серця…

– Віктор і  до сьогодні має той біль, а я як батько стараюся обігріти, забезпечити чим тільки можливо, починаючи від уваги, любов та турботи і закінчуючи харчуванням та вбранням. Коли діти втрачають близьких та рідних, вони вже із травмою, і це потрібно розуміти. Віктор не дуже хоче, щоби його любили, жести уваги його, можливо, дещо дратують. Сергійко ж, навпаки – повна протилежність Віті, хоче, щоби його любили, хоче притулитися, обійнятися.

– Як у селі поставилися до такого Вашого вчинку? Чи не було із хлопцями проблем у школі?

– Спочатку навіть рідний тато казав: «Навіщо воно тобі?» Та я батька заспокоїв, адже добре знав, що роблю. У селі це була, звісно, велика подія, але всі поставилися з розумінням.

Протягом перших двох років у школі з Віктором були проблеми. То вікно вибив, то руку зламав, то побився з кимось. Із Сергійком – Бог милував, ми з ним дуже схожі характерами. Пригадую, як у Віктора з’явилася дівчина і вони перед шкільними вікнами цілувалися. До мене тоді телефонували зі школи і просили вплинути на нього якось. Я тоді казав йому: «Синку, почуття на показ не гарно виставляти. Ти -дитина священника…» Добре, що син мене почув.

«Необхідно зрозуміти головне: дітям потрібні батьки, і не важливо 5 їм років, 17 чи 23»

– Сім’я у країні – це комірка суспільства, з яких власне і будується держава. Але ми маємо зараз таку проблему, що люди у пошуках кращої долі їдуть на заробітки і залишають свої родини. Хтось це робить через матеріальну скруту, а хтось – аби уникнути відповідальності. І фактично саме через це втрачається почуття чогось рідного…

–  Скажу так: ці сім’ї втрачають головне. Робота ніколи не скаже «дякую», а дітям завжди потрібні батьки. Я часто бачу такі травмовані родини, де є дідусь, бабуся, тато й мама та діти. Але в той же час діти звинувачують батьків у тому, що ті поїхали на заробітки, кажуть, що не треба їм тих статків, а хочуть одного – уваги. І, чесно кажучи, це страшна картина по всій Україні, а на заході особливо. Раніше ми жили бідніше, але були щасливіші. Зараз у мене неповна сім’я – я і двоє моїх дітей, але в нас є любов і тепло. Ми молимося разом, вечеряємо, проводимо час, подорожуємо. Діти мої щасливі, в їхніх очах горить життя. Потрібно зрозуміти головне: дітям потрібні батьки, і не важливо 5 їм років, 17 чи 23. Коли батьки через матеріальну скруту їдуть за кордон, вони багато втрачають. Дітям не вистачить любові бабусі чи дідуся, їм потрібна батьківська та материнська.

– Для багатьох Ви відомі тим, що свого часу влаштовували прямі трансляції і майстер-класи із приготування їжі. Любов до кулінарії у Вас із дитинства?

– Так, із дитинства любив готувати. Найбільше люблю вареники з картоплею, український борщ та деруни, але не проти і поекспериментувати з тими продуктами, які є вдома.

– Проблемне питання для українського суспільства – християнська етика у школі. Повторюся, зараз є багато різних релігійних течій, і чи правильно викладати саме християнську етику в школі? Чи не доцільніше було б замінити її на класичну етику, яка також прищеплює мораль та певні норми поведінки?

– З моєї точки зору це правильно, бо я є християнин. Християнству вже 2000 років, і хотілося б, аби наші людини не відійшли далеко від християнства.

– Та все ж таки Україна є світською державою. Є батьки, які принципово проти таких уроків…

– Такі уроки необхідні, бо християнство в більшості здатне стримати людей від гріхів. І це добре, коли дітям прищеплюють знання про те, що таке добре, а що погано.

– У сучасному світі все частіше можна спостерігати те, що діток не хрестять після народження, мовляв, коли дитина виросте, самостійно зробить собі вибір. Зрештою й Ісус Христос христився у віці 33 років. Що думаєте про таку позицію молоді Ви?

– Коли дитинка народилася, її треба обмолитвувати, при бажанні батьків вона приймає таїнство хрещення. І я зустрічав випадки в різноконфесійних сім’ях, коли просять дитинку наректи іменем, а хрестити пізніше. Я пояснюю людям, що приймаю таке їхнє рішення, але переконаний, що краще хрестити зразу, адже різні випадки у житті бувають.

– Мені відомо, що завдяки Вашій безпосередній участі вашому храму було повернуто ікону, яку вкрали. Можете розповісти про це детальніше?

– У 2012 році було пограбовано понад 15 храмів. Зграя бандитів з Одеси відправляла жіночок на свята до храмів. Вони заходили в церкву й фотографувалися біля ікон, і через певний час церкви грабували. І наш храм це не оминуло. Я задзвонив у всі дзвони, телефонував на гарячу лінію МВС, був на прийомі у начальника міліції області. Він тоді ще сказав: «Господи, ще такого емоційного священника  я не бачив». Пригадую, що тоді міліція купила нам нові образи. Нашу ікону  Святого Миколая знайшли у Києві. Міліція в мене у бусі жила днями, ми прослуховували дзвінки і розмови у квартирі.  А одного дня о 5 ранку прийшли на обшуки і вилучили більше як на 8 млн. гривень ікон. Це були ікони з Тернопільщини, Рівненщини та Білорусії. Суд відбувся й ікону нам повернули.

– За християнською традицією прийнято ховати покійників у землю. Але все частіше рідні покійника обирають кремацію. Як до цього ставиться церква?

– У такій ситуації церква стоїть перед фактом. Адже буває таке, що місця для поховання немає, тоді людину відспівують, опускають у піч і спалюють. Церква схвалює і кремацію, але, мабуть, не так голосно.

«Що Бог кладе у моє серце, те я й кажу людям»

– У священнослужителів буває по-різному: хтось спеціально готується до проповіді, пише текст, а комусь, навпаки, простіше говорити експромтом. Ви пишете проповіді?

– Ніколи не готувався до проповіді. Що Бог кладе у моє серце, те я й кажу людям. Я довго не говорю, бо увага після 10 хвилин втрачається. Але завжди з храму люди виходять усміхнені і щасливі.

– Найщасливіший спогад із Вашого дитинства пригадаєте?

– Це коли з мамою і сестрою ходили сапати бурячки. Літо, спека, але ми всі разом у полі і такий прохолодний вітерець. І мама каже: «Який же цей вітер прекрасний!» – і розповідає нам притчу. Чоловік із дружиною спілкувалися і той питає: чи любиш ти мене? А жінка каже: «Так, я люблю тебе, як вітер у жнива». Чоловік дуже розізлився на це. Згодом дружина померла. Ось прийшов час жати, вийшов у поле чоловік і така спека, і так важко йому жати. Він увесь мокрий, і тут повіяв холодний вітерець і така благодать на серці, так добре для тіла. У цей момент чоловік розуміє, як же його дружина сильно любила. І ця притча мами нагадує, що такі дрібниці, як спільна робота в полі, пісні, яких ми співали, дуже важливе і необхідне для щастя. Ми були напрацьовані, але щасливі, і це було прекрасно.

– Що би Ви хотіли побажати нашим читачам?

– Хотів би побажати, щоби люди були щасливі, раділи тим моментам, які є у нашому житті. Раділи людям, що поруч, батькам, рідним, дітям, друзям, подиху. Щоб усі жили на цій землі достойно, з усмішкою на устах і з радістю в серці. Є від чого плакати всім, але плачем не зміниш життя. Потрібно бачити хороше у простих речах. Якось мене запросили до однієї парафії, там люди підходили до помазування, і з двохсот чоловік посміхнулися лише троє. Вони йшли, як сіра маса, без щастя в очах, і  це для мене було так страшно. Все ж таки у своєму житті я бачу багато щасливих людей і радію, що після моїх Богослужінь вони йдуть додому з посмішкою. Життя чудове, пам’ятайте про це.

Вікторія Ушакова

Джерело: Тижневик “Номер один”