Подружжя Андрій і Світлана Рожицькі з Тернопільщини виховують п’ятеро власних і семеро прийомних дітей

Подружжя Андрій і Світлана Рожицькі із села Росохуватець Підволочиського району виховують п’ятеро власних і семеро прийомних дітей. Вони ніколи не ділять їх на «своїх» і «чужих» і вважають, що навіть найбідніша сім’я – набагато краще для них, ніж інтернат.

Перший раз руку допомоги вони подали глухонімій дівчині Валі, яка, покинувши стіни Бережанського інтернату, залишилася без житла. Шість років вона прожила у сім’ї Рожицьких, заручившись їхньою любов’ю та підтримкою. Тепер Валентина створила власну сім’ю, але до названих батьків навідується часто і про їхню підтримку пам’ятатиме завжди.

Через деякий час проживання у Бережанах наші співрозмовники переїхали в Тернопіль. Після цього їхня благодійність набрала ще більших обертів.

– Якось, – розповідає Світлана Миколаївна, – у мене було видіння, як під дверима плаче дитина, а їй не відчиняють. Мені стало дуже боляче, адже на мить я уявила, що це мої діти.

Ця ситуація згодом стала реальністю і трапилася з нашою співрозмовницею. Тільки з єдиною відмінністю – двері відчинила вона.

– Пізно ввечері до нас постукали, – розповідає пані Світлана. – На порозі стояли, як це не боляче, п’яні дванадцятирічні діти – хлопчик і дівчинка. «Тьотю, дайте нам трохи грошей», – просили вони. А я відказала, що грошей не дам, але нагодую їх з радістю.

Вона впустила їх до квартири, нагодувала, відмила, і діти залишилися ночувати у цій привітній сім’ї. Зранку нічні гості розповіли, що їх виховує бабуся, і вони втекли від неї. Але це була неправда. Справжня їх історія з’ясувалася лише за кілька днів, коли діти прийшли ще раз до квартири Рожицьких. З’ясувалося, що хлопець Василь виховувався в інтернаті на Львівщині, звідки постійно тікав. А дівчинка жила на вулиці.

Відтоді Василь навідувався до Світлани частенько, а вона – до нього в інтернат, назвавшись його тіткою. Насправді, хлопець був надзвичайно проблемною дитиною. Уже на той час він вживав спиртне, палив цигарки… і постійно тікав з цього закладу, а Світлана разом з працівниками інтернату його розшукували. Василя знаходили, як не в Криму, Одесі, то в інших містах. Врешті, маючи на той час власних трьох дітей, сім’я вирішила усиновити Василя. В інтернаті дивувалися і казали: «Навіщо він вам, візьміть собі нормальну дитину». На це Світлана відповіла: «Ні, нормальних хтось забере, а мені дайте цього, і я зроблю з нього нормального».

Тепер жінка зізнається, що й сама тоді не до кінця вірила, що їй це вдасться. Іноді жінці опускалися руки, але вона не здавалася. Зараз Василь цілком змінився. 24-річний хлопець закінчив училище і влаштувався на роботу. Але, сміється Світлана Миколаївна, його робота все одно пов’язана з мандрівками – він здійснює переоблік магазинів по різних областях. А коли повертається, бавить синочка Святославчика, якого народила теж прийомна донька сім’ї Рожицьких Зоряна. А ще пані Світлана нещодавно остаточно пересвідчилася, що в цю Новорічну ніч Василя їм Бог послав недаремно. Напередодні її дня народження хлопець зателефонував зі словами: «Мамо, маю для тебе найкращий подарунок!» Він привіз грамоту в рамочці, в якій виписані цитати з Біблії про те, що Бог благословляє людину, яка опікується сиротою. Обійнявши маму, він сказав: «Мамо, ти все це виконала». А вона у відповідь плакала і раділа водночас.

Останніх дві сестрички Любу й Анастасію взяли на виховання цього року після того, як запросили їх до себе на Різдвяні свята. Дівчатка, як і майже всі прийомні діти, мають інвалідність та розумову відсталість. Таких, зазвичай, не кожен відважиться взяти, але Світлана та Андрій розуміють, що вони для таких дітей є чи не єдиним шансом. Тому спеціально переїхали з Тернополя до Росохуватця, де добудували будинок, а поруч купили ще один. Зараз у ньому проживають і привчаються до самостійного життя прийомні дівчата, які були подругами ще в інтернаті, – 22-річна Христина і 24-річна Маруся. А дехто з дітей, на жаль, так і не зможе обходитися сам. Як от 19-річний Павло, який має ДЦП. Дитячих діагнозів сім’я не боїться. Адже, незважаючи на те, що в інтернатах їм ставили глибоку розумову відсталість, насправді, розповідає подружжя, вони всі нормальні, а в сім’ї цей діагноз поступово стирається. Те, як змінилися діти, проживаючи в родині, дивує і соціальних працівників. Проте, лише Світлані та Андрієві відомо, скільки невтомної праці і любові криється за такими успіхами. Голова сім’ї, аби прогодувати велику родину, обробляє землі та вирощує свиней. А дружина залагоджує всі паперові справи і займається здоров’ям та вихованням дітей. Вона присвятила своє життя дітям і ніколи про це не шкодує. Так само радить іншим не боятися брати дітей з інтернатів. Адже діти – це благословення Боже, і чужих дітей ніколи не буває!

Любов ТИМЧУК