Що думають про 23 лютого у Севастополі та Тернополі
Кореспонденти ВВС Україна Олександр Шталтовний і Зоряна Довгань спитали про думку людей стосовно 23 лютого – офіційного свята в Україні, яке називається днем захисника Вітчизни.
Ще з радянських часів цей день також неофіційно вважався святом чоловіків.
Кореспонденти взяли ці інтерв’ю у Севастополі та Тернополі.
Перше питання було про ставлення до цього свята взагалі.
Наступне питання: чи готові чоловіки особисто захищати країну, якщо це буде потрібно?
І вже ніби чую у відповідь тисячі здивованих голосів: «Відзначаємо День захисника Вітчизни або день мужчин — це, мовляв, традиція, яка склалась протягом останніх 80-90 років». Згоден, таке свято потрібне, аби вшанувати українських воїнів та справжніх чоловіків — мужніх, шляхетних, безкорисливих, готових захищати жінку, родину і свою Батьківщину. Але чому маємо робити це саме 23 лютого — у той день, коли відзначають це свято і росіяни? У нас що з ними спільна Вітчизна? Цікаво якою ж логікою послуговувався головний ідеолог кучмізму, наш видатний історик Володимир Литвин, коли перебуваючи на посаді голови Адміністрації Президента України, 23 лютого 1999 року приніс Л. Кучмі на підпис відповідний указ про заснування цього державного свята? Вочевидь, наші тодішні вожді хотіли зробити приємність так званому старшому брату. Немає сумніву, що Кремль аплодував цьому рішенню Києва, яким останній фактично визнав, що ми й досі живемо в Радянській імперії. То чому тоді вже б відразу не зробити й наступний крок: — призначити День української незалежності на 6 липня, коли свою державність святкують росіяни?
А тепер давайте спробуємо розібратися з походженням Дня захисника Вітчизни і чи мають українці до цієї дати, хоч якесь відношення. Згідно з радянським міфом, який був особисто придуманий Сталіним, 23 лютого 1918 року Червона Армія здобула блискучу перемогу над німцями під Псковом і Нарвою. Про це він пише у своїй статті «К 20-летию РККА и ВМФ. Тезисы для пропагандистов», опублікованій в «Известиях» 16 лютого 1938 року. Ключова теза звучала так: «Під Нарвою і Псковом німецькі окупанти зазнали поразки. Їх просування на революційний Петроград було призупинено. День відсічі військам німецького імперіалізму і став днем народження молодої Червоної Армії». Ще рішучіше обґрунтування цього свята Сталін дав у своєму наказі від 23 лютого 1942 року: «Молоді загони Червоної армії, які вступили у війну, вщент розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року і тому цей день оголошено днем народження Червоної армії». Проте сучасні історики, дослідивши ті події, встановили, що й справді розрізнені загони щойно сформованих червоноармійських загонів у лютому 1918 року намагалися обороняти підступи до Пскова та Нарви, але були розбиті, розсіяні, а ці міста майже безперешкодно взяті німцями. Наступ останніх припинився лише після того, як 4 березня 1918 року було підписано принизливу Брестську угоду. Ніде не згадується, що в тих подіях брали участь загони Української народної республіки — їх тут не могло бути на той час навіть теоретично. Найбільш активними були матроси і латиські стрільці. Отже, жодним боком ті події української доблесті не торкаються. Виходить, що ми й досі живемо за «кратким курсом ВКП б» і сталінською вказівкою від 16 лютого 1938 року?