Шопка монахині із Зарваниці — на виставці у Ватикані

Схимонахиня Теодосія Полотнюк – про творчість на славу Бога, служіння в окупованому Донецьку і мистецтво, яке рятувало на війні.

«У Ватикані вперше представили українську шопку» – такими заголовками зарясніло чимало новинних сайтів у грудні. Так, 13 грудня 2020 року на площі Святого Петра відкрилася міжнародна виставка «100 вертепів у Ватикані», одним з експонатів якої вперше стала шопка з України. Для нас ця світла новина особлива ще й тим, що у шопки «тернопільське коріння» – адже її виготовила схимонахиня Теодосія Полотнюк, яка мешкає у Зарваниці.

Ще до війни вона заснувала скит у селі Многопілля на Донеччині, коли на Сході почалися бойові дії, два роки служила в храмі УГКЦ в окупованому Донецьку, займаючись як душпастирською, так і творчою роботою. Нині вона вже понад два роки живе у Зарваниці, майструючи різдвяні шопки у своїй скромній келії і мріючи про творчу майстерню, де могла б навчати діток свого унікального утилітарного мистецтва.

«Із Многопілля виїжджала по мінному полю»

Cестра Теодосія родом із Львівщини. У монашестві вже 31 рік. – Понад десять років тому я приїхала на Донеччину, за сприяння моїх добрих друзів Марії Генди та Іванки Кушнір купила будинок в селі Многопілля на Донеччині і заснувала там Свято-Успенський жіночий скит, – розповідає «НОВІЙ…»

Теодосія Полотнюк. – Ми займалися духовною просвітою того регіону, двічі на рік проводили молодіжні табори, на які до нас приїжджало багато молоді, дітей… Ми товаришували з молоддю із тернопільського товариства «Обнова», вони багато років поспіль приїжджали до нас – із вертепом, на літні табори, на етнотабір…

Власне, ці заходи і стали основною мотивацією моєї творчості – я хотіла навчати місцевих дітей наших чудових українських народних звичаїв і традицій, фольклору. Я вважаю, що людей можна ознайомлювати із Богом дотиком творчої руки – адже Бог, коли створив людину, наділив її, єдине із своїх творінь, творчим даром. Бог не перестав творити світ, він продовжує це робити і надалі – тільки творить уже руками людини…

Свого часу про це говорив Папа Іван Павло ІІ, нині Папа Франциск теж зазначає, що ми повинні відкрити всі свої творчі можливості для прославляння Бога і для того, щоб ми могли Бога донести людям… Разом із дітьми ми робили вироби із картону, малювали і ліпили, розписали моє помешкання у Многопіллі петриківськими розписами.

Як мені болить душа за тою хатою, як її бракує!.. Я жила за чотири кілометри від Іловайська – ця назва нині болить, ой, як багатьом… Саме на Многопіллі і ще на трьох сусідніх селах у серпні 2014 року замкнувся Іловайський котел. То було страшне… Я тікала звідти, коли котел уже фактично закрився – мене по замінованому полю вивозили машиною друзі, ми дивом вижили, просто дивом…

Так я опинилася в храмі Покрови Пресвятої Богородиці — катедральному соборі Донецького екзархату Української греко-католицької церкви, в якому служила до серпня 2017 року. Служила в прямому значенні – на той час були тільки два священники, котрі служили в п’ятьох чи шістьох церквах, які ще діяли в Донецьку, і вони не мали часу для людей, тому фактично вся духовна робота з ними залишалася на мене.

І так само я робила багато різних рукотворів – для того, щоб потішити, розрадити тих, хто до нас приходив. Діти, які не змогли виїхати, ходили до церкви, і я для них робила подарунки – різні шкатулки, органайзери. Зробила щось, подарувала людині – і щаслива, що вділила зі свого таланту комусь увагу та хоч крихту радості у непростих умовах, в яких ми жили…

Пам’ятаю п’ятирічного Іллюшу, якому я зробила щит – щит віри, шолом і меч. На той час він був фактично одинєдиний хлопчик, який з мамою приходив до церкви, бо були сильні обстріли… Творила навіть тоді, коли було дуже важко і дуже страшно, навіть коли біля нашої недільної катехитичної школи упав снаряд і розбив вікна на веранді, я заклала вікна картоном і розмалювала все так, що вийшла етноверанда. Чим ці вироби особливі, гарні – бо зроблені з любов’ю і з пережиттям у час, коли тратилось усе – спокій, можливість жити звичайним, спокійним, розміреним життям, натомість я була змушена ховатися по підвалах від обстрілів…

Шопку для Ватикану творила півтора місяця по 12 годин у день – Основна моя творча діяльність – це так зване утилітарне мистецтво, – розповідає сестра Теодосія. – У нас воно не дуже поширене, про нього небагато людей знають, а займаються ним узагалі одиниці… Але що для більшості – непотріб: картон, використаний пластик, для мене – матеріал для творчості. Процес творчості для мене – радість, а його результат – дітям та дорослим втіха! Це утилітарне мистецтво я хотіла показати насамперед дітям – що з нібито мотлоху можна зробити щось цікаве і творче – і він не захаращуватиме природу, а перетвориться на витвори мистецтва. І дітей сильно захопила ця ідея – ще у часи, коли ми проводили табори на Донеччині.

У Донецьку я пробула до 2017 року – від життя у непристосованому напівпідвальному приміщенні моє здоров’я сильно підірвалося. Жила на екзархаті в Снігурівці Запорізької області, а згодом переїхала до Зарваниці. Мені непросто було знайти помешкання для життя, адже я мала «обтяжуючі обставини» – вивезла з Донецька двох котів. (Сміється, – авт.) Вони жили там зі мною, і коли побачили, що я збираю речі, узялися лізти до мене в сумку – я просто не змогла їх залишити…

Так ми з Сімою і Масянею опинилися у Зарваниці, бо тут мені дозволили їх тримати. Моя келія стала і моєю майстернею – робила всіляку цікаву «сувенірку», а також різдвяні шопки з екоматеріалів: картону, паперу, деревини, моху, глини, піску, тирси й каміння.

Як моя шопка потрапила до Ватикану? У мене є подруга Руслана Ткаченко, яка працювала в департаменті УГКЦ при патріаршій курії – молода, талановита і дуже душевна журналістка, ми з нею потоваришували, коли вона ще до війни приїжджала до нас у Многопілля.

І от Руслана мені каже: «У Ватикані буде виставка «100 вертепів», де виставлятимуть шопки, давай ти свою зробиш!»

Я кажу: «Добре, давай, я за будь-який творчий «кіпіш»… (Сміється, – авт.) І я взялася за роботу – спочатку запланувала шопку розміром 3 на 3 метри, але потім зрозуміла, що ніхто її таких розмірів не перевезе, бо буде завелика. Так мені сяйнула думка зробити шопку… в скрині! Сказано — зроблено: моя шопка і справді в скрині, де відкриваються не лише кришка, а й передня та бокова стінки – і тоді ви бачите все, що всередині. Вона міцна, транспортабельна, на вигляд звичайна стара дерев’яна скриня, а всередині — шопка…

Вона має довжину та висоту 120 і завширшки 90 сантиметрів. Я працювала над нею десь півтора місяця – причому працювала більш ніж по 12 годин у день! Річ у тім, що ми боялися, що у зв’язку з карантином можуть закрити кордони і ми не матимемо змоги перевезти мою шопку в Італію. На щастя, все склалося добре – спільними зусиллями багатьох людей шопку було доставлено у Ватикан (до слова, водій буса, дізнавшись, куди і навіщо він везе мою шопку, не взяв із нас грошей за її транспортування), і вертеп із України вперше взяв участь у щорічній міжнародній виставці.

Мій задум був не просто створити красиву шопку, для мене було важливо, щоб її сюжет мав свою мораль. Я показала традиційне українське обійстя: оздоблену орнаментами хату з піччю всередині, столом, кужелем та веретеном, а збоку хлів, сінник – все, як справжнє, тільки в мініатюрі.

Для роботи я використовувала картон, деревину, глину, пісок, каміння, навіть мох! На передньому плані української композиції можна впізнати ліси Карпат, а на задньому плані – таке рідне мені Многопілля Донецької області.

Тож вертеп покликаний символічно відобразити дух Різдва від Сходу до Заходу України. Головна фігура шопки – народжений Ісус – далеко не на чільному місці, і цим я хотіла привернути увагу до того, що як перед Різдвом, переймаючись матеріальними клопотами, люди насправді мало дбають про Христа і залишають його, як у цьому вертепі, десь на задньому плані. А символічно привідчинені дверцята хатинок закликають людей повністю відкрити свої серця Ісусові, більше дбати про духовні потреби. Єпископ у Ватикані дуже зворушливо висловився про цей мій духовний задум…

Мені хочеться реалізовувати свій талант, ділитися ним з іншими – займатися творчістю «самій для себе» мені нецікаво. Мрію про власну майстерню – бо усі ті два з половиною роки, що мешкаю в Зарваниці, творю у тій самій кімнатці, де живу, дихаючи ацетоном і фарбами…

Ще живучи в Многопіллі, я хотіла створити майстерню утилітарного мистецтва у нас на території скиту і залучити до неї дітей та молодь, щоб ця майстерня стала школою, яка пропагує дітям і творчість, і екологічний підхід до довкілля. Нині мрію про таку майстерню у Зарваниці. Нині увесь світ популяризує екопідхід до мистецтва – то чому б і нам не взятися за таку цікаву і потрібну справу?

Дуже хочеться, щоб мене у цій мрії почули і підтримали…

Джерело: НОВА Тернопільська газета