«Швидка допомога» тернопільської «Ниви» Ілля Сімеоніді: «Професія спортивного лікаря полягає в тому, що ти, ще недобігаючи до футболіста, вже наперед повинен для себе визначити, що саме могло статися»

Помилкою є думати, що успіх команди залежить лише від геніальності її тренерського штабу і таланту гравців. Багато, дуже багато залежить від головного ескулапа дружини. У тернопільській “Ниві” цей бойовий пост довгі роки займав Ілля Іванович Сімеоніді. Всезагальний улюбленець, душа компанії. До приходу в клуб пропрацював близько 25 років у тернопільській психіатричній лікарні. Його ми й запросили до розмови.  

– Ілля Іванович, наскільки мені відомо, Ви народилися далеко за межами України.«На дні народження похресника дружини отримав запрошення в «Ниву»

– Справді, родом я із Красноярського краю (Росія), де й народився в далекому 1941 році. Пізніше, у 1944 р., батька перевели на роботу до Підволочиська. Там наша родина прожила 12 років, а вже починаючи з 1956-го з сім’єю переїхали в Бережани. Довелося там  закінчувати десятирічку і паралельно отримав… перший розряд із гімнастики. У Бережанах прожили лише три роки і знову переїзд. Цього разу до Казахстану. Поселилися в місті Джамбул. Саме там я здобув медичну освіту за спеціальністю фельдшер. Далі була служба в армії і знову повернення в Україну. З листопада 1966 року влаштувався лікарем у Тернопільській психіатричній лікарні. Це було найтриваліше моє місце роботи, адже пропрацював там чверть віку.

– Як потрапили до “Ниви”?

– Моя дружина потоваришувала з дружиною тодішнього наставника “Ниви” Михайла Михайловича Дунця, і згодом родина Дунців обрала її кумою для свого молодшого сина. Восени 1990 року на одному із днів народження похресника дружини пан Михайло запропонував мені роботу в “Ниві”.

– Довго вагалися?

– Завжди мав потяг до спорту, тому погодився відразу. До виконання своїх обов’язків у “Ниві” приступив у лютому 1990-го. Тоді команда вирушила на збори в Сочі (Росія), а я за збігом обставин повинен був залишитися в Тернополі, щоби залагодити свої особисті справи. А вже всі наступні збори завжди був разом із командою. Почав працювати в “Ниві” з другої союзної ліги (буферної зони) і закінчив другою українською лігою. Бачив за весь цей час і добре, і погане. Особливо пам’ятними є ті часи, коли ми перегравали двічі київське “Динамо” та тричі теперішнього діючого чемпіона України – донецький “Шахтар”. І що найбільш приємно, одного разу «гірники» були биті на власному полі – 2:4. Тоді люди в Тернополі приходили на футбол справді, як на свято. Всі, хто міг, допомагали команді, відносились до нас із неабиякою повагою.

– Спортивних лікарів часто порівнюють із фронтовими медиками. Ви згідні з цим визначенням?

– Професія спортивного лікаря полягає в тому, що ти, ще недобігаючи до футболіста, вже наперед повинен для себе визначити, що саме могло статися. Весь час потрібно уважно спостерігати за грою і звертати увагу на кожну дрібницю. Якого роду було зіткнення, чи був характерний звук при зіткненні, за що саме тримається гравець…

– Тобто весь матч Ви у напрузі?

– Саме так. Повинен бути готовим у кожну мить вискочити на поле й надати першу медичну допомогу. Часто буває таке, що коли прибігаю до гравця, то він говорить, що відчуває неймовірний біль і потребує заміни. Як правило, це є звичайний больовий шок, який триває максимум 2-3 хвилини. Вистачає лише “заморозити” ногу і трохи зачекати, після чого гравець без проблем може продовжувати гру.

– А коли сидите на лавці, то більше доводиться спостерігати за ігровими зіткненнями чи все ж за грою?

– Справа в тому, що напруга в матчі буває не кожного разу. На перших порах мені було дуже важко працювати, адже я абсолютно не знав специфіки роботи спортивного лікаря. Сидів як на голках, під час кожного зіткнення зривався з лавки і готувався вибігати на поле (чекав на бровці). З часом набрався досвіду і пішло як по маслу. З роками, коли бачив ігрове зіткнення, міг визначити наперед, чи футболіст відразу ж підведеться на ноги, чи, можливо, потрібно вибігати на поле.

«Спробував доторкнутися до ключиці, і виявилось, що вона зламана» 

– Переломи траплялися?

– Бувало. Одного разу, коли ми грали в Одесі проти місцевого “Чорноморця” (16 липня 1999 року, поступилися – 0:1, – авт.), дуже специфічний перелом отримав грузинський легіонер “Ниви” Кахабер Дгебуадзе. Спостерігаючи за грою, чітко бачив зіткнення між ним та одеситом, але з боку воно виглядало як звичайний ігровий момент, яких під час гри сотні. Коли я підбіг до нього, Каха сказав, що відчуває страшенний біль у плечі, але при цьому цілком нормально може ним ворушити. Я, як зазвичай роблю у таких випадках, «заморозив» його болячку, але не пройшло і двох хвилин, як Дгебуадзе попросив заміну, бо не міг продовжувати гри. Оглянувши його повторно, помітив, що плече дещо зміщене. Спробував доторкнутися ключиці, і виявилось, що вона зламана.  

– У перерві між матчами Ви “безробітний”?

– Зовсім ні. І роботи буває дуже багато. Під час гри всі футболісти отримують якісь пошкодження, забої, котрі потрібно лікувати. Гравці побігали 45 хвилин, і хтось повинен їм розтерти м’язи, обробити рану, накласти лід, помасажувати, щоби зняти забій. У матчі гравці часто отримують мікротравми, при цьому їх не помічаючи. А в перерві це все обов’язково дає про себе знати.  Звичайно, бувають й ігри, коли роботи мало.

– І уколи доводиться робити?

– Коли якась незначна травма і потрібно, щоби вона швидше минула, то роблю й уколи.

– Зараз існує ліцензування клубів, яке проводить ПФЛ. Відповідно має бути ліцензованим і лікар.

– Зізнаюся щиро, я не був ліцензований ніколи. Мабуть, у мої немалі роки мене мало чого нового могли навчити.

– Відверто кажучи, зі сторони здається, що робота спортивного лікаря практично лежача. Подивився матч, ну кілька разів вибіг…

– Зі сторони теж здається, що у вас така ж робота – сів, написав публікацію, отримав гонорар і вільний. А насправді це важка праця як у вас, так і в мене. Роботи в мене дуже багато. Пересічному вболівальнику доводиться бачити мене лише на матчах. Все решта залишається, так би мовити, поза кадром. Так значну кількість часу я перебуваю разом з командою на тренуваннях, де, до речі, може трапитись будь-що. А коли тернопільська команда перебувала у вищій лізі, то доводилося навіть по 2-3 дні жити на заміській базі.

– Застосовували якусь дозволену фармакологію?

– Ні, я категорично проти цього! Хоча в цілому світі чи навіть у нас, в Україні, це частенько практикується. По-перше, ці препарати є не з дешевих, а по-друге, при їхньому використанні потрібно весь час усе тримати під контролем (знати характеристику медикаментів, переносимість їх футболістом тощо).

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Без травм жоден вид спорту не обходиться,
тим паче професійний футбол

– На матч Ви випускаєте повністю здорову команду з точки зору медицини?

– Абсолютно здорову. Перевіряю пульс, тиск…

– Але ж мусять бути хоча б якісь мікротравми?

– У таких випадках я запитую гравця, чи він зможе грати, при цьому справді знаючи, що травма є несерйозною. Якщо він говорить, що зможе, тоді я дозволяю грати.

– Свого часу колишній гравець тернопільської “Ниви” та бельгійського “Андерлехту” Олег Ящук розповів, що в “Ниві” його протримали цілий сезон із травмою…

– В Олега були проблеми з паховими кільцями, а на той час в Україні не було таких спеціалістів, хто б зміг його прооперувати. Його оглядали і в міській лікарні №3, і в столиці, але все марно. А вже коли його викупив у “Ниви” “Андерлехт”, то там йому й зробили відповідну операцію, при тому не одну, а кілька.

– А в кого із гравців “Ниви” була найсерйозніша травма?

– Саме в Дгебуадзе, про яку я розповідав вище. Тоді частина зламаної ключиці розташувалася за лічені сантиметри від артерії. На щастя, все закінчилося благополучно. Решта травм були більш дрібнішими: розрив шкіри на голові, перелом пальця, струс мозку…  

– Травми частіше стаються під час гри чи на тренуваннях. Взагалі-то на тренуваннях, мабуть, все набагато серйозніше, ніж у матчах, адже на хлопців дивиться тренер, спостерігає, хто як себе проявить. Проходить так звана боротьба за місце в “основі”.

– У “Ниві” ніколи не було такого потужного підбору виконавців, як, наприклад, у грандів українського футболу, коли на одну позицію претендують 2-3 гравці, а тому й тренування проходили в менш гарячій атмосфері. Окрім того, ми просимо хлопців, щоби на тренуваннях грали обережніше. Тому, звичайно, під час гри травматичність є вищою.

– Але й на тренуваннях без травм не обходиться.

– Одного разу досить серйозно м’ячем в область потилиці потрапили колишньому гравцю “Ниви” Шпаку. Момент був такий, що Андрій не очікував і в результаті отримав струс мозку.

«У Радянському Союзі спортивний лікар мав бути паралельно і сімейним»

– Ви опікуєтесь лише футболістами?

– Та ні, доводиться бути своєрідним таким сімейним лікарем. Частенько консультував дружин чи дітей футболістів із приводу якихось травм. За Радянського Союзу в регламенті чемпіонату було прописано, що спортивний лікар має бути паралельно і сімейним. Зараз же цього немає.

– За Вашу кар’єру були гравці, дуже схильні до травм?

– Найбільш травматичним був Михайло Дем’янчук. Взагалі дуже велику роль у цьому плані відіграє структура м’язів. Витривалі м’язи – це ті, які є подовгуватими. А короткі  більш вразливі. До людей з подовгастими м’язами належали Володимир Венгринович, колишній гравець тернопільської “Ниви”, і тренер збірної Казахстану Сергій Тимофєєв.

– Усім любителям футболу знайома картина: лікар вибігає на поле з чемоданчиком у руках надавати допомогу травмованому гравцю. Відкриєте таємницю вмісту цього чемоданчика?

– Скажу вам по великому секрету, що в ньому є все: нашатирний спирт, вата, бинти, пластирі, хлорил-етил, перекис водню, йод тощо. Словом, усе те, що є в працівників швидкої допомоги. Завдяки цьому чемоданчику можна надати першу медичну допомогу в багатьох екстремальних ситуаціях.

– У команді повинен бути лікар і масажист. “Нива” ж частенько їздила на виїзні матчі лише з лікарем.

– У цьому немає нічого поганого. Спортивний лікар повинен знати ту галузь медицини, яка потрібна йому для роботи, у нашому випадку для футболу. Сюди входить і масаж.

– Які стосунки в команді “лікар – футболіст”?

– Найкращі стосунки в команді завжди між футболістом та лікарем. Але спершу себе потрібно так зарекомендувати, щоби тебе перш за все поважали. Мій внук був трохи молодший за гравців “Ниви”, а тому хлопці мене частенько називали “дєдом”. А раніше жартома казали “батя”. Мені гравці довіряють більше, ніж будь-кому в команді. Вони повинні відкриватися, бо в іншому разі мені з ними важко знайти спільну мову, а отже, й допомогти.

– З точки зору лікаря якою Ви бачите ідеальну команду?

– Ідеальна команда – це здорова команда.

– Без травм?

– Без травм жоден вид спорту не обходиться, тим паче професійний.

– Були якісь «приколи» під час Вашої роботи в команді? Можливо, на зборах щось траплялося курйозне?

– На зборах мало «приколів», там більше важка праця.

– От я пам’ятаю, як одного разу Ви розповідали історію про збори “Ниви” у Швеції…

– Ну так, була справа. Одного разу, було це, здається, в 1993 році, коли команда їздила на збори у Швецію, там сталася одна цікава історія. Щоправда, не з нами, а із санкт-петербурзьким “Зенітом”. Один із «пітерців», зайшовши в місцевий супермаркет вдягненим у шорти, вийшов звідти відразу в двох (сміється, – авт.). Звісно,  це відразу помітила охорона супермаркету. Наробили тоді сильного галасу. І буквально того ж дня з країни депортували повністю всю команду “Зеніт”, котра пробула на зборах меншу частину часу від запланованої. При цьому проплативши за готель, харчування і решта послуг наперед. Грошей у таких випадках ніхто не повертає… Але це більше схоже на кримінал, ніж на «прикол» (сміється, – авт.).

Віталій Попович

 


Джерело: Тижневик “Номер один”

Коментарі вимкнені.