«Швидка допомога» тернопільської «Ниви» Ілля Сімеоніді: «Професія спортивного лікаря полягає в тому, що ти, ще недобігаючи до футболіста, вже наперед повинен для себе визначити, що саме могло статися»

Помилкою є думати, що успіх команди залежить лише від геніальності її тренерського штабу і таланту гравців. Багато, дуже багато залежить від головного ескулапа дружини. У тернопільській “Ниві” цей бойовий пост довгі роки займав Ілля Іванович Сімеоніді. Всезагальний улюбленець, душа компанії. До приходу в клуб пропрацював близько 25 років у тернопільській психіатричній лікарні. Його ми й запросили до розмови.  

– Ілля Іванович, наскільки мені відомо, Ви народилися далеко за межами України.«На дні народження похресника дружини отримав запрошення в «Ниву»

– Справді, родом я із Красноярського краю (Росія), де й народився в далекому 1941 році. Пізніше, у 1944 р., батька перевели на роботу до Підволочиська. Там наша родина прожила 12 років, а вже починаючи з 1956-го з сім’єю переїхали в Бережани. Довелося там  закінчувати десятирічку і паралельно отримав… перший розряд із гімнастики. У Бережанах прожили лише три роки і знову переїзд. Цього разу до Казахстану. Поселилися в місті Джамбул. Саме там я здобув медичну освіту за спеціальністю фельдшер. Далі була служба в армії і знову повернення в Україну. З листопада 1966 року влаштувався лікарем у Тернопільській психіатричній лікарні. Це було найтриваліше моє місце роботи, адже пропрацював там чверть віку.

– Як потрапили до “Ниви”?

– Моя дружина потоваришувала з дружиною тодішнього наставника “Ниви” Михайла Михайловича Дунця, і згодом родина Дунців обрала її кумою для свого молодшого сина. Восени 1990 року на одному із днів народження похресника дружини пан Михайло запропонував мені роботу в “Ниві”.

– Довго вагалися?

– Завжди мав потяг до спорту, тому погодився відразу. До виконання своїх обов’язків у “Ниві” приступив у лютому 1990-го. Тоді команда вирушила на збори в Сочі (Росія), а я за збігом обставин повинен був залишитися в Тернополі, щоби залагодити свої особисті справи. А вже всі наступні збори завжди був разом із командою. Почав працювати в “Ниві” з другої союзної ліги (буферної зони) і закінчив другою українською лігою. Бачив за весь цей час і добре, і погане. Особливо пам’ятними є ті часи, коли ми перегравали двічі київське “Динамо” та тричі теперішнього діючого чемпіона України – донецький “Шахтар”. І що найбільш приємно, одного разу «гірники» були биті на власному полі – 2:4. Тоді люди в Тернополі приходили на футбол справді, як на свято. Всі, хто міг, допомагали команді, відносились до нас із неабиякою повагою.

– Спортивних лікарів часто порівнюють із фронтовими медиками. Ви згідні з цим визначенням?

– Професія спортивного лікаря полягає в тому, що ти, ще недобігаючи до футболіста, вже наперед повинен для себе визначити, що саме могло статися. Весь час потрібно уважно спостерігати за грою і звертати увагу на кожну дрібницю. Якого роду було зіткнення, чи був характерний звук при зіткненні, за що саме тримається гравець…

– Тобто весь матч Ви у напрузі?

– Саме так. Повинен бути готовим у кожну мить вискочити на поле й надати першу медичну допомогу. Часто буває таке, що коли прибігаю до гравця, то він говорить, що відчуває неймовірний біль і потребує заміни. Як правило, це є звичайний больовий шок, який триває максимум 2-3 хвилини. Вистачає лише “заморозити” ногу і трохи зачекати, після чого гравець без проблем може продовжувати гру.

– А коли сидите на лавці, то більше доводиться спостерігати за ігровими зіткненнями чи все ж за грою?

– Справа в тому, що напруга в матчі буває не кожного разу. На перших порах мені було дуже важко працювати, адже я абсолютно не знав специфіки роботи спортивного лікаря. Сидів як на голках, під час кожного зіткнення зривався з лавки і готувався вибігати на поле (чекав на бровці). З часом набрався досвіду і пішло як по маслу. З роками, коли бачив ігрове зіткнення, міг визначити наперед, чи футболіст відразу ж підведеться на ноги, чи, можливо, потрібно вибігати на поле.

«Спробував доторкнутися до ключиці, і виявилось, що вона зламана» 

– Переломи траплялися?

– Бувало. Одного разу, коли ми грали в Одесі проти місцевого “Чорноморця” (16 липня 1999 року, поступилися – 0:1, – авт.), дуже специфічний перелом отримав грузинський легіонер “Ниви” Кахабер Дгебуадзе. Спостерігаючи за грою, чітко бачив зіткнення між ним та одеситом, але з боку воно виглядало як звичайний ігровий момент, яких під час гри сотні. Коли я підбіг до нього, Каха сказав, що відчуває страшенний біль у плечі, але при цьому цілком нормально може ним ворушити. Я, як зазвичай роблю у таких випадках, «заморозив» його болячку, але не пройшло і двох хвилин, як Дгебуадзе попросив заміну, бо не міг продовжувати гри. Оглянувши його повторно, помітив, що плече дещо зміщене. Спробував доторкнутися ключиці, і виявилось, що вона зламана.  

– У перерві між матчами Ви “безробітний”?

– Зовсім ні. І роботи буває дуже багато. Під час гри всі футболісти отримують якісь пошкодження, забої, котрі потрібно лікувати. Гравці побігали 45 хвилин, і хтось повинен їм розтерти м’язи, обробити рану, накласти лід, помасажувати, щоби зняти забій. У матчі гравці часто отримують мікротравми, при цьому їх не помічаючи. А в перерві це все обов’язково дає про себе знати.  Звичайно, бувають й ігри, коли роботи мало.

– І уколи доводиться робити?

– Коли якась незначна травма і потрібно, щоби вона швидше минула, то роблю й уколи.

– Зараз існує ліцензування клубів, яке проводить ПФЛ. Відповідно має бути ліцензованим і лікар.

– Зізнаюся щиро, я не був ліцензований ніколи. Мабуть, у мої немалі роки мене мало чого нового могли навчити.

– Відверто кажучи, зі сторони здається, що робота спортивного лікаря практично “лежача”. Подивився матч, ну кілька разів вибіг…

– Зі сторони теж здається, що у вас така ж робота – сів, написав публікацію, отримав гонорар і вільний. А насправді це важка праця як у вас, так і в мене. Роботи в мене дуже багато. Пересічному вболівальнику доводиться бачити мене лише на матчах. Все решта залишається, так би мовити, поза кадром. Так значну кількість часу я перебуваю разом з командою на тренуваннях, де, до речі, може трапитись будь-що. А коли тернопільська команда перебувала у вищій лізі, то доводилося навіть по 2-3 дні жити на заміській базі.

– Застосовували якусь дозволену фармакологію?

– Ні, я категорично проти цього! Хоча в цілому світі чи навіть у нас, в Україні, це частенько практикується. По-перше, ці препарати є не з дешевих, а по-друге, при їхньому використанні потрібно весь час усе тримати під контролем (знати характеристику медикаментів, переносимість їх футболістом тощо).

– На матч Ви випускаєте повністю здорову команду з точки зору медицини?

– Абсолютно здорову. Перевіряю пульс, тиск…

– Але ж мусять бути хоча б якісь мікротравми?

– У таких випадках я запитую гравця, чи він зможе грати, при цьому справді знаючи, що травма є несерйозною. Якщо він говорить, що зможе, тоді я дозволяю грати.

– Свого часу колишній гравець тернопільської “Ниви” та бельгійського “Андерлехту” Олег Ящук розповів, що в “Ниві” його протримали цілий сезон із травмою…

– В Олега були проблеми з паховими кільцями, а на той час в Україні не було таких спеціалістів, хто б зміг його прооперувати. Його оглядали і в міській лікарні №3, і в столиці, але все марно. А вже коли його викупив у “Ниви” “Андерлехт”, то там йому й зробили відповідну операцію, при тому не одну, а кілька.

– А в кого із гравців “Ниви” була найсерйозніша травма?

– Саме в Дгебуадзе, про яку я розповідав вище. Тоді частина зламаної ключиці розташувалася за лічені сантиметри від артерії. На щастя, все закінчилося благополучно. Решта травм були більш дрібнішими: розрив шкіри на голові, перелом пальця, струс мозку…  

– Травми частіше стаються під час гри чи на тренуваннях. Взагалі-то на тренуваннях, мабуть, все набагато серйозніше, ніж у матчах, адже на хлопців дивиться тренер, спостерігає, хто як себе проявить. Проходить так звана боротьба за місце в “основі”.

– У “Ниві” ніколи не було такого потужного підбору виконавців, як, наприклад, у грандів українського футболу, коли на одну позицію претендують 2-3 гравці, а тому й тренування проходили в менш гарячій атмосфері. Окрім того, ми просимо хлопців, щоби на тренуваннях грали обережніше. Тому, звичайно, під час гри травматичність є вищою.

– Але й на тренуваннях без травм не обходиться.

– Одного разу досить серйозно м’ячем в область потилиці потрапили колишньому гравцю “Ниви” Шпаку. Момент був такий, що Андрій не очікував і в результаті отримав струс мозку.

«У Радянському Союзі спортивний лікар мав бути паралельно і сімейним»

– Ви опікуєтесь лише футболістами?

– Та ні, доводиться бути своєрідним таким сімейним лікарем. Частенько консультував дружин чи дітей футболістів із приводу якихось травм. За Радянського Союзу в регламенті чемпіонату було прописано, що спортивний лікар має бути паралельно і сімейним. Зараз же цього немає.

– За Вашу кар’єру були гравці, дуже схильні до травм?

– Найбільш травматичним був Михайло Дем’янчук. Взагалі дуже велику роль у цьому плані відіграє структура м’язів. Витривалі м’язи – це ті, які є подовгуватими. А короткі  більш вразливі. До людей з подовгастими м’язами належали Володимир Венгринович, колишній гравець тернопільської “Ниви”, і тренер збірної Казахстану Сергій Тимофєєв.

– Усім любителям футболу знайома картина: лікар вибігає на поле з чемоданчиком у руках надавати допомогу травмованому гравцю. Відкриєте таємницю вмісту цього чемоданчика?

– Скажу вам по великому секрету, що в ньому є все: нашатирний спирт, вата, бинти, пластирі, хлорил-етил, перекис водню, йод тощо. Словом, усе те, що є в працівників швидкої допомоги. Завдяки цьому чемоданчику можна надати першу медичну допомогу в багатьох екстремальних ситуаціях.

– У команді повинен бути лікар і масажист. “Нива” ж частенько їздила на виїзні матчі лише з лікарем.

– У цьому немає нічого поганого. Спортивний лікар повинен знати ту галузь медицини, яка потрібна йому для роботи, у нашому випадку для футболу. Сюди входить і масаж.

– Які стосунки в команді “лікар – футболіст”?

– Найкращі стосунки в команді завжди між футболістом та лікарем. Але спершу себе потрібно так зарекомендувати, щоби тебе перш за все поважали. Мій внук був трохи молодший за гравців “Ниви”, а тому хлопці мене частенько називали “дєдом”. А раніше жартома казали “батя”. Мені гравці довіряють більше, ніж будь-кому в команді. Вони повинні відкриватися, бо в іншому разі мені з ними важко знайти спільну мову, а отже, й допомогти.

– З точки зору лікаря якою Ви бачите ідеальну команду?

– Ідеальна команда – це здорова команда.

– Без травм?

– Без травм жоден вид спорту не обходиться, тим паче професійний.

– Були якісь «приколи» під час Вашої роботи в команді? Можливо, на зборах щось траплялося курйозне?

– На зборах мало «приколів», там більше важка праця.

– От я пам’ятаю, як одного разу Ви розповідали історію про збори “Ниви” у Швеції…

– Ну так, була справа. Одного разу, було це, здається, в 1993 році, коли команда їздила на збори у Швецію, там сталася одна цікава історія. Щоправда, не з нами, а із санкт-петербурзьким “Зенітом”. Один із «пітерців», зайшовши в місцевий супермаркет вдягненим у шорти, вийшов звідти відразу в двох (сміється, – авт.). Звісно,  це відразу помітила охорона супермаркету. Наробили тоді сильного галасу. І буквально того ж дня з країни депортували повністю всю команду “Зеніт”, котра пробула на зборах меншу частину часу від запланованої. При цьому проплативши за готель, харчування і решта послуг наперед. Грошей у таких випадках ніхто не повертає… Але це більше схоже на кримінал, ніж на «прикол» (сміється, – авт.).

Віталій Попович

 

Джерело: Тижневик “Номер один”