Аня Золотнюк про книжку як культ

«Тепер нецікаво. Будь-яка книжка стала доступною, зник азарт полювання», — щось на штиб цього я колись почула від дядечка, що порпався у розкладці на ринку.

Про ту ятку – окреме слово (хоча їй варто присвятити окремий текст). Отже, чи не щодня приходить чоловік (хоча, можливо, його підвозить авто. Якась спеціальна доставка книжок, але менше з тим) він розкладає книжки, і намагається ними торгувати (хоча, не виключено, що все це робиться, аби вони прогрілися та провітрилися). Книжки ці надзвичайно різні – починаючи від пристойної класики та закінчуючи непристойними томиками штибу «Небезпечний та закоханий». Отже тут — високе та низьке, естетика й кітч, але якимось дивним чином все досить таки добре вживається і цю інсталяцію цікаво розглядати. Зрештою, не виключено, що в тому спогляданні і є сенс.

Та я не про те. А про те, що ось такі розкладки досить сумні: доступність книжки зіграла злий жарт — вона втратила статус сакрального. І такі розкладки схожі на будинки пристарілих — тут вони доживають віку.

Але посипати голову попелом немає сенсу. Бо кесарю –кесареве. Зважаючи на дороговартісність паперових видань та доступність електронних текстів, книжка паперова знову набуває сакрального значення, а не макулатурної ваги.

Тепер вона цінна не так утилітарно, як естетично, як символ іншого світу, тої казки, про котру казав Набоков. Можливо, тому, що книжка існує багато сотень років, над нею встиг сформуватися своєрідний німб та ореол, тому поклоніння їй не більше, як вливання у певний струмінь бібліофільного колективного підсвідомого. Але якщо існує та існував культ прекрасної дами, то культ книги нічим не гірше.

Тим часом із електронної книжки не зробиш культу. Її не поставиш на постамент полиці. Зрештою, міфи електронного тексту теж творяться. Просто наразі видається, що книжка з паперу ─ це те, що найбільше пасує для того, щоби дивитися на себе (так, саме в контексті нарцисизму, саме в контексті шукання собі подібного, саме у відшукуванні знайомого). Вона створена на подобу нашу ─ в неї є своя плоть. І зауважте, ця плоть змінюється – вона старішає, вона піддається змінам, вона пристосовується під читача… Освоюєш її терри інкогніто, стираєш білі плями, плямуєш нотатками її маргінеси, полишаєш частини своєї присутності. «Книжки, якими розважаються, не мають малюнків. Єдине розмаїття – це особливі судження, підкреслені нігтем або олівцем», — писала Віслава Шимборська. Книжки відкриваються на улюблених сторінках, так, ніби стають твоїм продовженням. Умберто Еко згадував про феномен читального нечитання книжок — коли спілкуєшся з ним не через власне читання, а переставляння їх з місця на місце, через спостерігання їх, випадкове відкривання, співжиття. Заберіть фізичне тіло і все це пропаде.

Книжка — це фізичність, тілесність, протиставлена знеособленим технологіям і «матричним» блуканням. Книжкова полиця — як вертикаль буття, котра відцентровує, на яку орієнтуєшся, як на світло маяка. Домашня бібліотека — останній рубіконом осілості та згрупованості. Вона, як вогнище, вона об’єднує не гірше, ніж сімейний стіл. Вона забезпечує поступ, плекає єдність поколінь та виробляє спільний читацький гумус.

Карл Чапек у тексті «Куди щезають книжки» писав: «книжки відносяться до тих дивовижних речей, які зазвичай провадять якесь напівмістичне існування: вони «десь є». Вони розкидані по всім усюдам, як насінини, вони причаїлися скрізь, навіть, якщо зараз їх не видно. І, як настане слушний час, то обов’язково вродять. Залишається тільки запитання — якими будуть плоди. Тож будьмо уважні у виборі.

Анна Золотнюк.