Фантазія різьбяра Романа Худоби з Тернопілля вдихає диво в дерево

Інколи, дивлячись на справжні шедеври, виготовлені руками, часто не можеш зрозуміти: як людина могла самотужки створити таку красу? Який же потрібно мати хист, талант та натхнення, щоб зробити отаке диво! Таке почуття охоплювало, мабуть, кожного, хто бачив роботи різьбяра Романа Худоби з Гаїв-Шевченківських. На його рахунку вже досить багато виготовлених робіт, адже він самотужки відкрив для себе мистецтво різьби по дереву ще змалечку. Це його своєрідне захоплення, яким він, однак, володіє професійно. Завдяки цьому ремеслу пана Романа знають не лише в рідному селі, але й у Тернополі та далеко за його межами.

У чоловіка сяють очі, коли він розповідає про свої роботи, пошук потрібної форми деревини, людей, які цікавляться його творчістю.

– Ще в дитинстві я почав брати до рук дерево, щоб вирізати фігурки, хоча в родині ніхто цим не займався, – розповідає про своє ремесло пан Роман. –  Можливо, це передалося по батьковій лінії, який народився на Гуцульщині, однак сам не був різьбярем. Після школи, коли жив у гуртожитку, я прикрашав своїми роботами кімнату, так тоді було модно.

Медальйони з бивнів мамонта.

Ще за Радянського союзу впродовж трьох років мені довелося працювати на півночі Росії, там я навчився вирізати на бивнях мамонта – робив з них шкатулки, ручки до ножів. Тоді передав додому чималу свою колекцію з бивнів, але зараз мало що з неї залишилося, бо у 90-их роках спродав велику частину. Коли працював на комбінаті «Будіндустрія», один із майстрів навчив мене чеканити – виготовляти металеві вироби, вибиваючи на їхній поверхні різні зображення. Загалом у молодості вирізав для власного задоволення, займався цим як хобі.

Будуватися у Гаях-Шевченківських Роман Худоба почав у 90-их роках, тут якраз давали місце для житла від Тернопільського комбайнового заводу, де він на той час працював електриком. Колеги по заводу цікавилися результатами дозвілля пана Романа, часто просили у нього виготовити щось на подарунок друзям чи родичам, той не відмовляв.

– Сувеніри колись не були такими поширеними, як тепер, – пригадує різьбяр. – Магазини навіть з товарами першої необхідності були порожніми. Бувало, що колеги просили зробити їм щось на подарунок, за це для мене вивільняли робочий час. Пізніше стало скрутно із зарплатнею – часто її виплачували консервами, цукром та іншими продуктами, тоді я й почав підробляти на своїх виробах із дерева. Живучи в гуртожитку, вирізав сувеніри на українську тематику. Невеличкий виріб коштував 25-30 карбованців, тоді як зарплата на комбайновому заводі за місяць становила 150 крб. Ще з кількома хлопцями на вихідних почав продавати сувеніри на вул. Валовій у Тернополі. Тоді якраз це дозволили, бо за Радянського союзу на таке було табу.

На початку 2000-их майстер почав експериментувати з корінням і капами дерев – робить з них цукерниці або декор для інтер’єру. Їх можна і зараз побачити на вулиці Валова.

– Роботи з кап (наростів на деревах) дуже цікаві і особливі – вони неправильної форми, створені природою. Працюю із капами з липи, черешні, ясеня, клена. Особливо цінний кап з берези. Спочатку треба знайти цікавий кап, домовитися з лісниками під час порізки дерев, аби його можна було вирізати, адже з живого дерева не вирізаю. Потім вирізаю середину – це 30% усього процесу, шліфую та лакую кап. Кінцевий результат інколи може нагадувати контури лебедя або риби. За рік встигаю виконати близько 50 виробів.

Мабуть, дійсно правду кажуть, що якщо людина чогось по-справжньому захоче, то неодмінно цього досягне, маючи терпіння та головне – бажання.

Квітослава Вінчук.

загрузка...

Comments are closed.