Принадливий Тернопіль. Місце, де тебе неодмінно почує Всевишній

Згадки про Тернопіль завжди змушують моє серце калатати швидше. А коли я заглиблююсь у спогади, пов’язані з улюбленими місцями, то починаю захлинатися від ніжності та ностальгії. Відверто кажучи, Тернопіль для мене то майже суцільне велике улюблене місце. Я люблю його центр, його озеро, його парки, вокзали, ресторани, його магазини і навіть ринки. Але якщо треба виокремити якусь одну милу серцю місцину, то нехай це буде катедральний собор у самісінькому центрі міста.

Цей храм для мене відкрила моя студентська подруга Світлана. Саме вона спонукала мене відвідувати недільні богослужіння. Хоч можна було ходити до котроїсь із церков на «Дружбі», поблизу нашого гуртожитку, але жодна з них нам не припала до душі так, як урочиста, та водночас привітна й затишна катедра.

Зізнаюся, мені не дуже кортіло прокидатися ні світ ні зоря, щоб потрапити на вранішню літургію. І якби не Світланка, то я навряд чи сподвиглася б на це. Якось ми чимчикували напівсонним парком «Топільче», через який традиційно пролягав наш шлях до центру, і подруга розповіла, що з дитинства звикла ходити в неділю до церкви. А коли вона лінувалася вставати, бабуся казала, що в цей час біля ліжка сидить чортик і дуже тому тішиться. Світлані нізащо не хотілося давати тому створінню зайвих приводів для радощів, тому вона вмить переборювала сонливість.

За гарної погоди під час літургії ми часто стояли надворі. Коли повівав лагідний вітерець, а пташки наче підспівували хористам, на душі ставало легко й хороше. Світ видавався прекрасним і досконалим, сповненим світла й добра.

До катедри я полюбляла навідатися і у будній день, не на богослужіння, а просто так, помолитися, запалити свічечку за здоров’я рідних, подумати, поплакати, подякувати… Ще на першому курсі університету в мене з’явилося дивне відчуття, ніби Всевишній, хоч яким би заклопотаним не був, неодмінно почує мене тут, в цьому храмі.

Таки чув.

Звісно, нема сумнівів, що Він чує нас завжди, хай звідки б ми не зверталися, однак в місцях, таких як катедра, якось дуже легко самому почути себе. Почути й зрозуміти. А ще – повірити. І в себе, і в небесну опіку.

Наталя Вановська.

Едмонтон, Канада.