«Таксист завіз мене у Київ за 10 тисяч гривень»: Сергій Притула – про перший день війни

24 лютого ведучий Нового каналу приїхав на навчання у Львів, але змушений був терміново повертатись у столицю

Ранок 24 лютого ніколи не забуде жоден українець. Хтось прокинувся від вибухів, хтось – від дзвінка рідних людей. Ведучий Нового каналу та волонтер Сергій Притула в перший день війни взагалі опинився у Львові. Бо хоч і розумів, що вторгнення неминуче, і активно допомагав армії з забезпеченням, все одно до останнього вірив, що цього не станеться.

– У голові був когнітивний дисонанс, тому що все натякало на те, що вторгнення неминуче, але мозок блокував усвідомлення цього факту, – розповів Притула в інтерв’ю Оксані Гутцайт у проекті «Україна на зв’язку». – Адже з усвідомленням прийшло б розуміння наслідків повномасштабного вторгнення і всього, що насправді відбулося. Чи готувалися ми з колегами-волонтерами до цього? Так, звісно. Дуже багато роботи велось на, умовно, упередження вторгнення шляхом підвищення готовності різних підрозділів. Сюди входять і ракетно-зенітні полки, яким ми допомагали з формуванням мобільних пересувних штабів, і новостворені сили територіальної оборони. Вони народилися, фактично, у січні, і не встигли нормально розгорнутись, як почалася війна. Також ми нарощували забезпечення по підопічних підрозділах. Але, роблячи це, все одно намагалися блокувати в собі думки, що все це неминуче. Більше того! 23 лютого купив знову десяток квадрокоптерів, відвіз колегам, які формували виїзд до захисників на схід. І ввечері цього дня я сів у потяг і поїхав здавати модуль у магістратурі в Українському Католицькому університеті. В потягу спокійно спав, а прокинувшись, побачив мільярд пропущених дзвінків. Зайшов у стрічку новин, зрозумів, що почалося. О 6:30 ранку вийшов на пероні Львівського залізничного вокзалу й одразу пішов до таксистів. Походив трохи, позапитував, знайшов доброго чоловіка Федоровича, який за 10 тисяч гривень завіз мене до Києва. 

В дорозі Сергій Притула паралельно і максимально оперативно вирішував безліч справ.

– Насамперед я переймався, як оперативно доправити сина в безпечне місце. На той момент дружина з доньками гостювали в моєї мами. Тож за них я був спокійніший. А малий знаходився у Києві, – розповідає Сергій. – Я гнав у столицю і паралельно комунікував з людьми, з якими ми відкрили волонтерський штаб, комбатами, комбригами, які перебували на різних напрямках. І, власне, організовував питання евакуації сина та частини родини, яка була на той час у Києві. Глобального плану 24 числа не було. Було лише величезне сподівання на ЗСУ, ТРО і добровольців. І на те, що вони стримають російську навалу, аби була змога евакуювати якомога більше цивільних у напрямку заходу України чи за кордон.