Володимир Погорецький: «Я за Івана Стойка не голосував»

Вітаю жителів 167-го територіального округу з достойною перемогою – 28 жовтня вони повісили на голову цісарський вінець, себто видали мандат довіри на народне депутатство Іванові Стойку, що вміє бити по мордяці у сесійній залі Верховної Ради України (і це дуже правильно, якщо то лише не запланований піар-хід, а душевне поривання) регіонала Колеснікова, захищаючи українську мову від усілякого роду перевертнів і манкуртів. Це справді вчинок достойний «єлепомазання» і рукоплескання. Правда, мої симпатії були і залишаються не на боці, «рекомендованого» відомими українськими політиками, депутата І. Стойка, а на полі ще одного кандидувальника, правда, уже колишнього – генерала-полковника Володимира Бедриківського. У штабі цього кандидата у народні депутати я не працював, жодної копійки за свої газетні публікації на його захист у «Нашому Прапорі» чи інших виданнях не отримував. Але навіть і серед моїх кількох золотопекторалівців зринало питання: за скільки грошей купив Погорецького міліцейський генерал? Я можу, поклавши руку на серце, тепер після виборів голосно заявити: «Я на відміну від багатьох моїх земляків нікому і ніколи не продавався, бо змалечку вихований високо нести власний ґонор, жити в гармонії зі своєю совістю. Це правда, що В. Бедриківський допоміг мені видати чергове число журналу «Золота Пектораль» і повість «Афганський синдром», а після виборів обіцяв матеріально підтримувати журнал. І я цьому чоловікові повірив, не перестаю вірити і тепер, хоч ця віра у цьогочассі обперлася в глухий кут. Нічого не вдієш: ялова влада у нашій державі знизу до верху тяжіє до награного патріотизму, викривленого культурного розвитку тощо. Але усі конкуренти на одне депутатське крісло на територіальному окрузі №167, ніби змовившись спрямували свої слова/образи на адресу Володимира Бедриківського, називаючи його ментом, регіоналом, корупціонером, хоч в результаті самі залишилися з великим «носом».

У своїй публікації «Шакали гавкають, а караван іде», цього не скриваю, я закликав людей голосувати за Бедриківського, назвав причини таких своїх умовиводів. Тоді, правда, в газетній статті я допустився прикрої помилки, бо написав, що В. Бедриківський допоміг спорудити пам’ятник моєму померлому бойовому побратимові, воїнові-«афганцеві» Миколі Леськіву, хоч, насправді, тоді ще навіть не кандидат у депутати генерал-полковник Бедриківський дав кошти, без зайвих пояснень і роздумувань, на перевезення пам’ятника з Житомирської області. Серце мені підказало, що треба вибачитись мені перед родиною покійного «афганця», що я і зробив одразу. Але у цьому випадку мої недоброзичливці з «урядового дому» побачили велику крамолу, затуркотівши поміж себе, що я займаюсь чорним піаром.

Засмучує мене той факт, що В. Бедриківський десь рік перед цим, зайнявся на наших теренах благодійницькою діяльністю, допоміг багатьом людям у їхніх нагальних потребах, а вони взяли і наплювали йому в душу. Це, здається мені, національна риса кожного чухраїнця – за отриманий хліб платити каменюкою. У переддень виборів я хоронив свого, змученого тяжкою хворобою, батька, В. Бедриківський прочувши цю сумну вість для нашої родини, запропонував свою допомогу, аби належним чином організувати похорон. Звісно, що я відмовився, бо ще собі сам можу дати раду. Та вже сам жест такої доброї волі генерала, коли наступного дня мали відбутися вибори, викликав у мене захоплення – не розгубила ця людина на своїх міліцейських дорогах-перехрестях однієї з людських чеснот – совісті. Але Володимир Бедриківський і так, без попередження, приїхав на похорон, стояв непомічений у гущі батькових односельців, а поряд молись за мир і спокій душі мого тата і журналісти з районної газети, з якими я працював багато років. Я безмежно вдячний їм за це. Народне прислів’я, переконуєшся вкотре, яке пройшло випробування часом, гласить: «Розділена радість – подвійна радість, а розділене горе, то пів-горя».

До речі, мій покійний батько був до кожної своєї живої клітини націоналістом, і нас виховував змалечку  в любові до України, а ще був він людиною невичерпного душевного тепла. Навіть, коли йому залишилось жити лічені години, але ще чітко аналізуючи свої дії, попросив всю родину голосувати на виборах тільки за «Свободу». Ми і так, навіть, якби не було батькової поради, проголосували за цю політичну силу, бо вже кожному з нас набили оскомину старі обличчя у Верховній Раді – і з опозиції, і з «інквізиції».

Мене дивує, як легко пан Стойко, не приклавши надмір зусиль, зміг, я не хочу сказати, що «на халяву» попасти у народні депутати від моєї Чортківщини? Я не говорю, що він мав робити підкуп виборців, роздавати якісь щедрі подарунки, як це робили інші кандидати, але за свої чесно зароблені кошти у Верховній Раді міг би допомогти, бодай, кільком хворим, немічним людям. Але про такі випадки я не чув нічого. Чортківчани голосували не за Стойка, як собі дехто уявляє на Тернопіллі, а за прапор об’єднаної опозиції. Каже мій добрий приятель: «Я голосував за Стойка тому, що він буде хоч в опозиції до регіоналів, не стане «тушкою». Може і так, поживемо, побачимо, тільки життя здатне правильно розставити акценти.

Вибір своїх краян я мушу поважати, хочу лише застерегти пана Стойка, що ніхто у Чорткові, знаю напевно, навіть ті виборці, які за нього не голосували, не дадуть йому спокійно відсиджуватися у парламенті. Щоб заслужити собі довіру, а не прокльони і нарікання чортківчан, він мусить з ранку до вечора пам’ятати, що видали мандат довіри жителі Чортківського, Борщівського і Заліщицького районів.

Свято уже відбулося, тепер починаються строгі будні як для нас, так і для народного депутата. Нікуди не дітися, така проза нашого життя.

Володимир Погорецький,

головний редактор журналу «Золота Пектораль»