Ольги Кундис з Тернопільщини своє життя “вишила” кольоровими нитками

Голка, нитка і полотно – це ті щоденні атрибути, з якими ніколи не розлучається справжня майстриня із Гусятина і надзвичайно сильна жінка водночас Ольга Кундис. З їх допомогою вона створює найрізноманітніші візерунки на рушниках, картинах, скатертинах і одязі. Але, що б це не було, виріб магнетично притягує око своєю досконалістю та неповторністю і яскраво свідчить про ніжну душу автора та його «золоті руки». Насправді ж, за усіма роботами стоїть кропітка праця, адже Ольга Василівна вишиває по 8-10 годин на день, відволікаючись від важкої прогресуючої недуги, яка заважає їй ходити та повноцінно функціонувати рукам. Тим не менш, вишивання у поєднанні з молитвою для неї стало не лише своєрідною мушлею, яка оберігає її від негативних думок та щоденних перешкод, над якими абсолютно не задумуються здорові люди, а й улюбленою справою ще з дитинства.

Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, Ольга Василівна надзвичайно позитивна людина, а спілкування з нею притягує так само, як і її миловидні вишивки. Кожна робота жінки, без перебільшення, ідеальна. Це видно, як і з її зовнішньої сторони, так і з внутрішньої. В залежності від виконаної техніки, інколи навіть важко розпізнати, де виворіт, а де лицьовий бік.
– А я по-іншому не вмію, – каже Ольга Василівна. – Якщо беруся за щось, то роблю це досконало і до кінця. А ще починаю вишивати лише після того, коли вдало підберу і випробую тканину, кольори ниток і орнамент. Така підготовка інколи займає до двох-трьох тижнів, а на саме вишивання, скажімо, сорочки, йде від двох до чотирьох місяців. Найдовше вишивала сорочку для себе – чотири місяці. У ній поєднано мережки, настил по сітці, вирізування та декоративні шви. Дещо вишивалося з вивороту, але все це потребувало не лише праці рук, а й голови, адже треба було провести чимало математичних розрахунків.
До речі, вишивати одяг Оля Кундис почала порівняно недавно – чотири роки тому. До цього вишивала серветки, подушки, рушники, картини та інші вироби. За сорочки та блузки, каже, не бралася, бо не мала навиків шиття і крою, не розумілася у тканині і взагалі не знала з чого розпочати. А поштовхом до їх створення стало те, каже жінка, що почала позичати вишивки для своєї доньки. Тоді й задумалася, чому стільки років вишиваючи, її сім’я не має жодної вишиванки. Відтак, найпершу створила для доньки. Тоді – для чоловіка і себе. А згодом – для сестри та її родини. Зате тепер саме вишивання одягу приносить їй найбільше задоволення.
– Вишиті скатертини чи інші вироби теж гарні і вимагають не менше роботи, – ділиться враженнями пані Оля, – але коли я бачу, як хтось одягає вишиту мною річ, у яку я вклала усю душу і частинку себе, мені набагато приємніше. А ще мої роботи створені з любов’ю, бажанням творити і з хорошими думками. Коли ж вони погані – я не вишиваю, бо у такому випадку щось обов’язково не вдасться і доведеться переробляти.
Тим не менш зі своєю наполегливістю і бажанням удосконалюватися, здається, що такого, що не виходить, у нашої співрозмовниці немає. Вона самостійно опанувала чимало різноманітних технік і швів, проте ще не всіма вона вишила одяг. Дуже часто у своїх виробах жінка використовує схеми старобутніх сорочок, відтворені з музейних експонатів. При їх виконанні Ольгу Кундис опановують особливі відчуття і вона подумки повертається у минуле нашого народу. Тому, захоплюючись вишивкою сама, майстриня також намагається її популяризувати і серед молодого покоління, аби автентичність українського народу, його самобутність та генетичний код не пропали. Власні роботи Ольга Василівна досі не продавала. Занадто багато, каже, вкладено у них здоров’я, часу і душі. А це не кожен зможе належно оцінити. Лише найближчі й найрідніші люди. Натомість деякі речі, такі як, рушнички чи серветки, майстриня, інколи продає на благочинних аукціонах, спрямовуючи виручені кошти на відповідні цілі.
Талант нашої співрозмовниці зародився ще у шкільні роки на гуртку рукоділля. А зараз Ольга Кундис розвиває його завдяки численним журналам та мережі Інтернет. Вона є активною учасницею різних груп, у яких спілкується і обмінюється досвідом із майстринями з усієї України. Тому у своїх роботах часто комбінує оздоблювальні елементи та шви з різних регіонів. А до традиційного хрестика додає декоративні шви та мережки. Відтак робота стає ексклюзивною і цікавою. Окрім того, Ольга Кундис дотримується власних правил і принципів. Вона вишиває охайно і досконало. З лицевого боку хрестики лежать лише в одну сторону, відповідно, з вивороту усі стібки теж покладені в один бік. Крім того, жінка не визнає вузликів, які забирають багато часу і негарно виглядають, тому усі закінчення ниток закріплює з лицьової сторони під хрестиками. Також Ольга Василівна ніколи не повторює свої вироби. А от парні вишиванки любить, тому використовує у них поєднання чоловічих і жіночих символів.
Вирізняються роботи гусятинської вишивальниці і тим, що у жодній з них досі не було ниток чорного кольору. Є темні і яскраві, але не чорні. Особливого пояснення цьому нема. Ольга Кундис каже, що не проти них, адже є такі стилі, які вимагають суто чорного кольору і, можливо, вона таки їх використає колись, але досі просто не хотіла ними вишивати. Мабуть, тому її вироби такі ніжні, чисті і випромінюють позитив.
Він же домінує і у житті вишивальниці. Терпеливо приймати різні життєві ситуації та знаходити хороші моменти і заняття для душі вона радить і собі і усім людям. Тоді у їх житті не буде відчаю і зневіри. Звичайно, важлива також підтримка рідних і друзів та й цілого світу загалом. Ольга Кундис її має від чоловіка, доньки та батьків, а також – сестри із сім’єю. Хорошою розрадою для неї часто є і підтримка давнього друга Івана Космини, який теж знає, що таке життя на інвалідному візку. Проте, спілкуються вони в основному по скайпу. А інколи так хочеться елементарного повсякденного живого спілкування і просто, безперешкодно, не долаючи жодних бар’єрів, вийти на вулицю. Натомість, проживаючи на третьому поверсі багатоповерхівки, наша співрозмовниця не може вийти на вулицю у будь-який момент. А лише тоді, коли їй можуть допомогти вільні від роботи найрідніші люди. Проте, навіть із такими проблемами і мріями Ольга Василівна випромінює добро і позитив, береться за голку з ниткою і переносить свою любов на полотно.
Любов ТИМЧУК, Газета “Сільський господар плюс”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *