Як тернопільські студенти-медики цілину підкорювали

Як часто спогади про минулі події в житті людини виринають знову й знову. Переглядаючи світлини, натрапив на одну, потріпану роками. На ній – група студентів Тернопільського державного медичного інституту на збиранні цілинного врожаю далекого 1958 року.

Програму освоєння цілинних земель було оголошено 1954 року на лютнево-березневому партійному пленумі. До молоді звернулися із закликом виконати чергове завдання. І, як завжди, юнаки та дівчата відгукнулися на клич.

І я поринув у спогади про перебування нашого студентського загону на цілині. А було це так. Після завершення екзаменаційної сесії щасливе студентство роз’їхалося по домівках. Серед тих, хто залишився в Тернополі, поширилася чутка, що формується студентський загін для поїздки на збирання врожаю, вирощеного на цілинних землях Казахстану. Зібралася група з 41 студента. Нам урочисто вручили комсомольські путівки, призначивши день відправки 25 липня.

 

Збори в день відправлення з Тернопільщини спеціального ешелону «цілинників», як нас називали, були тривалими, адже нас було майже тисяча осіб. Нам видали так званий «сухий пайок» на шість днів перебування в дорозі.

Проводи були святковими. Привокзальна площа вирувала багатоголоссям. Пролунала команда «по вагонах». Під звуки маршу у виконанні духового оркестру поїзд рушив у далеку дорогу.

Кожен загін чи бригада мали своє керівництво. Командиром нашого студентського загону був четвертокурсник Іван Чекман, комсоргом – Анатолій Паламарчук. Вони отримували завдання та забезпечували його своєчасне виконання, відповідали за дисципліну в колективі. Із своїми обов’язками наше керівництво впоралося на «відмінно».

Їхали ми в товарних вагонах, але ніяких незручностей не помічали. Співи, жарти, анекдоти, молодецький азарт, душевне спілкування супроводжували нас у дорозі. Ешелон просувався за спеціальним графіком, часом зупинки тривали до 2-3 годин. Обідали ми в їдальнях військових частин на шляху слідування. Це був продуманий захід, все відбувалося дуже дисципліновано.

У числі добровольців з Тернопільщини були представники багатьох робітничих колективів фабрик, заводів, сільськогосподарських об’єднань, різноманітних спеціальностей. Дорогою відбулося багато нових, цікавих знайомств.

Після прибуття до Казахстану нас висадили в місті Акмолінськ. Відтак наш студзагін на автомобілях перевезли в зернорадгосп «Шахтар», розташований на території Нуринського району Кустанайської області, а звідти – в польовий стан 2-ї з п’яти бригад радгоспу.

Цікавими є подробиці перших днів нашого перебування на місці. Механізатори, управлінці, жіноче представництво проживали у шести пристосованих залізничних вагончиках. Посередині території бригади стояла їдальня, збудована із саману (суміш глини та полови), поки що на той час без даху. Нас, студентів, поселили у величезному з двохярусними нарами колишньому військовому наметі, що в багатьох місцях вже був дірявий. Спали на матрацах, набитих сіном. В кутку біля входу стояла чотиривідерна оцинкована виварка з питною водою.

Взагалі з водою, тим більше – питною, були проблеми. Воду нам довозили тракторною цистерною з річки Нури, вживати її можна було лише перевареною. Але були й приємні хвилини в побуті – годували у їдальні тричі на день, їжа була смачною й вдосталь. Ввечері після роботи збиралися до «клубу» (майданчик біля жіночого вагончика) на танці «під гармонію», де веселив нас баяніст-самоучка Віталій Михасик. У вихідні дні (за три місяці їх було небагато) їздили на річку Нуру купатися, в центральну садибу радгоспу, де влаштовували концерти для місцевих мешканців.

Загалом на території нашого польового стану проживало до сотні людей. Неподалік житлової зони ріс гайок карагачу (це такі карликові деревцята з дуже колючими гілками), а за ними техніка – 18 зернозбиральних комбайнів (два самохідні, решта – причепні), 16 тракторів (гусеничні та колісні), складське приміщення. Цим людям за допомогою цієї техніки належало зібрати урожай зернових на площі 4000 га землі.

До початку жнив переважна більшість студентів працювала на облаштуванні току. Це місце, куди звозили зерно для висушування та зберігання, займало площу чи не чотирьох футбольних полів. На земляних роботах працювали лише чоловіки, дівчата поралися біля транспортерів і на опоряджувальних роботах.

Частина нашого загону до початку жнив працювала на сінозаготівлях. Збирали й вантажили сіно на спеціальні тракторні причепи, куди входило до п’яти тонн сіна. Транспортували його до центральної садиби й там розвантажували. Місцеві жителі, яким ми привозили сіно, частували нас кумисом (до речі, це зовсім не той за смаком, що продається в крамницях), часом пригощали національними стравами.

Мої друзі-однокурсники Валерій Яцюта, В’ячеслав Поляков, Ніна Пилкіна, Віталій Михасик працювали на току, я – помічником комбайнера, а Михайло Теличин – на тракторі. Техніка була майже новою, але потребувала поточного ремонту до жнив, цим ми з комбайнерами займалися тижнів зо два.

Специфіка роботи самохідного комбайна полягає в тому, що за його допомогою розсікають ниву на окремі площі, роблячи проходи для тракторів з причіпними комбайнами. Складається дуже цікава картина: попереду робить прокіс самохідний комбайн, за ним йде кавалькада з 6-8 тракторів з причіпними комбайнами, а навкруж – безкрайній лан пшениці.

Того літа жнива почалися лише в останні дні серпня. Колеги в Тернополі бралися до навчання, а ми – до «битви» за врожай.

Кілька слів про клімат. Він там різко континентальний, вдень спека сягає 40-45о С, вночі температура знижується до 4-5о С. Перші заморозки почалися 11 вересня, а в другій половині цього місяця та в жовтні періодично падав сніг або дощ. Відповідно вдень працюєш у трусах і майці, після обіду одягаєш штани й сорочку, а ввечері йдеш на посиденьки чи танці в фуфайці та шапці.

До речі, на світлині група студентів біля намету у вечірній час наприкінці вересня.

Час, проведений на цілині, пролетів для нас досить швидко. Щоправда, хвилювалися за навчання, адже минуло два місяці. Тому повідомлення про завершення жнив зустріли з радістю. Збиралися додому швидко. Нам видали зароблені гроші, зорганізували урочисті збори, де керівництво області та району висловило вдячність тернополянам за допомогу. Кращих нагородили ювілейними медалями, грамотами, обдарували гостинцями.

Додому поверталися 17 жовтня в комфортабельних плацкартних вагонах. До Тернополя під’їжджали 21 жовтня вночі, тому були приємно здивовані величезною кількістю людей, які  зустрічали нас десь о другій годині ночі.

Alma mater зустріла нас привітно, як мати своїх спрацьованих дітей. На заняття прийшли 10 листопада. Нам створили прекрасні умови для подолання пропущених занять, педагоги працювали з нами в позаурочний час, створивши спеціальні групи. Невдовзі ми наздогнали своїх колег і вправно підготувалися до зимової екзаменаційної сесії, яку успішно склали.

Важко підбити підсумок цим подіям. Хтось скаже: а навіщо це писати, це пахне комуністичним минулим. А для нас це був період формування людини, справжньої дружби, порозуміння, високої дисциплінованості. Протягом усього періоду навчання в інституті ми, «цілинники», трималися купи, зустрічалися за будь-якої нагоди, щоб поспілкуватися, а часом навіть заспівати наших цілинних пісень.

Юрій ЗАВОДОВИЧ,

головний лікар медичного центру «Прохелс»

у Тернополі, заслужений лікар України

Джерело: Медична академія