Михайло Головко ці вибори може програти

Саме “смертниками” називають трьох товаришів Петра Васька, Руслана Савончака із с.Остап’є та Сергія Сарабуна зі Скалата Підволочиського району, які возять на лінію вогню на Сході необхідні речі воякам та охоронцям.

Курсують хлопці-активісти  двома бусами, по черзі їдуть за кермом, до місця призначення не відпочивають, хіба що спиняються на вимушені зупинки, коли перевіряють документи охоронці, чи ламається транспорт. Аби не привертати зайвої уваги, від супроводу військових і міліції відмовляються. Про небезпечні ситуації, жартують, думати нема часу.

Історія поїздок в зону АТО волонтерів з села Остап’є налічує не один обстріл з градів, мінометів, коли здавалося, що не вибратися живим. Страх нікуди не зникає, інколи серце аж стискається, але волонтер кріпиться духом і тисне на газ, бо там попереду чекають, а позаду – надіються.  Більше того, до зібраної допомоги волонтери дуже часто докладають свої кошти, коли село не встигло організуватися для того, щоб купити телефон чи якусь іншу необхідну річ для свого хлопця. Багато хто досі не може повірити, що волонтери з Остап’я не беруть гроші за свої послуги, але всі вони щиро вірять їм, постійно з ними контактують.

Один із них, а саме Петро Васько, вирішив йти у Народні депутати на окрузі 164 з центром у місті Збараж. Пан Петро на відміну від  свого головного конкурента “свободівця” Михайла Головка знає на власному досвіді, що таке небезпека. Про Васька Петра говорять, що він знає кожного хлопця по імені й на прізвище, постійно цікавиться про тих, які повернулися, але перебувають у військовому шпиталі.

На питання про свою кандидатуру на наступних виборах сміється: «Чому я пішов на вибори? Я сам дуже часто питаю себе таке ж запитання… але воно стоїть на ряду з іншими, які собі ставлю – що таке революція духу? Для чого ми стояли на Євромайдані, за що гинули і продовжують гинути кращі сини і дочки нашої землі? В кінці кінців чому я почав їздити в зону АТО? Над декотрими з них я ще довго буду думати, але одне знаю напевне – ми потребуємо змін. Очевидно, що є люди, в душах яких ніколи не провернути жодної революції. І це є біда для цілого суспільства, яке страждає від «порожніх душ». Євромайдан в багатьох заплив іскру, яка горить досі, не гасне попри всі негаразди. Хочу, щоб моя іскра запалила багаття».

Васько Петро Зеновійович, народився 23 січня 1968р. в селі Остап’є Підволочиського району Тернопільської області в сім’ї селян. Батько працював слюсарем, мама на фермі. Батько загинув, коли йому було 8 років. Залишилося їх четверо дітей. Петро був найстарший , наймолодшій сестрі було 2 місяці. Мати важко працювала, в результаті чого захворіла на рак. В 1983р. після закінчення 8-го класу пішов учитись на столяра в м.Тернопіль і закінчував вечірню школу, щоб здобути середню освіту.

В 1986р. був призваний до армії, хоча за сімейними обставинами міг залишатися вдома. Але для Петра Зеновійовича захищати країну і тоді було гордістю. Вдома залишилися двоє сестер і брат, які допомагали по господарству і доглядали хвору матір.

Після закінчення служби в армії 1988р. повернувся додому, оскільки мама була дуже хворою. В листопаді 1988р. вона покинула цей світ, залишивши чотирьох сиріт. Петрові тоді ще не виповнився 21 рік. За таких обставин, будучи старшим братом, він став для своїх молодших і батьком і мамою. Звичайно, кожен вже міг сам за себе сказати слово, але у критичних ситуаціях, коли необхідно плече рідної людини, Петро був поряд і не зважаючи на зовнішній протест завжди сумлінно виконував цей майже батьківський, але все ж братерський обов’язок. Як і всі молоді люди в той час, пішов працювати в колгосп від безвиході, хоча дуже хотів продовжити навчання, бо закінчив навчання в Тернополі з відзнакою, а відтак міг поступити в технікум без вступних екзаменів.

Пропрацював у колгоспі деякий час. Тогочасні події, що передували розвалу Радянського Союзу, не залишили Петра Зеновійовича байдужим: вийшов з колгоспу і став активним учасником Народного Руху. Але доводилося працювати, щоб утримувати сім’ю, особливо, коли брат пішов служити в армію.

Одружився в 1996р. в неповних 29 років. Батько дружини родом із Качанівки Підволочиського району, а мама з Колодно Збаразького району. 1998р. народився син, якого назвали Віталієм, а наступного року на світ появилася і дочка Каміла.

Бажання працювати і мати свою справу підштовхнуло Васька Петра стати в 1998р. приватним підприємцем. Це означало для нього стійко стати на своїй землі, хоча ті часи були дуже важкими і доводилося відправлятися на заробітки. Проте, мрія вкоренитися в свою землю не покидала його ніколи. Це прагнення втілилося в життя трохи згодом, до цього було багато праці, невтомної роботи з людьми, ризики, злети і падіння.

Нікуди не подівалося у Петра Зеновійовича також бажання вчитися. Тож, зібравши всю свою волю і знання в 2006р. вступив до Тернопільського Національного Університету ім. І. Пулюя. У 2012р. успішно його закінчив, здобувши спеціальність інженера.

Окремою сторінкою в житті Петра Зеновійовича є доленосні події, що відбувалися в Україні на межі 2004-2005рр. – події «помаранчевої революції». Як і на початку 90-х повстав народ і не міг стояти осторонь, не міг мовчати на несправедливість. Він організовує поїздки на Майдан, ночує  в наметовому містечку, проймається ідеєю справедливості для всіх, європейського майбутнього України. Ті самі переконання, в яких ще більше закріпився його світогляд, з новою силою відстоював на Євромайдані. Майже від початку повстання проти режиму Януковича перебував у Києві.  Між двома революціями, не зраджуючи переконанням не відступав ні на крок від своїх принципів, через що багато потерпів і не один раз його не розуміли вищі посадовці.

В 2012р. був обраним депутатом районної ради Підволочиського району. На даний момент позафракційний і позапартійний.

Виклики, що постали перед країною в листопаді минулого року постали також і перед кожним українцем. Васько Петро відгукнувся на загальнонаціональне прагнення допомогти бійцям в зона АТО найнеобхіднішим: харчами, продуктами, одягом, бронежилетами, засобами гігієни та іншими речами, що потрібні в побуті. Взявся за організація збору допомоги серед людей по селах Тернопільської області і сам доставляє вантаж на передову до бійців.