Пожиточні ідіоти Путіна

Французький вчитель толерантності, Вольтер, вірний приятель Катерини II, признався їй, що радо би перенісся до Росії, але тільки якщо її столицею буде Київ, а не льодистий Петербург. Гердер, німецький вчитель народної ідеї мріяв, що досягне земної слави будучи “новим Лютером і Солоном “ще незіпсутої України”, з якої зробить “нову Грецію”. У XX віку “пожиточних ідіотів” Радянської Росії додалось ще. Андре Жід, Пабло Неруда, Джордж Бернард Шоу чи Жан-Поль Сартр – це лиш найбільш знані.

Нині постава деяких західних політиків та інтелектуалів успішно посилається на цю багату традицію добровільного чину услужити Росії. І для виправдання власної бездіяльності і прихильності до Путіна вони часто вживають арґумент про значиму роль націоналістів в українській революції. Частина американської лівиці вирішила, що слід відмежуватися від знахідки своїх політичних супротивників. Оскільки республіканці атакують Путіна і тепло висловлюються про українців, то правдивий лівак повинен робити якраз навпаки, додаткових приводів не треба.

Шанований публіцист Стівер Коен в тижневику “The Nation” пише, що той конфлікт почав не Путін, навпаки, він не хотів його. І неправда, що Росією править всемогутній автократ. Це Захід припер його до стіни. Бо як США мають свою зону впливів, то і Росія теж має право на свою. Даремно принизили Росію запрошеннями в НАТО нових членів ­– Польщу, Чехію, Угорщину… І зле також, що США не прийняли пропозиції Путіна, щоб зфедералізувати Україну, заґарантувати нейтральність Києва новою конституцією і провести вибори, після яких новий уряд почне роботу визнанням референдуму в Криму.

Коен закидає Обамі і лідерам Заходу, що довели до нової холодної війни, хоч ніхто більш за нього не мислить і не тлумачить міжнародну політику категоріями холодної війни. Коли він пише про зони впливів, то не згадує про те, що там в цих зонах робиться, і котра країна сама хоче в ці зони потрапити, а котру до того змушують. Український уряд висловлює ексистенційну волю інтеґруватися із Заходом, бо сподівається на підтримку звідти цивільного суспільства, ефективної економіки і захисту кордонів. Не хоче бути під опікою Росії, бо це б перекреслювало  шанси України на демократію, розвиток і суверенітет. І не хоче, щоб США Коена і Росія Путіна зверху федералізували Україну, встановлювали якою має бути державою і коли має організовувати вибори.

Макс Блюменталь, автор відзначеної “New York Times’ом” бестселлера “Goliath: Life and Loathing in Greater Israel” (“Голіаф: життя і ненависть у Великому Ізраїлі”), описує Євромайдан як “переповнений ультраправими вуличними бойовиками, що обіцюють етнічну чистоту своїй країні”. “Зіґування – стверджує – ставало щораз звичайнішим видовищем на Майдані, на якому неонацистські сили створили свої автономні сфери – як і навколо всього Києва”.

Це правда, були і такі люди на Євромайдані, але яко марґінес, а гасло расової чистоти ніколи там популярності не набуло. Скажу більше: в Україні є також і скінхеди, і антисеміти. Є навіть серійні вбивці, педофіли і сатаністи. Як і в кожній країні. І не є їх там ані більше, ані менше, ніж в кожній іншій, навіть найзрілішій, європейській державі.

Блюменталь же після такого представлення заломлює руки, бо “відверто нацистська Свобода не відстрашила сенатора Маккейна від виступу на Євромайдані опліч її лідера Олега Тягнибока, ані представника держсекретаря Вікторії Нуланд від забавок в приязні зустрічі з лідерами Свободи”. А збоку дає докази у вигляді знимок зі сцени Майдану.

На Євромайдан їздив цілий спектр політиків, і всі мають знимки з Тягнибоком, одним з трьох лідерів Євромайдану, котрі постановили зупинити суперечки і стати в один ряд на захист спільної держави. У державі, яка бореться за демократію і незалежність, політичні поділи стають вторинними, і люди найрізноманітніших поглядів об’єднуються. Американці в аналогічній ситуації повелися б ідентично. А яка західна держава не має націоналістичної партії?

Публіцисти, які зараз після вибуху Євромайдану сконцентрувалися на українських націоналістах, можуть на повні груди проголошувати найправдивіші факти, але тими щонайправдивішими фактами так і творять цілковито фальшиву картину ситуації.

Золтан Ґроссман, що викладає в The Evergreen State College in Olympia у Вашингтоні пише:  “стверджувати, що присутність фашистів і нацистів в новому уряді України це тільки російська пропаганда, є мовленням неправди і безвідповідальною поведінкою”. А пішов далі писати на тему впливовості ультраправої організації Правий Сектор, лідер якої Дмитро Ярош обійняв посаду заступника секретаря Ради Національної безпеки і оборони.

Не пише тільки, що посада ця не є урядовою, і що Ярош від неї відмовився, натомість зустрівся з послом Ізраїлю в Україні. Публічно запевнив, що його організація хоче боротися з проявами антисемітизму і відкидає всілякі прояви ксенофобії і шовінізму. А метою має бути “побудова толерантної, демократичної України з рівними шансами для всіх”. Лідерові Правого Сектора сподобалася і пропозиція, щоб створити “гарячу лінію” з посольством Ізраїлю, яка б служила для розв’язування найбільш гарячих в контактах обох держав.

Американська лівиця застерігає про ультраправицю України, не зауважуючи, що тим самим стає в один ряд з ультраправицею Європи. Путіна серед інших підтримує: угорський Jobbik, Vlaams Belang в Бельгії, австрійська Freedom Party, італійська National Legue і згаданий National Front у Франції.

Те, що наївні американські ліві публіцисти говорять задурно, Ґергарт Шрьодер говорить за 250 тис. євро, виплачуваних йому щороку Газпромом. Винахідник “Газпрому соціалізму” зовсім не є солістом в Німеччині. Йому акомпанує колишній канцлер з SPD Гельмут Шмідт, а також Гюнтер Ферхойген, що в свій час прислужився при вступі в ЄС Польщі, Чехії і Угорщини. Важко сказати, чи це зле зрозумілий пацифізм, чи докори совісті за смерть 20 мільйонів, чи стокгольмський синдром жертви, замиловуваної своїм катом.

Хто сказав, що Росія потребує пропаганди? Має доста пожиточних ідіотів. Може грубо заощадити на агентах впливу.
Славомир Сєраковскі – засновник “Політичної Критики”, директор Інституту перспективних  досліджень у Варшаві і запрошеним науковцем Гарвардського університету в США.

Переклад з польської О.Д.
Англійською опубліковано в міжнародному виданні газети “New York Times”.