Людина, яка люто ненавидить фарисеїв, безбожників, малоросів, чухраїнців, брехунів, злодійників…

Відверте і розширене інтерв’ю відомого поета, журналіста, видавця, який пройшов крізь пекло війни в Афганістані.

Мова сьогодні піде про Володимира Погорецького з Чорткова.

– Пане Володимире, минулого року Ви видали поетичну збірку «Шураві». Наскільки тема афганської війни є висвітленою в українській літературі?

– 15 лютого цього року, ми, маю на увазі учасників бойових дій в Афганістані, відсвяткували 22–річницю виведення радянських військ з Афганістану. Особисто для мене, насамперед, це день жалоби і смутку, душевного болю та молитви за тих бойових побратимів, які не повернулися з тієї безглуздої і жахливої війни додому, день зустрічі з колишніми воїнами-«афганцями», яких скривдила жорстока недоля, нагода ще раз пом’янути і згадати своїх бойових друзів. Говорити про афганську війну можна дуже багато, але ця тема, Наталю, потребує окремої розмови. В кількох рядках про неї не розповіш і всіх її жахіть не опишеш. Знаю багатьох колишніх «афганців», серед них і відомий політик Микола Томенко, інші знані і незнані особи, які про цю війну з різних (об’єктивних чи суб’єктивних) причин говорити не хочуть, окремі з них навіть замовчують сам факт свого перебування на чужині. Це їхнє право. Може, через якісь незнані нам причини-обставини про афганську війну за життя не хотів говорити, хоч мав що сказати, світлої пам’яті відомий письменник Олесь Ульяненко, який також служив в Афганістані. А я (це також моє право) навпаки завжди відкрито і чесно говорю про свою участь у тій кровавій бійні, але жодним чином не відбілюю, не прикрашую подій того рукотворного людського пекла, бо чогось світлого на афганській війні було мало. Ще у 2004 році  у Тернопільському видавництві «Джура» з’явилася на Божий світ моя повістина «Афганський синдром», а згодом й ряд інших нарисових, документальних книжок на афганську тематику. А в листопаді минулого року за моєю ініціативою у Чорткові був відкритий і посвячений меморіал пам’яті полеглим бойовим побратимам в Афганістані – каплиці і скульптурного зображення Богородиці, яка покриває своїм омофором пораненого солдата. Повторюватись не буду, бо про цю подію багато говорилося і писалося у ЗМІ. Я зростав і виховувався в християнській сім’ї, де старший брат Василь був у ті зловісні радянські часи православним священиком. Зі шкільних років пам’ятаю, як його переслідувало кегебе. Нині він – греко-католицький священик, доктор теологічних наук, ведучий рубрики “Духовні обереги” у журналі “Золота ПЕКТОРАЛЬ”, якого і далі цькують «вишколені церковники».  Мені чомусь здається, що він довічно приречений у цій країні нести на своїх раменах хрест о. Маркіяна Шашкевича, якого за любов до України, високий розум ненавиділо тугоумне церковне начальство. Я говорю це все, щоб підкреслити своє люте ставлення до фарисеїв, безбожників, малоросів, чухраїнців, брехунів, злодійників. Це наша сімейна риса. Але мій патріотизм, націоналізм, віра в Бога не заважають мені бути по духу і крові колишнім ВОЇНОМ-«АФГАНЦЕМ».

Спілкувався на початку лютого по телефону  з Василем Слапчуком, говорили з ним про різне, у тому числі згадували Афган, про військову службу, мудрували над питанням: чому так мало художніх книг українською мовою про афганську війну написано? Якогось розумного пояснення ні в нього, ні в мене не знайшлося. Правда, потрапляють до рук час від часу окремі нарисові матеріали, вірші, спогади… і все. Чому так? Питання риторичне. В останньому номері журналу я навіть запровадив рубрику «Афганський апокаліпсис», в якій був надрукований уривок документальної повісті Едуарда Беляева «Тайные тропы бесславия». Цікава річ. Цю рубрику намагатимусь утримувати й надалі. Запам’яталися мені ще кілька творів відомих письменників, які зачіпають тему афганської війни, а саме: Книга щастя. «Ісихія» мого приятеля Юрка Гудзя, який так рано пішов із життя та повість Анатолія Михайленка «Сам і світ», котрого також нині уже немає в живих…

Я був би тільки радий прочитати, можливо й надрукувати художні твори відомих і маловідомих  авторів, які пишуть на тему афганської війни.

– Вже три роки існує літературно-мистецький журнал «Золота ПЕКТОРАЛЬ», головним редактором якого Ви є. Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея видавати подібне видання саме у Чорткові, районному центрі Тернопільщини?

—Дуже багатьох людей цікавить питання про саму ідею створення літературно-мистецького журналу у районному центрі, яким є Чортків. Природа таких запитань мені зрозуміла: не кожен обласний центр може похвалитися таким яскравим, змістовним часописом, яким нині є «Золота ПЕКТОРАЛЬ», а тут старовинне містечко над Серетом «розродилося»  таким поважним літературним-мистецьким прожектом. Звісно, скажете ви: «Кожен кулик своє болото хвалить». Але «…ПЕКТОРАЛЬ» не потребує особливої похвали, похвальби чи атестації, це, за твердженням літературознавців і критиків (звісно, всім вгодити неможливо) цілком серйозне і пристойне видання, твори багатьох пекторалівських авторів – золото високої проби. Такої  думки численна  письменницька братія і сестрія, велика пекторалівська родина. Серед тієї родини є багато яскравих, зіркових імен. Але самі ідеї репродукувати може кожна людина, та втілити їх у життя – це уже завдання іншої ваги, змісту та можливостей. Мій добрий приятель, дуже чуйна і душевна людина – Петро Засенко якось сказав мені: «Володимире, ти чиниш подвиг, бо робиш один те, що роблять цілі колективи». Так, це правда, кожен номер дається мені з болем і боєм, забирає всі сили, але водночас приносить мені душевний спокій та умиротворення. А як виникла ідея видавати журнал? Повторю приблизно те саме, що вже говорив нещодавно в інтерв’ю, яке було надруковане у «Слові Просвіти». Десь зо три-чотири роки тому мене обпекли слова, які прочитав в одному із чисел журналу “Ятрань”: “На сором нашим колегам з Тернопільської обласної організації НСПУ, вони досі не мають свого журналу”. Так висловився про тернопільських колег головний редактор часопису Сергій Ткаченко. Ці слова, направду, вразили мене до глибини серця, що я вирішив започаткувати новий  літературно-мистецький журнал. Це був 2007 рік. Перший підтримав мене Євген Баран – голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора журналу “Золота ПЕКТОРАЛЬ”.

Так сталося, що Джуринська десятирічка (Чортківщина) виховала трьох членів Національної спілки письменників України — Нестора Чира, який живе у Надвірній, Євгена Барана й мене. Наші шляхи з Євгеном в юності не перетиналися, бо він на шість років старший від мене. Але Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником. Мабуть, любов до української літератури прийшла до нас крізь світогляд цієї мудрої і доброї вчительки. Родом із Чортківщини Теодозія Зарівна та Степан Сапеляк (лауреат Шевченківської премії) — яскраві поети, також члени редколегії журналу.

Дуже  добре, що сьогодні в нашій області мирно співіснують два журнали: «Золота ПЕКТОРАЛЬ» і «Літературний Тернопіль». Головний редактор «…Тернополя» Богдан Мельничук, хочеться того комусь чи ні, письменник великої потуги, працелюб, словодвижець. Правда, і це дуже похвально і показово, головному редакторові цього часопису не треба сушити собі голову, де взяти кошти на видання, бо засновником «Літературного Тернополя» є ПП «Вільне життя».

– Чи вплинула «Золота ПЕКТОРАЛЬ» на те, що Чортків сьогодні має статус літературної столиці краю?

– Звісно, що завдяки появі журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ» про Чортків почали говорити частіше у літературно-мистецьких колах, у райцентр приїзджати відомі українські письменники. Я часом навіть жартую: «У місті Золотопекторалівську народився і живе журнал «Золота ПЕКТОРАЛЬ», сюди на гостину час від часу з’їжджаються золотопекторалівці. Тут часто-густо відбуваються автограф-сесії, презентації, книжкові толоки. А нещодавно, в кінці грудня минулого року за сприяння міського голови, депутатів міської ради, меценатів, зокрема, Всеукраїнського благодійного фонду Івана Матієшина «Україна – Свята Родина» відкрилася книгарня «Золота ПЕКТОРАЛЬ» тощо». Але мені з пам’яті ніяк не зітруться травневі події 2007 року, коли гостей Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята приймало Тернопілля. Для того, щоб поклонитись Кобзареві разом із чортківчанами, до нашого міс­та з’їхались знані письменники. Очолював поважну письменницьку делегацію Михайло Слабошпицький. У її складі були: Євген Баран, Петро Боярчук, Тамара Дяченко, Наталія Матюх, Володимир Некляєв (поет, літературознавець, колишній голова Спілки білоруських письменників, Білорусія), Петро Поліщук, Леся Степовичка, Леся Ткач, Георгій Шаповал. «Чортківчани зустрічали митців свіжим, щойно спеченим, ще гаря­чим хлібом», – писала районна газета. Дозволю собі трохи поіронізувати, бо сам тоді працював кореспондентом у районці: «Таким вже гарячим і свіжоспеченим, що Леся Степовичка (було написано на її лиці) аж руки собі «обпекла». Але згодом на зустрічі з представниками влади, яку «приочікувало» шановне письменницьке товариство рядками свого вірша Петро По­ліщук сказав: „Так пахне всім бу­денна ве­лич”. Але пахло тоді не величчю, здалося мені, а можновладною тупістю і нехлюйством.  Зустріч ця пройшла скромно, напише газета, невиму­шено, у камерній об­становці. Невимушеність відчувалась і при пок­ладанні квітів та виголоше­нні промов біля пам’ятника Т.Шевченку, і під час зустрічі із чортківчанами в районному краєзнавчому музеї. У музеї імениті гості, справді, читали свої твори перед жменькою чортківських віршописців, і слухали їхні (низькопробні) писання, розповіді про себе. Мені не сиділося, здавалося що ось-ось згорю від сорому у тому тісненькому залі. Влада не додумалась організувати зустріч інтелігенції міста з письменниками у районному будинку культури, повести гостей бодай у міські школи, бібліотеки тощо. Сидіти і слухати оту всю мудрохрень у музеї в мене не було великого бажання та сили. Непомітно я, Йосип Свіжак і Уладзімір Нікляєв (цьогорічний суперник Лукашенка на білоруське президентство) вийшли на східці музею покурити. В тісному колі говорили про білоруських письменників, літературу загалом (але це вже матеріал до есею), а мене не переставав доймати сором за якийсь такий аж надто сірий та буденний прийом високих гостей, і я тоді десь у глибині свого серця зарікся, через не можу хоч щось зробити-змінити в царині культури у рідному місті, коли місцева влада така імпотентно-інертна. Пройшло три роки і ситуація кардинально помінялася. Чортків справді став літературною Меккою завдяки інтелігенції районного центу, меценатам, «Золотій ПЕКТОРАЛІ». Це мене тішить, дає силу жити і працювати.

– На Вашу думку, журнал творить конкуренцію аналогічним українським виданням?

– Якось Тарас Федюк мені жартома сказав: «Володю, ти зробив найкращий журнал в Україні, але «Сучасність» все-таки найкраща. Шкода, що зараз не виходить «Сучасність», де є гарантія, що завтра її долю не повторить «Золота ПЕКТОРАЛЬ». Україна – це держава суцільних парадоксів. На пальцях однієї руки можна перерахувати першокласні українські журнали, то про яку конкуренцію може вестися мова. Всі часописи потерпають зараз від безгрошів’я, антидержавної політики, спрямованої на знищення українського книговидання, української мови. Нещодавно написав мені редактор поважного і відомого журналу «Кур’єр Кривбасу» Григорій Гусейнов: привітав з різдвяними святами, висловив надію на майбутню співпрацю. На душі стало тепліше. Може Бог змилується над нами, над Україною…

– Кого серед авторів «Золотої пекторалі» можете виділити?

– Всіх. Пектораль друкує тільки якісні твори, знаних авторів і дебютантів. У редколегії журналу — знані українські письменники, серед них п’ять Шевченківських лауреатів: Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник, а також представники красного письменства — Євген Баран, Ігор Павлюк, Теодозія Зарівна, Степан Процюк, Петро Сорока, Богдан Бастюк, Борис Щавурський, Ганна Костів-Гуска, Йосип Свіжак (відповідальний секретар), Нестор Чир. Авторитет і довіра до журналу читачів і авторів у головного редактора на першому місці. Друкує журнал твори Марії Матіос, Тараса Федюка, Володимира Єшкілєва, Тараса Прохаська, Маріанни Кіяновської,  багатьох інших талановитих авторів. Нещодавно почув від київської поетеси дуже прикру для себе новину-вість: «Щоб надрукуватися у журналі потрібно пекторалівському редакторові заплатити гроші. Хтось навмисне розпускає дурну славу про «…ПЕКТОРАЛЬ», від цього мені на душі робиться млосно і прикро. Заявляю відповідально і відверто: «Ще жодного разу з авторів я не взяв ні копійки». “Золота ПЕКТОРАЛЬ” — не провінційний журнал ні за рівнем, ні за наповненістю. Він зібрав найкраще, що є в Україні, хоч не орієнтується на певний напрям, течію. Автуру обираємо з тих, хто може запропонувати твір, цікавий широкому колу читачів.

– А як щодо матеріальної підтримки журналу?

– Журнал підтримують місцеві меценати: директор ДП «Марилівський спиртозавод» Ігор Ольшаковський, голова бюджетної комісії обласної ради Олександр Стадник, власне з Олександром Михайловичем ми й почали організовувати чи розбудовувати наш журнал, коли він ще був головою Чортківської РДА, районної ради,  директор Чортківського державного медичного коледжу Любомир Білик, директор Чортківського педучилища ім. О. Барвінського Роман Пахолок, окремі приватні підприємці, а також Володимир Погорецький, який аби втримати журнал ніяк не може виплутатися з боргової ями…. Сподіваємось на підтримку новообраного Чортківського міського голови Михайла Вербіцького, який поклявся перед чисельною письменницькою братією, коли відкривалася книгарня «Золота ПЕКТОРАЛЬ» надати йому якнайширшу протекцію, бо цей часопис, за його словами, візитна карточка міста і району. Але поживемо й побачимо, на якому боці правда лежала. Шкода, що районна і обласна влади стоять осторонь золотопекторалівських проблем, хоч фінансові можливості у них більші. Гроші часом витрачаються з місцевого бюджету на якісь безглузді проекти, а як заходить мова про допомогу письменникам, про фінансове сприяння літературним виданням, то у владців завжди є заготовлена відповідь: у бюджеті немає грошей. Абсурд чистої води: чималі кошти знаходяться (стабільно!) лише на газети, які співають дифірамби містечковим вождям. Три роки вже лежить, наприклад,  і обростає пилюкою у відділі культури Чортківської РДА програма, по якій би мала фінансуватися «Золота ПЕКТОРАЛЬ». Одноголосно депутати районної ради (правда минулого скликання) приймали рішення про підтримку і фінансування цього золотопекторалівського літературного проекту, але чомусь віз і нині там. Мотивація щороку та ж сама – нема коштів. «Дивує, – писав я вже давніше у якійсь своїй газетній публікації, -чортківським   владоможцям українська незалежність на тарілці із голубою облямівкою принесла усі блага цивілізації. Але про її святість – культуру ці люди розмірковують по-своєму: салюти, феєрверки, «гопцимбалі» чи усілякі там «шпіглі-міглі» на центральному майдані міста, де стоїть пам’ятник українському кобзареві і зломовчки споглядає на всю цю шароварочно-ширварочну комедію, єдині мають живити дух пересічного українця. Словопомазання, здебільшого, у газетах, окремих таких соплемінників зводиться лише до піару журналістської братії  їх скромних персон, аби, поки є така можливість, «напорпати» щось «їстівне» у суспільному кориті для себе і своїх родин. Дехто із цих «окультурених могікан» може за всеньку ніч проциндрити на різні захцянки цілу «торбу» грошей, а на добру справу, себто доброчинність, й слова доброго пожаліти». Пиши, «хоч цапки ставай, ніц бабчиній дівці не допоможе».Кілька днів тому один депутат міської ради, в голові якого зорано, але на розум ще не засіяно, в приватній розмові працівникові комунальної служби міста злосердно мовив: «Відкрив собі (себто я) «лавочку» (йдеться про книгарню в приміщенні міської ради), тут мала би бути кав’ярня, а не редакція-книгарня, де би можна було б в обідню пору хоч кави випити». Оце і є тип справдешнього сучасного «чухраїнця».

Виходить журнал «Золота ПЕКТОРАЛЬ»  під крилом Тернопільської ОО НСПУ, друкується у видавництві “Астон” у Тернополі.Хочеться, звісно, щоб у нашій області, де пальму першості в обласній раді утримують «свободівці», була чітко вибудувана журнальна політика, затверджена програма на підтримку книгодрукування, відродження культурних та історичних надбань краю, щоб галичани як і за польських часів, так і за совєтської доби причащалися напоєм із запашних слів, шукали розради у книгах, а не у наркотичному дурмані, охриплій марноті спокус, а письменник був пошанований суспільством і владою. Дивуюся: ще ніхто (не можу пригадати собі такого) з перших осіб області не відвідував письменницькі збори, а делегація письменників не зустрічалася з обласними очільниками у їхніх кабінетах для вирішення якихось важливих, нагальних проблем. Ні, заговорився, одного разу на зборах спілки був все ж таки екс-голова облради Михайло Миколенко, обіцяв фінансову підтримку журналові, але перегодом його переобрали і справа, як говориться, зайшла у глухий кут. Ворожити залишається на словах: це провина письменників чи влади?

Свята простота… У сусідній Івано-Франківській області щороку на книговидання з обласного бюджету виділяється близько 1 млн. грн., а на щоквартальний літературний журнал “Перевал” Івано-Франківська обласна рада кожного року з обласного бюджету (по окремій статті) виділяється більше 120 тисяч гривень. А на Тернопіллі —  мізерія, цебто дуля з маком. Позаминулого року через видавничу раду Тернопільських ОДАта облрадина видання «Золотої ПЕКТОРАЛІ» буловиділено аж 5 тис. гривень, минулого– аж 2 тисячі. Смішно і грішно водночас. Живемо в страшні часи. Може я і помиляюсь, але тих кільканадцять тисяч гривень, які виділяє обласна влада на видання книжок тернопільським письменникам погоди у літературно-мистецькій царині краю не зроблять. Вже по відпрацьованій схемі (і так з року в рік) видавнича рада «капне» якихось тисячу-дві тисячі грн. (на палітурку?!) уже «проекспертизованим» авторам – графоманам, туманам, визнаним майстрам перам і тіштеся люди добрі. Дорогу перебігають один одному чи варяться в одному книговидавничому котлі області книжки письменників, поетів, художників, краєзнавців і т. д. Друкуються, видаються під парасолькою облвлади якісь комбіновані (людському загалові непотрібні) розпіарені творчі проекти, які до художньої прози чи поезії ніякого відношення не мають. Питання на питанні сидить. Якщо вже видавнича рада (думаю, що складається вона із літспеціялістів) дофінансовує графоманські книжки, то як шкільний вчитель здатний розібратися у художній вартості написаних текстів тернопільських авторів. Колгосп якийсь та й годі. Дивує також, що окремі обласні газети друкують вірші своїх читачів, від яких навіть і близько мистецтвом не пахне. За радянської доби хоч у ЗМІ працювали літературні редактори, вони й відповідали за якість творчих добірок, а зараз проглядається повсюдно стовпотворіння і вавилон. Навіть серед членів НСПУ я можу назвати, звісно, цього робити не буду, прізвища осіб творчість яких є дуже сумнівної якості. А в нашому випадку віршописці (не плутати з поетами) на суспільні терези ставлять свої пихатість і занудство. Треба всю тернопільську владобратію відвезти в Івано-Франківськ, а може в якийсь інший обласний центр, щоб вони перейняли досвід у тамтешніх керівників, в який спосіб допомагати письменникам. Говорю це, а на думку спадають слова голови Тернопільської облради Олексія Кайди:економічна криза мине за рік-другий, а духовна розтягнеться на десятиліття.Гарні слова, лиш як їх наповнити реальним змістом. Потрібні зміни, і вони, сподіваюсь, будуть.

Страх дивно: цього року будемо святкувати вже 20-ту річницю української незалежності, яка, здається мені, замішана не на високих і літургійних нотах, а на сльозах покривджених соплемінників. Правду говорить мій друг Євген Баран: «Є дуже популярна професія на Західній Україні, така як – патрійот..». Одягнув вишиванку, заспівав «Ще не вмерла…» і ти вже український герой. Від таких лжегероїв скоро просвистимо Україну. Звісно ж, додам до своїх слів, не преведи Господи…

Наталя Пасічник, Тернопільський Тиждень

Володимир Погорецький (біографічна довідка) із Чорткова на Тернопільщині – член Національної Спілки письменників, член Національної Спілки журналістів України, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ»,  редактор та упорядник літературного альманаху «Сонячне гроно», учасник бойових дій в Афганістані, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ст., автор багатьох поетичних і прозових книг,зокрема, «Спалах сльози», «Великодні дзвони» «Під крилом вечірньої зорі», «На призьбі літа», «Шураві», повісті «Афганський синдром», «Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область» (2002), «Обпалені війною», «До стіп Зарваницької Матері Божої», «На крилах молитви до Погонської Матері Божої, історико-краєзнавчого путівника «Чортківщина» та інших.