Ексклюзивна екскурсія загадковими підземеллями Кременця привела до купола найвищої споруди

Спочатку ця прогулянка нашим, здавалося б, звичним і буденним Кременцем планувалася для того, аби привідкрити завісу загадок, які невідомі навіть кременчанам. Хотілося познайомити читачів із таємницями підземного міста. Але Божою волею (бо інакшого пояснення немає) і завдячуючи привітності та доброзичливості отця Володимира Буграка, опинилися не лише під престолом собору Преображення Господнього, а й побачили його згори…

Та спочатку вирушаємо до Кременецької міської ради, а точніше – у її підземелля.

Про те, що під приміщенням міської ради є порожнини, дізналися випадково, коли навесні 2014 року частина тротуару поблизу пішла під землю на глибину понад три метри. Адмінбудівля тоді вкрилася павутиною тріщин, деякі були досить глибокими. Відтак існувала загроза осідання та руйнування будівлі. Яму засипали, стіни міськради укріпили. Підземелля залишили до кращих часів.

Під час спуску під адмінбудівлю застерігають про небезпеку, адже підвал під нею щонайменше у два поверхи вниз, і жартома наголошують, що я перша жінка, котру пустили у підземелля. І хоча це не середньовічний корабель, аби вірити у забобони, остерігатися таки є чого.

– Увесь центр міста стоїть на схожих підвалах та підземеллях, – каже перший заступник міського голови Кременця Микола Матвіюк – історик за фахом. – Зараз ми називаємо ці переходи та коридори підземним містом, насправді ж значна їх частина – це підвали, де здебільшого зберігали продукти. Адже відомо, що Кременець був економічно та торговельно розвиненим містом. Отже, товар потрібно було десь зберігати у відповідному температурному режимі. На Водохреща, коли стояли найлютіші морози, а лід був найтовстіший, із водойм вирізали льодяні брили, обкладали ними, наприклад, м’ясо. І так воно могло зберігатися майже до літа.

Сьогодні від колишнього товарного розмаїття та розкоші підземелля немає й згадки. Частина його засипана будівельним сміттям, частина стоїть порожньою. У стінах досить чітко видніються полички, на котрі й через кілька століть хочеться покластигорщик із медом або традиційну заготовку для кухні того часу.

У підвалі міської ради буде арт-кафе?

На запитання: що планують робити з підземеллям, міський голова Олексій Ковальчук відповідає, що перш за все його потрібно серйозно укріпити. Адже загроза подальшого осідання міськради залишається. А згодом у підземеллі, можливо, з’явиться арт-кафе. Була й ідея щодо мистецької галереї. Щоправда, для її втілення приміщення затісне.

Аби побачити, як у Кременці вже використовують підвали під найбільшою спорудою міста, напрошуємось на екскурсію до собору Преображення Господнього та зимового теплого храму усіх Святих Отців, який нещодавно освятили. На порозі зустрічає настоятель, благочинний Кременецького району прот. Володимир Буграк.

Комплекс єзуїтського колегіуму – найвища (42 м) і найвеличніша у місті споруда. Її зводили впродовж 22 років, на той час (1731-1753 рр.) – за останнім словом техніки. Комплекс був обладнаний потужною дренажною системою, аби ґрунтові води не підтоплювали і не розмивали стін. Аби створити споруду максимально надійною і забезпечити їй багатовікове життя, її надійно укріпили ще у підвалі.

Сьогодні частину підземелля колишнього костелу займає православна церква. Решта – просто розчищена від сміття, яке збиралося тут десятиліттями. Орієнтуватись у підземеллі, потрапивши до нього вперше, досить складно, до того ж не всюди є електромережа. Тож від о. Володимира намагаюся не відставати. Дорогою розпитую, що цікавого знаходили під час ремонту та облаштування нижнього храму. Настоятель, очевидно, розуміючи натяк, каже:

– Коли ми приступили до роботи, то натрапили на кілька шурфів. Поховання, які ми тут знайшли, швидше за все, належали священнослужителям, монахам або благодійникам монастиря. Будь-кого під церквою не хоронили. Проте якихось предметів, які підтверджували б наші припущення, біля тіл чи на них не було.

Отже, ще задовго до того, як виникла ідея створення зимового храму (аби прихожани не мерзли у соборі Преображення), до підземель навідалися «чорні археологи». Можливо, ще за радянських часів, коли на місці двохсотлітніх поховань облаштували тир для студентів педагогічного училища.

Серед усього іншого знаходимо у підвалах деталь, яка «чорних археологів» не зацікавила, – молоток курантів. Він поржавів і має вельми непрезентабельний вигляд, проте упізнається невід’ємна частина древніх дзвонів. Із нового у нижньому храмі одна з цікавих деталей – тризуб на панікадилі. Про патріотизм і волонтерську діяльність о. Володимира та допомогу воїнам АТО прихожан собору Преображення Господнього знають не лише у Кременці. Тож древній символ у храмі усіх Святих Отців нікого не дивує, щоправда, помічає його малохто.

Безцінна бібліотека останнього польського короля найімовірніше зникла у ґрунтових водах

Як корінна кременчанка, не могла не поцікавитися в о. Володимира, чи чув він перекази про заховану в підземеллях частину бібліотеки, яку не встигли вивезти до Києва, коли у 1833 році Кременецький ліцей перевели до столиці. Основу цієї книгозбірні становила бібліотека останнього польського короля Станіслава Августа. У наш час вона безцінна.

– Якщо таке і є, то захована вона не тут, маю на увазі не під храмом, – ділиться своїми здогадками о. Володимир Буграк.

Ми проходимо через підземелля й опиняємось у внутрішньому дворі колегіуму.

– Ось на цьому місці, – настоятель показує просто на середину двору, – старожили переказують, колись була криниця. Згодом, коли тут уже відкрили учительський інститут, її закрили плитою, зверху зробили невеличкий квітник. Так ось у цій криниці були двері, можливо, саме вони вели до схованки, про яку ви кажете.

Наступного дня всі мої надії на те, що бодай частинка безцінної бібліотеки таки вціліла, розбилися об холодні, але аргументовані наукові пояснення.

– У комплексі єзуїтського монастиря була досить потужна дренажна система, – розповів інженер-будівельник Кременецько-Почаївського ДІАЗу Антон Луб’яницький. – Проте під час будівництва меморіалу слави її фактично повністю зруйнували. Стіни споруди почали підтоплюватись. Якщо десь і були таємничі підвальні приміщення із захованими книгами, то, найімовірніше, вони давно затоплені. В умовах помірного клімату вода взагалі є найбільшим руйнівником архітектурних споруд.

Тим часом пригадався старий французький фільм «Пригоди Анжеліки», який складався з кількох частин. В одній із них чоловік головної героїні, граф Пейрак, утікаючи зі свого маєтку, потрапляє на подвір’я монастиря ордену Кармелітів. Здогадуєтесь, куди він прямує далі? Спускається у криницю, яка розташована просто посеред внутрішнього двору, точнісінько так, як, імовірно, є й у комплексі колишнього єзуїтського колегіуму!

Версію з криницею із таємними ходами не повністю підтверджує, але й не спростовує Антон Луб’яницький.

– Для європейської архітектури криниця у дворі монастиря – це не щось екстраординарне, це типове рішення, яке могло бути реалізоване і в Кременці…

Духовний та світський вид на Кременець

Повертаючись через підземелля до зимового храму, просто над головою помічаю частину гвинтових сходів. Запитую, куди вони ведуть.

– Наверх, – каже о. Володимир.

Уточнюю: наверх у розумінні до собору?

– Ні, наверх – це на горище, над вівтарем, аж до купола. У підвалі їх розібрали, а далі усі вони цілі…

Тож зрозумівши, що просто так я не відчеплюся, о. Володимир люб’язно погоджується продовжити екскурсію і після підземелля показати й горище собору.

Підіймаючись дерев’яними гвинтовими сходами, котрим майже три століття, зауважую, що всі вони справді цілі і йдуть одна в одну. Частину їх у підвалі довелося розібрати, бо вони зруйнувалися через надмірну вологу, що утворилася через зруйновану дренажну систему.

Коли мені дозволяють відкрити перші двері, від несподіванки перехоплює подих, просто внизу – весь собор Преображення – величний і прекрасний. На рівні виходу із дверей по контуру йде міцний карниз, на якому на висоті понад 20 метрів можуть розминутися двоє людей.

Далі підіймаємося вище, на горищі обходимо навколо купола. З однієї із двох веж колишнього костелу дивлюся на центр міста. І хоча сотні разів бачила його з Замкової гори, це ракурс зовсім інший – духовний, можливо. А із Замкової – світський. Тож слів немає, одні емоції та фото на згадку про унікальну екскурсію…

Заряд у смартфоні зрадливо сідає у найцікавішому місці і ми спускаємося донизу. Подякувавши за ексклюзивну екскурсію та цікаву розповідь, прощаюся із о. Володимиром.

Позитивні враження несподівано витісняє розчарування. Об’єкти, які лише за півдня вдалося похапцем оглянути в Кременці, десь у Західній Європі уже давно були б облаштовані та відкриті для відвідування туристів. І туристи були б у захваті. Захоплюватиме рано чи пізно ще не до кінця відкритий сьогодні для гостей Кременець.

Олена Ілинич
Тижневик “Номер один”