Іноземні працедавці, які заманюють заробітчан  на сезонні роботи, не дотримуються і йоти обіцяного

Уже, здається, нікого не здивуєш тим, що в літній період можна трохи заробити, поїхавши на сезонну роботу за кордон. У рекламі обіцяють високі зарплати і чудові умови проживання. Хочеться вірити – Європа все-таки. Та чи все насправді так, як обіцяють, я вирішила переконатися на власному досвіді.
…«Це, напевне, помилка», – подумала я, коли вперше увійшла до кімнати, де мені як заробітчанці запропонували жити. За сумісництвом це була і кухня, і спальня, і ванна. Здутий паркет, на стінах – цвіль, дерев’яні крісла – обдерті та поламані, а в старенької газової плити ледь-ледь працював усього один пальник. Особливо обережно довелося поводитись із розеткою. Один різкий рух – і вона уже назовні. Туалет – далеко на іншому поверсі. І він мав один цікавий недолік – був без дверей. Холодно та вогко –це якраз про мою крихітну горе-кімнату. Та це й не дивно, адже жила я у підвальному приміщенні. А згодом дізналася, що в цих «апартаментах» мали поміститись ще дві дівчини. На щастя для мене, вони не приїхали. І, звісно, Інтернету, щоби бодай пізно ввечері поговорити з рідним, – нема. «Не дозволено». …Ще немає восьмої, а ми вже на робочому місці – у величезному саду. Тут я й проводила, можна сказати, весь свій час протягом майже двох місяців – з ранку до пізнього вечора. Працювати доводилось у парі. Робота наче простенька. Здорові яблука я зривала і кидала у відро. Коли воно наповнювалось, передавала партнерові, і він висипав фрукти у величезні контейнери. Темп роботи – швидкий, можливості перепочити нема, господиня, яка стежить за нашою роботою, обурюється, коли ми пробуємо принаймні присісти навпочіпки. На обід – лише півгодини. Найважче стає після обіду. Коли на коротку мить розслабляєшся, непросто далі працювати у попередньому ритмі, руки вже – як вата. Не давала розслабитись і норовлива польська погода – працювати доводилося і в спеку, і в дощ. Рятуватись від пекучого болю роз’ятрених мозолів мені допомагали хіба гумові рукавиці, які надягала поверх двох звичайних. Найважче було перші два тижні. Боліло все тіло, а особливо спина. Наприкінці робочого дня я нерідко не могла підняти навіть ложку, щоби поїсти. Варила собі сама. Свої водні процедури я запам’ятаю назавжди. Душ? Ха-ха! Мені довелося митись у тазику, в якому вміщалися лишень мої ноги. Опісля кожного такого «прийняття душу» доводилось мити ще й підлогу. Я пробувала натякнути господині, що так не можна поводитися з людьми – навіть якщо вони наймитують у тебе.
Поляки не приховують, чому наймають людей з України, – їхні співвітчизники не хочуть працювати за такі малі гроші, на які погоджуються наші. До речі, про оплату. Я отримувала вісім злотих за годину. За попереднім курсом, це приблизно 56 гривень. Єдиним вихідним була неділя. Саме тоді я мала можливість закупити продуктів на весь тиждень. І, звичайно, усе своїм коштом. Тільки цього дня я могла поговорити з рідними, під’єднавшись десь до мережі. Це був у мене найкращий момент за весь тиждень. Моя історія закінчилася не найкраще – я зламала ногу, з’ясувалося, що господиня страховку на мене не оформила. Запропонувала мені купити собі квиток додому і була дуже незадоволена, що їй доведеться шукати нову робітницю. У Польщу на заробітки я не поїду більше ніколи. У мене склалося непереборне враження, що нас тут мають за рабів. І це не лише моя думка, про це вголос казали всі, хто працював поруч зі мною. Проте мій досвід – лише один із тисяч. Можливо, вам пощастить більше. Але, щиро кажучи, я в цьому сумніваюсь.

Соломія ЦУРА

Газета “Сільський господар плюс”