Нікомуненалежність Теребовлі

Оглядаючи вцілілі палаци Львова, невеликі, проте красиві плацики в Микулинцях, Підгайчиках, Струсові та в інших населених пунктах краю, завше трохи шкодував, що нічого подібного не зосталося в Теребовлі. Колись на місці теперішньої лікарні палац таки був, належав графові Дідушицькому, але сей двір просто не міг зберегтися до наших днів. І справа не у потенційному віці будівлі, прикордонному характері міста чи війнах, що почувалися тут, як вдома. Просто бурґ, котрий завше був коронним і не мав власника-зверхника, просто не міг сього допустити.

 

Єдиним, мабуть, чий палац міг би влаштувати Теребовлю, — князь Василько. Але і його палати не збереглися, та й династія перервалася. Либонь, се надто сміливе припущення, навіть надто викличне та провокативне, що град сам не стерпів домінування над собою, адже саме завдяки Василькові місто вперше згадується, воно стає столицею удільного князівства, могутнішає, впливовішає, розквітає. Сучасні міщани страшенно прихильні до постаті молодшого Ростиславича.

 

Проте наважуся все ж припустити, що ся відомість, котрою наділив Теребовлю Василько, стала для міста надто обтяжливою. Воно не хотіло сієї публічности, не бажало підкорятися чиїмсь наказам, можливо, ще юність грала в крові, тому воно свободолюбно вередувало, коли зрозуміло, що по смерти свого князя, жоден із його наступників по величі не дорівняється до нього. Тому пустилося у власний похід за незалежність од всіх. За нікомуненалежність.

 

І воно досягло в сій справі немалих висот. Спочатку одним із перших в країні отримало Маґдебурзьке право. Набуло статус коронного, що убезпечувало од можливости появи на його території якогось залітного власника.

 

Згодом потихеньку почало втрачати свою важливість, аби залишатись в тіні процесів, не привертати надто багато уваги. З одного боку, йому в цьому не щастило, бо лежало на Кучманському шляху, яким османи намагались прорватися в Європу. З іншого боку, ці постійні спроби підкорення, ці переходи із рук в руки робили його менш потенційно цікавим.

 

Сей прикордонний статус не дозволяв йому належним чином розвиватися. Пограничність міста — це належність всім і водночас нікому. Окрім, хіба що, кордону. Постійна зміна стяга на маґістраті робила град малопривабливим. Лиш тимчасовим пристанищем, сходинкою в біографії. Транзитним пунктом. Та й для чого розвивати бурґ, якщо рано чи пізно він стане чужим або цілковито зруйнованим?

 

Коронність ж означала відсутність власника, сімейної тяглости, тому це постійний пошук консенсусу. Тому це вічний компроміс і вічний конфлікт. Тому се броунівський рух замість стратегії. Хаос в опануванні та освоєнні простору. Але заодно це така-сяка можливість самоврядности. Все спільними зусиллями. Хто, як не ми? Се сподівання тільки на власні сили. Усім миром. Тому тут краудфандили чи то спільнокоштили ще задовго перед тим, як це стало мейнстрімом.

 

Такі речі гартують дух міста. Привчають до самодисципліни та відповідальности за власну долю. Ця самостійність дозволяла містові далі грати у свою гру. Воно отримало всі карти на руки. Творило самодостатню спільноту, замість того щоб сліпо підкорятись чужим наказам.

 

Якщо уважним оком поглянути на історію Теребовлі, то в ній так і не знайшлося місця якомусь генієві, котрий зміг би затьмарити собою усіх інших. Є ціла плеяда важливих людей: Ганна Юрчакова, Юлія Миколаєнко, Єжи Вирозумський, Мінна Лакс, але немає когось одного, з ким би асоціювали місто (Віктора Павліка, звісно, виносимо за дужки, тим паче, що він доволі легенький;).

 

В недалеких містечках й селах району таких було немало: кардинал Йосип Сліпий народився в Заздрости, брати Михайло та Тимофій Бойчуки, як і Слава Стецько, — в недалекій Романівці, брати Ґжицькі — в Острівці, родини Цегельських та Гірняків, блаженний Микола Конрад — з поближнього Струсова, Лі Страсберг — з Буданова, а Мирон Зарицький (учитель Станіслава Лема) — із Могильниці.

 

Теребовля ж немає ні свого Аґнона, ні своєї Білокур, ані Крушельницької чи Марчука, ні будь-кого іншого такого масштабу. І це за майже тисячоліття історії граду. Воно не може належати лиш якомусь одному імені. Не бажає ставати тільки п’єдесталом для чужої величі. Тому аби, бува, не родити якогось genius loci, місто мусило вдатись до хитрощів і з поважного бурґу перетворилось на периферійного інтроверта, щоб не привертати уваги та не притягувати до себе пасіонаріїв із найближчих околиць.

 

Через це місцеві історики, залюблені по самі помідори у рідний град, мають вкрай мало шансів, аби стати всесвітньовідомими, бо об’єкт та предмет їхніх розвідок та досліджень нецікавий за межами самого предмету. Те ж саме з письменниками, художниками й усіма іншими, хто пов’язаний з містом пуповиною любові.

 

Те місто, котре вони люблять, постійно зникає. Ба більше, те місто вони сильно ненавидять. Воно руками мешканців руйнує свою історію, збиває ліпнину, вставляє пластикові вікна в старі кам’яниці й гонтовий дах на церкві змінює на жахливу блискучу фольгу, кидає сміття просто посеред вулиці, розфарбовує фасад одного будинку різними кольорами, вириває посаджені квіти та краде лампочки, б’є ліхтарі.

 

Ймовірно, воно так робить, аби ми не могли любити його сповна. Аби відчували відразу й не думали, що ми тут назавше. Щоб будь-якої миті були готові встати і вийти. Аби усвідомлювали, що воно належить не нам. Воно саме по собі. Нікомуненалежне. Майже 10 століть.

Назарій Заноз, “Збруч”.