Шумські лемки, яких насильно виселили з рідних земель
Два тижні без харчів
– Так рясно цвіли вишні, купаючись у травневому сонечку, а ми з тлумаками, ревучою худобою сиділи під насипом залізничної колії на станції у Ямполі. Тиждень сиділи просто неба, під сонцем, а коли дощ – ховалися під вози з майном. Скільки того насипу, стільки й людей, зі старими й малими, сиділи попід ним з горами якихось речей, – згадує шумчанка Анастасія Рудзінська.
– А діти нудилися, хто плакав, хто шукав пригод. Недалечко був цілий пляц розлитої смоли, я з подружкою Олею Василько (жила пізніше у Кутах) вели козу пастися через смолу та й застрягли у ній. Стояли і не могли рушити з місця. Розігріта на сонечку смола добре тримала ноги, не вирватися. Батьки не допомогли, самі провалювалися, вирішили чекати до вечора, коли сонце зайде і смола затвердіє. Стояли утрьох – я, коза і Оля. Після визволення з смоляного полону, я ще довгий час відривала клейку речовину зі свого взуття. Ось таким, повним пригод, мені пригадується 1946 рік, – якби не сльози мами, розпач та безпорадність батька перед звісткою – за 15 хвилин зібратися і виїхати з рідного села Репедь невідомо куди. Так розпочався четвертий етап переселення українців з їх споконвічних земель, – розповідає Анастасія Семенівна.
А взагалі, все розпочалося 9 вересня 1944 року, коли у Любліні було підписано «Угоду між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Українське населення не дуже охоче наважувалося на виїзд, не хотіли залишати рідної землі, своїх домівок, прабатьківських могил. Перший етап репатріації тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944 року. За цей період з Польщі виїхало 19 899 українців. Це були, в основному, мешканці тих сіл, котрі були спалені навесні і влітку 1944 року польськими партизанськими загонами.
У цю хвилю переселення потрапила моя тітка Ганна з двома братами, – пише у своїх спогадах про ті страшні роки васьківчанин Дмитро Гаргай, – залишившись без хати та господарки, їх заслали у Дніпропетровськ. Горянам-лемкам нелегко було адаптуватися до життя у степу, а ще важче – стати колгоспниками, тому згодом вони повернулися, їхали возом, запряженим коровою, на Львівщину, у Красне. Два тижні їхали без харчів, грошей, але з вірою у Божу милість.
Примусове виселення
Другий етап тривав з 1 січня до кінця серпня 1945р. Навесні виїхали мешканці зруйнованих сіл при відступі німецьких військ з районів Лупківського і Дукельського перевалів. Це була, практично, остання група осіб, які добровільно зголосилися на виїзд до СРСР. До середини 1945р. виїхало близько 80 000 осіб. У Варшаві прийнято рішення про примусове переселення українців, котрі ще залишилися на території Польщі. 3 вересня до південно-східної Польщі вирушили 3, 8 і 9-та дивізії Війська Польського, яким доручили виселення українців. Так розпочався третій етап і тривав по 31 грудня 1945 року – польською владою виселено 81 806 осіб.
Надіялися на УПА
УПА була єдиною силою, на яку могли розраховувати зацьковані люди польськими і радянськими військовими.
– На нашому боці Українська Повстанська Армія діяла як регулярна армія, – розповідає житель с.Залужжя Микола Федаш, – з боями займали міста, довгий час тримали оборону. На деякий час вдавалося припинити переселенську акцію. Мамин брат – Михайло Стиранка – теж воював у загонах УПА під псевдо «Калина», був поранений, засуджений, але вижив, мешкав у Канаді, до своїх останніх днів сумував за Україною та переживав за її долю.
Повстанці підривали мости, колії, аби перешкодити виселенню українців з їх батьківських земель. Анастасія Рудзінська у своїх спогадах також зазначає, що у її сестри Марисі чоловік Адам був в УПА, мав псевдо «Кримський». Це був дуже гарний, вихований чоловік з сусіднього села Височани. Та не довго сестра раділа сімейному щастю, під час облави Адама поранили, а пізніше він застрелився, як це робили повстанці, щоб не потрапити живим у руки до більшовиків, тим самим показуючи приклади героїзму і самопожертви задля оборони своєї рідної землі.
Спогади болять
Із щемом у серці згадує своє рідне село Репедь Анастасія Семенівна. Воно було гарне та велике, розташоване біля лісу, в якому росли ялини, буки, ялиці, мудрики. А що було грибів! Носили мішками. Брат зробив дерев’яного возика, і ми ним їздили по гриби. Повний віз назбирували! Взимку смакували різними стравами із сушених та солених грибів. Селом протікала річка, тому майже у кожному господарстві розводили гусей та качок. Тримали по 2-3 корови, коней, овець. Кожна сім’я мала від 5 до 15 гектарів, а то і більше, землі. Хати були дерев’яні, побудовані на зруб, накриті соломою чи гонтами. Лише у нашого сусіда, багатого та освіченого господаря Івана Баб’яка, хата була велика, накрита бляхою. Біля кожної оселі був сад, який рясно родив сливами та яблуками, мама заготовляла на зиму повні міхи всілякої сушини. Важко було покидати власних, важкою працею зароблених, 14 га землі. Донині пам’ятаю назву урочищ, де були розташовані наші поля: «Пастівник», «За садом», «Вінкулас», «Під Копаниною», «Кичара», «На вершку», «Потячок», «Панство».
Перше причастя
Сумувало за рідною стороною подружжя Петра та Теклі Федашів, їхня дочка Галина Прончук з с.Залужжя розповідає, що тато часто згадував Репедь, особливо – сад, у якому росли черешні, груші, сливи, казав, що тут таких немає. А мама тихо наспівувала свої лемківські пісні та все повторювала, що немає таких музик, як у рідній стороні, і пісня не та…
Шумчанка Марія Малик згадує, що у селі була залізнична станція, при ній – тартак (лісопильний завод), де працювало багато односельців, у центрі села – церква, дерев’яна, збудована на зруб, школа, громадський дім, куди люди приходили на вечорниці. У церкві служили українською мовою. Марія Іванівна до сьогоднішніх днів зберігала маленьку паперову іконку, подаровану їй у далекому 1939 році у церкві у день першого Святого Причастя – як пам’ять про рідний храм, та книжку «Історія біблійна з Старого та Нового Завіта» для народних шкіл, видану у Львові у 1919 році. Сьогодні ці родинні реліквії подаровані краєзнавчому музею.
Глянув – горить хата
Спокійне життя села Репедь обірвалося у 1939 році після нападу фашистів на Польщу. Чоловіків забирали на фронт, молодь – у Німеччину на роботу, старших людей примушували рити окопи. Бомбардування, пожежі, горіли хати та люди, падали мертвими коні, корови.
– У батьківській хаті жили німці, – розповідає Марія Іванівна, – а коло хати стояли замасковані танки, тож при наступі радянських військ у 1944 році наше село сильно бомбили з літаків. Багато хат погоріло, у тому числі – і наша. При бомбардуванні села люди утікали до лісу і там я мало не загинула, але німецький солдат при падінні бомби накрив мене шинеллю і таким чином врятував.
– Я пас худобу, коли почали бомбити наше село, – згадує нинішній житель с.Залужжя, вісімдесятишестилітній Федір Хорват. – Глянув під ліс і побачив стовп полум’я, серце завмерло – горіла наша хата. Вогонь знищив усе. Уже після війни, у 1945 році, батько почав відбудовувати хату та не встигли перейти у новий будинок, як навесні у село прийшла озброєна польська армія. Дали наказ – за 15 хвилин зібратися і прибути на залізничну станцію Загір’я для відправки на схід. Батько запріг коня, повантажили якесь майно – куфру, січкарню, млинка, прив’язали корову до воза, посадили двох дітей і поїхали на станцію. Коли переїжджали річку Сян, наш віз застряг у річковому камінні, побачивши це, під’їхав на коні польський військовий, витяг нагайку і почав бити нею один раз коня, другий – батька, допоки той не виштовхав воза з пастки.
Били прикладами
Петро Федаш теж дістав нагайок на цій переправі. Змушений був зійти з воза у холодну воду, відкидати каміння, застудився, і від того часу хворів усе життя.
«Добровільного переселення» зазнав й Іван Халупа, спина у якого була вся синя від побиття прикладами, – пише у спогадах його дочка Марія Малик.
Розпочався четвертий етап переселення, який тривав з 1 січня по 15 червня 1946р.
– У хаті зчинився плач і гвалт,- згадує Анастасія Рудзінська. – Батько побіг за братом Петром, який пас корови на полях. Мама якраз замісила тісто, щоб спекти хліба, але її не дали це зробити – вигнали з хати. Дещо з речей ми покидали на фуру, прив’язали до неї корів, зайняли вівці, козу і погнали їх до станції. Шнурочком за господарями бігли собаки й коти, але забрати їх з собою не було змоги, лишилася вся птиця. У страшному розпачі був наш сусід Іван Баб’як, заможний господар, який мав понад 40 гектарів поля, багато худоби, ніби на колгоспній фермі. Коли ми їхали возами на станцію, то поляки знущалися з українців, били, ображали, крали овець, корів, коней. Син Івана Баб’яка, Андрій, хотів повернути, вкрадену поляком вівцю, то отримав таких стусанів, що кров залила йому очі.
– Наша родина не мала коней, тому запрягли у воза корову та рушили на станцію, а чорна блискуча шафа, винесена з хати, як найдорожчий скарб, так і залишилася стояти на подвір’ї, – поринає у спогади шумчанка Марія Гобош. – Навіть я їхала до станції з чужими людьми.
Жінок – у борони
Повантажили людей, худобу у товарні вагони і повезли на схід. Ця поїздка була в жахливих умовах, поїзд рухався дуже повільно, частина людей зійшла на станції Красне, що біля Львова, частина – у Самборі, а ще інша – в Ямполі.
Скинуті під голе небо переселенці тиждень сиділи в Ямполі під залізничними коліями та спостерігали за «цвітучим» колгоспним життям в УРСР на Хмельниччині. Трактори виорали поля, люди вручну засіяли, а жінок запрягли у борони, і вони змушені були їх тягати по величезних колгоспних полях. Після побаченого, на станції зчинився бунт. Жінки кричали та плакали, вимагали повернення додому, відмовлялися жити у колгоспах, де людей запрягають замість худоби.
Несолодка чужина
Після цього випадку з’явилося начальство та пообіцяло, що переселені будуть проживати у Шумському районі, де немає колгоспів. Одразу приїхали підводи з сіл Шумщини, і людей перевезли, кого куди. Хто опинився у Шумську, хто – у Суражі, хто – у Рохманові, хто – у Васьківцях, багато – в Залужжі. Комусь дісталася пуста польська хата, адже поляків переселяли у Польщу, а більшість розташувалися по хлівах, коморах, льохах.
Життя на новому місці супроводжувалося численними побутовими проблемами та негараздами. Одинадцять разів довелося переїжджати родині Марії Гобош у пошуках постійного житла!
Вигнанці все-таки сподівалися на повернення додому, у свою Репедь, адже, коли виїжджали, закопали зерно, реманент та інше цінне майно у землю. Але з кожним днем надія на повернення танула, продукти закінчувалися, а грошей у ті часи люди не мали. У родинах переселенців почався голод, збирали минулорічну виорану картоплю по полях, ходили по селах просити їсти…
– Відчай панував у родині сусіда з Репеді, колись багатого та освіченого господаря Івана Баб’яка, – згадує Анастасія Рудзінська. – Йому дали стареньку хату поляка Ліщинського на Чирянці, глиняну, маленьку, хлів – підпертий. Одного разу він прийшов до мого батька і сказав, що не переживе таких злиднів та несправедливості, адже мав хорошу хату під бляхою, гарну велику господарку, все життя працював, не покладаючи рук, а тепер не має й шматка хліба для дітей. Страшна звістка чекала, коли ми з його синами, Павлом та Федором, повернулися з Кругольця (ходили просити їсти) – втопився батько десятьох дітей Іван Баб’як. Така ж доля чекала його сина Андрія. А наймолодшого, дуже здібного до наук Петра, який ховався на гору хати, щоб не заважали йому вчитися – не прийняли до вузу, як казали у ті часи – тому що переселенець. Не міг змиритися з такою несправедливістю, сказав матері, що йде влаштовуватися на роботу в Кременець на цукровий завод і зник безвісти.
Вічні рани
Ось такими вічними ранами у серці і душі відгукнулися наслідки переселення. Частина вигнанців з рідних земель вже тут, на Шумщині, поповнила лави УПА, щоб боротися за незалежну від ненависного більшовицького режиму, який приніс стільки страждань, Україну. Сьогодні ці люди, зазнавши нелюдських катувань холодом, голодом, тюрмами та Сибірами, скромно замовчують про свою участь у боротьбі за становлення вільної та незалежної держави.
Депортовані мали отримати від УРСР гроші за майно, але цього не сталося. Землю, що обіцяла радянська влада, таки надали переселенцям, але через 3 роки обклали надзвичайно високими податками (ставками), і люди самі стали зрікатися землі та вступати у колгоспи. Багато з них пішли на роботу в артіль «1-е мая», яка функціонувала на Чирянці на основі колишнього цегельного заводу Ярмолинських.
Вони мали все: і мову, і віру, і культуру, і звичаї, і землю, і достаток, а змушені були терпіти і голод, і приниження, і нелюдські поневіряння, і покалічені долі. Ті рани у них не гояться й досі. Їх ніщо не може загоїти. Не дай, Боже, пережити таке ще колись.
Коментарі вимкнені.