Повільна вічність Струсова. Чому сюди хочеться повертатись

Здається, ці відвідини Струсова, що на Теребовлянщині, вже четверті. А, можливо, й п’яті. Для невеличкого населеного пункту, здається, достатньо, аби насититись ним. Тим більше, що його можна виходити й побачити всі туристичні принади за один раз. Але не туристичними принадами єдиними. Хоча, як без них.

Усе ж мені здається, що справа не стільки в них. Є у Струсова щось таке, що викликає бажання повертатись до нього. Якась недомовленість, обіцянка того, що наступного разу буде що побачити, пережити й відчути.

Цього разу, коли їхали з подругою до Струсова, мали кілька запланованих точок: синагога, замок, костел, кладовища й усе, що між ними.

Почали із синагоги. Досить добре збережена, над вцілілим вхідним порталом таблиця із написом на івриті, великі вікна, півкруглі зверху, нетинькована кладка з каменю. У радянські часи приміщення пристосували до господарських потреб, потім воно стало пусткою. Кажуть, зараз сюди часто навідуються туристи.

Ми обходимо синагогу, сусідні будинки — прямуємо до цвинтарів. Минаємо єврейський, він зарослий, на ньому лише кілька мацев, виходимо на християнський. Тут багато старих надгробних скульптур, більша частина понищена не то людьми, не то часом — фігурам бракує голів, чимало лежать ниць, заросла зелениною. Я намагаюсь розгледіти обличчя однієї такої — обережно розгортаю траву, стаю на коліна, схиляю голову як тільки можу низько — риси обличчя й досі збереглись, проте скоро, мабуть, зітруться — під скульптурою вже, мов пудра, дрібки каменю. Шкода. Таке обезличення тут бачиш часто. На купі каміння знаходжу голову. Розумію, що це частина скульптури тільки через око — єдине антропоморфне, що у ній збереглось. І воно дивиться на мене, а я вглядаюсь у нього. Це дивовижна зустріч, котрої могло б і не бути. Згодом я просто сиджу, розглядаючи пагорби вдалині, поки чекаю подругу. Я не проти просто сидіти та чекати. Тут це неймовірно приємно. Попри те, що близько дорога, розлите відчуття спокою. Розумієш, наскільки перебутні різноманітні деталі, і наскільки сутнісні моменти, коли перебуваєш у спокої, у вглядовому настрої.

Ми спускаємось до костелу святого Антонія. Дорогою трапляються кілька старих дверей (одні з них зі знаком страхової компанії), будинок Гірняків, чиї двері оповив червоний-червоний дикий виноград. Біля костелу знову надовго зупиняємось. Обходимо, розглядаємось та вглядаємось. Струсівський костел, як на мене, один із найособливіших в області. Пам’ятаю той захват, який він викликав у мене ще до знайомства, коли проїжджала повз — здавалось, це якась невідцьогосвітня будівля, занесена сюди бозна чого й ким. Тепер розумію, що він вписаний у ландшафт, Струсів не мислиться без нього — такого високого, котрий виструнчує весь простір навколо, гуртує, ставить знак оклику.  

Далі ми йдемо до палацу Лянцкоронських-Ґолуховських. Ось мій улюблений — скляний перехід. Здається, зараз ним не користуються, проте якимось чином скло тут у доброму стані й не побите. Прозорість робить цей перехід якимсь нереальним, нетактильним, ефемерним. Надто ж тепер — коли сідає сонце та фарбує скло у насичено-помаранчевий. Ми виходимо до центральної частини. Палац стоїть зачинений. Власне, я дуже радію, що його не почали реставрувати, ремонтувати чи боронь Боже вставляти пластикові вікна та утепляти. Зараз це будівля, котра розповідає свою історію, тому навіть напис forever young не здається тут зайвим. Цей занепалий стан нагадування і про те, що все мине, і про те, що час нищить все, попри статуси чи вкладені капітали.

Стояти біля палацу, вглядаючись, як промені сонця ковзають бляхою, котрою забите вікно, тиньком із написами спорадичного характеру, ліпниною, реберцями колон — прекрасно. Здається, що тобі при відкривається якась завіса над таємницями. Можливо, це відчуття торкання до чогось глибокого та вічного і є тим, що заманює до Струсова?

Анна Золотнюк.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *