“Коли ви спитаєте в теребовлян, що варто глянути в місті…”, — Назарій Заноз

Пропонуємо до уваги читачів Facebook-допис письменника Назарія Заноза про ставлення міщан до туристичних принад Теребовлі.

“Коли ви спитаєте в теребовлян, що варто глянути в місті, то вони довго думатимуть. Їм дуже кортітиме сказати, що ніц або «розклад бусів з Трембовли», ну або просто змовчати. Але то не тому, що думают, же ніц тут цікавого нема, а тому, що не фест хочуть, аби тут різні валандалися. Навіть, як самі ше недавно були тими самими різними, себто чужими, і так само валандалися зі спраглими поглядами. Потім, довго розриваючись між своєю нелюбов’ю до Інших та локальним патріотизмом, вони все ж порадять.

Єдина пам’ятка для міщуків, котра варта уваги – се «крепость». І коли вони кажуть оте «крепость», то грішним ділом можна подумати, що тут не молокозавод, а лікеро-горілчаний чи навіть коньячний. І хай вас не вводить в оману близькість Микулинців, бо мова ж насправді про фортецю. Про руїни як важливу модель в розумінні краси по-теребовлянски. З раннього віку кажде теребовлянське дитя проходить шлях від дому до крепости, аби поїсти там шашликів і окинути взором зі старих мурів свої майбутні володіння. Каждесеньке змалку тут відає, шо є нащадком князя Василька, себто повноправним володарем Теребовлі, а заодно й усього князівства, що колись простягалося аж до Чорного моря. Тому кажде на 100% певне, що бурґ належить саме йому чи їй, тож неодмінно поводиться щодо міста так, ніби всі інші – лиш їхня челядь чи смерди. Тому спокійнісько смітять серед вулиці, чекаючи, що за ними прибере прислуга. Тому репарують си квіти із клумб, ніби то їм який Тернопіль. І коять те з таким виразом обличчя, ніби запхав си до кишені добрячого журавля, а не поламане стебло з куском земли.

Від усіх тих вражень і асоціацій, котрі змалку воссідають в головах теребовлян, як Василько Ростиславич на своїм князівськім престолі, ті “мури” і “крепості” стають зразком для їхніх майбутніх гніздечок. Тож якщо вони зводять своє обійстя з нуля – воно неодмінно буде оточене величезним кам’яним муром, аби могти стримати кілька навал печенігів, половців, орди та московитів. А головне – спинити погляди своїх сусідів та перехожих, аби каждого муляло питання, що та зараза за тим муром ховає.

Якщо ж теребовлянцю не фест пощастило розжитися на власну будову, то доводиться братися за вдосконалення спадкового маєтку, як належить порядному владарю Теребовлі. Тож тут замок так само слугуватиме за зразок, бо коли його зводилося, то без зайвих сентиментів було усунуто всі “зайві” деталі фортець-попередників. Тому так само, без зайвих докорів сумління, відбивається ліпнина, міняються старі двері на пластикові, а стіни обшиваються вагонкою. Нерідко спадковий маєток може й мати в собі кілька камінців із теребовельської фортеці, бо не дарма ж Бабця Австрія дозволяла брати камінь на будову.

Крім того обов’язково ґазда прориє від хати кілька легендарних тунелів в напрямку до замку, церков, до Струсова й на подвір’я до кума, бо ніколи не відаєш, куди і від кого належить втікати: від жінки чи колекторів, військомату, орди чи податкової. І кому яку легенду потім розказувати. Бо без легенд Теребовля – то вже не Теребовля”, — кінець цитати Назарія Заноза.

Comments are closed.