Люстрація по-українськи за грузинським законом

Минулого тижня грузинський парламент – з метою підсилення безпеки країни – одноголосно ухвалив “Хартію свободи”, яка складається з двох законів – про люстрацію та “Патріотичного акту”.

Найбільший розголос отримав закон про люстрацію, який був внесений – на що мало звернули увагу – опозиційним депутатом, лідером фракції “Сильна Грузія” Гією Тортладзе.

На сьогодні, документи ще не оприлюднено, але з преси відомі їх базові норми. Відтепер у Грузії вводяться обмеження для колишніх кадрових співробітників комуністичних спецслужб, а також керівних кадрів комсомолу та КПРС.

“Колишні” не зможуть працювати у складі виконавчих і представницьких органів влади, апаратах президента, парламенту, уряду, раді безпеки, сучасних спецслужбах, армії та поліції – на посадах вище віце-полковника.

“Просвічуються” також судді, керівники Громадського телебачення та працівники вищої освіти – від рівня завідувачів кафедри до ректорів.

Тортладзе розповів, що в МВС вже сформовано підрозділ, який дослідить сто тисяч особистих справ представників комуністичного істеблішменту. Якщо людина, яка підпадає під критерії закону, не зголоситься і добровільно не покине посаду, яку займає, про це буде оголошено.

Рішення люстраційної комісії, до якої входитимуть представники всіх фракцій парламенту – зокрема, й опозиційних, – можна опротестувати в суді протягом місяця. Відтак воно вступає в законну силу.

Важливо – колишні стукачі КГБ зможуть брати участь у виборах лише після того, як про це буде відомо виборцям.

На додачу, ближчим часом буде перейменовано назви вулиць і населених пунктів, які названі на честь радянських партійних діячів чи мають інший присмак комуністичного минулого. Ну, і під повною забороною радянська та нацистська партійна символіка. Виникає питання – а нам що з того?

Оскільки в Україні тему люстрації піднято на щит представниками кількох політичних сил, а нещодавно створена партія невловимого Миколи Мельниченка так і називається – “Українська люстрація”, про це варто поговорити.

Якщо коротко сформулювати власне ставлення до люстрації по-українськи – я за. Але.

Цей акт дозволив би, за умови, звісно, суспільного консенсусу (який має місце в Грузії), об’єднати країну, очистити державний апарат від можливих агентів спецслужб – власних і російських, покінчити з комуністичним минулим, назвати зрадників і колабораціоністів своїми іменами.

Чи це можливе у нас? Консенсусу немає і не буде. Партія ВО “Свобода” використовує гасло люстрації як вдалий політтехнологічний інструмент, але не повідомляє про механізм, бо ситуація в Польщі чи Литві початку 90-х, коли починались процеси люстрації, та України 2011 є суттєво різними. Тим більше, що там боротьбу з комуністичною спадщиною очолювали найпопулярніші політичні сили та лідери – “Солідарність”, партії, які постали на місці “Саюдіса” тощо.

Партія Олега Тягнибока не має ні такої безпрецедентної підтримки як народний рух Леха Валенси чи Вітаутаса Ландсбергіса, ані просто довіри. Останнє – це ключове слово. Без довіри суспільство не дасть політикам мандату на прийняття закону і, пофантазуємо, не прийме результатів люстрації.

Ми не віримо політикам, які брешуть і зраджують. З якого дива ми повіримо міліціонерам чи співробітникам СБУ, які будуть люструвати нашу “еліту”.

У Грузії нині безпрецедентний рівень довіри до поліції складає за останнім опитуванням 87%, це другий показник – після церкви (93%). Саме тому, грузини вірять, що співробітники Вано Мерабішвілі, як хтось пожартував – “ліберального Берії”, не будуть зводити порахунки, а просто гранично чітко виконають приписи закону.

А тепер на правах історика. З люстрацією комуністичної номенклатури часів УРСР питань немає. Вітчизняні архіви дозволяють за потреби швидко відновити структуру та кадровий склад партійних комітетів останніх років Радянського Союзу і, застосовуючи підхід парламенту Грузії, так би мовити – “без шума и пыли”, люструвати кого треба.

Ще раз зроблю обмовку – за суспільної згоди, якої немає, бо інакше сама розмова про це є профанацією під партійним прапором. Наші політики своєю бездарністю вже зіпсували слова “демократія”, “закон”, “правопорядок”, давайте тепер ще знищимо справжній гуманний зміст люстрації…

Тепер про найдражливіше – стукачів КГБ. Власне, заради чого все і закручується. На підставі багаторічного спілкування з істориками-архівістами, зокрема і з системи архівів СБУ, правозахисниками, маю чітке уявлення – ніяких списків “агентів” у галузевому архіві СБУ і обласних архівах спецслужби немає.

Повторю для тих, хто знають літери, але не розуміють змісту прочитаного: джерел, щоб люструвати саме таємних співробітників “Контори Глубокого Бурения”, нема. Були. Колись.

У переддень незалежності чимала частина архівів КГБ УРСР були вивезені до Москви, а дуже значна частина – знищена в Києві шляхом спалювання. Це робилось навмисно, щоб не дати можливість “демократам”, які тоді очевидно наближались до влади, дізнатись про святая святих – агентуру.

Це альфа і омега будь-якої спецслужби – своїх не здавати. З цієї логіки, хоч би як нам хотілося протилежного, КГБ-СБУ зробила те, що мала зробити.

Людина, яка це організувала, – генерал Микола Голушко, останні кілька років існування СРСР очолював республіканський КГБ, потім кілька місяців – вже у незалежній державі – Службу національної безпеки України, а потім був викликаний на Лубянку і пішов вгору: керівник канцелярії КГБ СРСР, заступник міністра безпеки РФ, в.о. міністра. Перший директор ФСБ, відтак.

А тепер припустимо, що все це легенди і десь у підвалах сірої будівлі на Володимирській, 33 чи деінде лежать оті сокровенні теки (хоча для тих, хто працював в архівах очевидно – єдиного сховища “агентів” бути не може за визначенням). Так от, враховуючи, хто очолює нині спецслужбу і широку пуповину, яка пов’язує українську владу з російською, ці документи – якщо якась частина ще тут – будуть: а) переховані, б) вивезені в ту саму Росію, яка прекрасно розуміє важливість знати “еліту” сусідньої держави і мати важелі впливу на неї, в) продані тим, кого це стосується.

Щодо останнього – не сумніваюсь, таке було і буде. В’ячеслав Чорновіл, коли був обраний на посаду голови Львівської обласної ради, скоро побачив у кабінеті миршавих чоловічків, які принесли йому тонесеньку течку з “цілком таємними” документами, з яких можна було вирахувати стукачів. Мовляв, ми все знаємо, готові співпрацювати, без нас нікуди…

І, нарешті, чи має люстрація по-українськи якийсь сенс? Чи справді зараз у владі так багато номенклатурників (про стукачів, за неможливості через брак документів, мовчу)?

Грузинський закон не містить винятків, тож, екс-президент Едуард Шеварднадзе, якби забажав, вже не повернеться на державну службу і навіть не зможе стати деканом чи професором університету.

Якщо такий закон міг би ухвалити і український парламент, заборона на професію політика зачепила б усіх трьох президентів – Леоніда Кравчука (екс-секретар ЦК КПУ), Леоніда Кучму (екс-секретар парткому заводу “Южмаш”, посада з номенклатури ЦК КПРС) і… антикомуніста Віктора Ющенка. Останньому не пощастило б не тому, що він був членом Компартії, а тому, що служив в армії у Прикордонних військах, які підпорядковувались КГБ СРСР. Але в останньому випадку, як і з Табачником (див. нижче), все залежить від жорсткості норм конкретного люстраційного закону.

Просвічуємо склад уряду. Микола Азаров – з точки зору приналежності до верхівки КПРС чистий, хоч комуністом, звісно, був. Перший віце-прем’єр Клюєв – не буде люстрований. Просто віце – Колесніков – ні, Тігіпко – так, бо був першим секретарем Дніпропетровського обкому ЛКСМУ.

Міністри: Присяжнюк, Могильов, Злочевський, Бойко, Кулиняк, Балога, Єжель, Аніщенко, Ярошенко, Лавринович – чисті, бо їхні біографії не містять фактів роботи у Компартії чи комсомолі на високих посадах.

Можливо – Грищенко, бо працював у радянські часи в дипломатичних установах за кордоном, частина дипломатів і консулів були кадровими співробітниками або агентами КГБ.

Міністр освіти Табачник – міг би, але все залежить від виписаних у законі критеріїв, бо працював на дрібній посаді – заввіділом – у Київському міському комітеті комсомолу.

Отже, з 16 членів Кабміну лише один гарантовано люструється, два – цілком можливо. Отже, ККД акту не буде таким високим. І сподівання на чудодійність і ледве не стовідсоткове оновлення політичної та управлінської еліти тут марні.

Підпадає під люстраційні вимоги глава Київміськдержадміністрації Олександр Попов: у 1987-1993 рр. служив у КГБ СРСР, СБУ.

Так само як і Анатолій Головін, голова Конституційного суду, бо у 1979-2005 рр. працював в органах державної безпеки. А “колишніх” чекістів, як відомо, не буває…

Верховна рада, за реалізації сценарію, була б обезголовлена. Володимир Литвин був помічником першого секретаря ЦК КПУ, Адам Мартинюк – першим секретарем Львівського міськкому КПУ, Микола Томенко – секретарем комітету комсомолу КДУ ім. Тараса Шевченка.

Лідери трьох фракцій “приречені” – Петро Симоненко (секретар обкому КПУ у Донецьку), Олександр Єфремов (секретар парткому Верстатобудівного заводу ім. Леніна у Луганську), Іван Кириленко (заввідділом у Дніпропетровському обкомі КПУ). А от Олега Зарубінського з фракції блоку Литвина це не зачепить – бо мав скромну викладацьку посаду.

Про НУ-НС не пишу, бо невідомо, хто там тепер головний. Натомість, згадаю нового лідера однойменної партії “Наша Україна” Валентина Наливайченка. Попри невдаваний патріотизм, він має в біографії факт навчання в академії ФСБ у Москві, а це робить його уразливим, з люстраційною комісією зустрітись довелося б…

Можна і продовжувати. 450 депутатів, глави облдержадміністрацій, судді ВС і КС, люструвати не перелюструвати.

Знову “але”. Все це може бути в країні, де немає прірви між владою і народом. Україна показує протилежний приклад. Про це варто пам’ятати, коли політики вголос мріють про “очищення” влади. Вони просто хочуть влади. Тому – спершу реформи, потім – люстрація. Як у Грузії.

Вахтанг Кіпіані, ТСН