10 дивовижних кахель старого Тернополя (фото)

«ФІЛОСОФІЯ. Завжди при тобі, як частина тіла. Коли більше нема нічого, вона є Всім», — писав Тарас Прохасько у «Лексиконі таємних знань», укладаючи словник міста. Там не було про кахлю, та гадаю, цитоване можна застосувати як методологічну основу до пізнання будь-якого міського об’єкту, надто ж такого багатозначного як кахля.

Бо як уявити собі старий під’їзд, куди закочуєшся якоїсь миті, як без того першого, що тебе там стрічає – плитки. Її вколисуючого звуку – все починається від нього (а він інший, ніж той, як ступаєш бруківкою, асфальтом чи іншим світським грунтом. Цей – приглушений, долівка, як ніби встелена теплим килимом). І далі варто продовжити гльорію барвами тої кахлі, її візерунками.

Думаючи про цю підбірку, міркувала, як її правильно укласти. Вона є своєрідною мішаниною, проте не позбавлена логіки. Її еклектичність того ж рівня, що й еклектика міста – десь плитка відповідає місцю й часові, десь випадає з тої класичної тріади відповідності, десь збережена майже у відмінному стані, десь понищена. Так само, як би говорили про місто чи людину – всі «складники» під впливом часу й обставин змінюються, підлаштовуються одне під одного й витворюють продукт, на виході відмінний від того, що був на вході. В тому й цінність — у не повторюваності й самобутності. Таке не виникає років та за десять, а формується тривалий час. У тому притиранні одне до одного – людей до будинку — криється вся магія ґатунку звуків кахлі, про яку писала, бо годен чути в них луну від ходи кожного, хто був тут до тебе.

  1. Почнемо віддалік. Від тої плитки, котру подибуємо у дворах і проїздах. У Тернополі збереглося не так багато каретних проїздів, більшість із них уже втратили статус власне проїздів і стали такими-собі апендиксами. Але плитка лишилася.
  2. Ще одна кахля для зовнішніх територій. Ця — особлива, бо поки подібної не бачила. Вона з «італійського дворику» на бульварі Шевченка. Як на мене, навіть те, що понищена й вкрита тріщинами, додає колориту.
  3. Ще один цікавий вид плитки – та, що її використовували для фасадів. У неї яскравий колір, глянцева поверхня. У Центрі є два будинки, де помітила таку, але покажу не її, а ту, якою оздоблена колишня бійня, котра біля міського ринку. Вибрала саму цю, аби й ви, як будете поруч, приглянулися до її краси – і планування, і оздоблення.
  4. Тепер зайдімо досередини будинку. Почнемо з кахлі, де зазначене місце виробництва. До речі, частину виготовляли тут же, біля міста. «На Загребеллі працювала парова цегельня та фабрика бетонних плиток. Цеглу влітку у чотирьох печах випалювало 400 робітників. На цеглинах — «Загребелля». Виробляли на цьому передмісті на фабриці Г. Маргуліса (йому належала й цегельня) цементні плитки, які використовували для тернопільських новобудов», — «Тернопіль у плині літ» Любомири Бойцун. Цегли із клеймом виробника в місті збереглося не багато, тому знаходячи її, завжди накриває хвилею радості. Таку побачите у вестибулі будинку на Шевченка, 16.
  5. А така, давня, в будинку на вулиці Доли, 4, чиє зведення датують ХІХ століттям.
  6. Далі – ще одна прикметна плитка – сецесійна. Тут характерні кольори, флористичні візерунки з подовженими лініями. Таку побачите в будинку на Руській, 30.
  7. Як оминути ще одну принаду — модерністичну монохромну кахлю?
  8. Моя особлива любов — кавалки, викладені різними частина плитками. Такі ділянки схожі на пазли, тут зібрані різні кольори, відмінні види візерунків, і в тому є особливий смак. Я вже писала про фрагментарність міста – і то його делікатна метафора.
  9. На продовження попереднього – плитка, побита й витовчена, так, що тріщини вже стали частиною рисунку, де проклали свої дороги, а чи свої русла. Так, ніби кожен вписав свої кроки. Не скажеш добре то чи погано, проте доконечно доводить, що слідів не постираєш і за них тре відповідати.
  10. Останнє лишу для улюбленого зразка. Цією кахленою вистелена доріжка до будинку біля ринку. Будинок уже давно покинутий та завалений різним непотребом. А ця плитка, принесена не знати коли і не знати ким, лишалася. Така ж недоречна, як пелюстки цвіту взимку.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.  

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *