Вже зовсім скоро Тернопіль може поповнитися ще однією екстремальною туристичною атракцією!

Жителі файного міста звернулись із петицією до місцевої влади з пропозицією дослідити тернопільські підземелля, які становлять величезну археологічну цінність задля розробки туристичних маршрутів та запобіганню утворення проваль, які часто тероризують центральну частину міста.

Цікаво, що дане питання ще було викладено в “Стратегії розвитку міста”, затвердженій ще у 2006-му році, та з того часу фактично не зрушило із мертвої точки.

На даний момент петиція вже зібрала 173 голоси із 250 необхідних для розгляду. Підписати небайдужі можуть її за даним посиланням: http://e-dem.in.ua/ternopil/Petition/View/339

Тернопіль – місто із багатою історією, та з року в рік стає ще привабливішим для туристів та інвестицій. Велике щастя, що у нас є така перлина, яку лише необхідно відкрити для людей.

Ось одна із безлічі цікавих статей на тему як у нас, нажаль, занедбувались історичні пам’ятки:
“Тему піземних ходів «Тернопільська газета» піднімала неодноразово. З часу заснування видання на його шпальтах можна було побачити приблизні креслення піземних розгалужень Тернополя, прочитати свідчення істориків різного часу та тернопільських старожилів, які особисто блукали підземеллями міста у повоєнні роки. У 2000-ому році з ініціативи «ТГ» навіть була створена досліницька група до якої входили науковці, спелеологи, інші спеціалісти. Однак тоді, через брак коштів і байдужість місцевого керівництва, наміри вивчити підземні ходи в центрі міста особливими успіхами не увінчалися. Усі таємні загадки так і залишилися нерозгаданими.

Підземений хід поміж приміщенням архіву та спортзалом ЗОШ №3 розкопали з допомогою техніки, однак виявили його цілком випадково. Почалося все з нарікань дирекції обласного архіву на те, що окремі їхні приміщення, де зберігаються документи, потерпають від сирості, а іноді і від підтоплень. Працівники ЖЕКу і «Водоканалу» відгукнулися на звернення, ослідили свої комунікації, однак жоних ушкоджень не виявили. Причина замокань так і залишилася нез’ясованою. Тоді комусь в голову прийшла ідея, що протікати може якась внутрішня каналізаційна труба, яка залишилася у спаок з часів Австро-Угорщини. Власне і на її пошук були спрямовані розкопки біля монастирської стіни. Та після кількох черпань металічним ковшем у викопаній ямі замість труби присутні побачили… акуратне склепіння з пісковику часів 18 ст. Розкопки при цьому припинили. Хоча глибина ями навіть зараз озволяє зазирнути в отвір і оглянути узвічастий верх підземелля. Розташоване воно на глибині 1,5 метра, сам хід прохоить значно глибше і спрямований, вочевидь, через Театральний майдан о колишнього Єзуїтського костелу. Старожили, до речі, пригаують, як у 60-70-их роках на майдані посеред білого дня провалилася поливальна машина. Її тоі витягли, хід засипали, а яму заасфальтували.

На південь виявлений поза Катедрою хід прямує прямо поза монастирську стіну і тягнеться під добудовою до монастиря, яка постала десь у 19ст. Натомість у глибокому монастирському підвалі жодних виходів на цей підземний хід не проглядається. Окрім підземелля, під час розкопок виявилося ще чимало цікавих знахідок, як ось уламки стін собору, стара цегла, блоковий камінь із частиною поіржавілого церковного світильника, старі масивні дверні ручки. За припущенням головного спеціаліста з охорони пам’яток архітектури Ярослава Пелихатого, усі уламки Катедри після Другої світової війни вочевидь згребли в цей своєрідний смітник і заасфальтували. Адже під час війни Катедра зазнала чимало руйнувань. На її вежах тримали оборону приковані до стін штрафники-смертники, і щоб пробитися у місто, радянським військам довелося добряче попсувати храмову споруду.

А от подальша доля виявленого підземелля наразі невідома. Його, на прохання п.Пелихатого, поки що не засипають. Однак служби, яка б його дослідила, у нас теж немає. Здається, вкотре, маючи під ногами історичні пам’ятки, в нашому місті знову зроблять вигляд, ніби нічого особливого не трапилось. Ось тільки проблема від того, що на них не звертати увагу, аж ніяк не зникнуть.”

Тарас Циклиняк