Подорож до релігійних святинь і краєзнавчих пам’яток Тернопільщини

Вкотре переконуюся в тому, що необов’язково їхати влітку на море, бо не завжди з огляду на фінансовий стан можна собі це дозволити. Достатньо поїхати в Тернопільську область, у якій чимало історичних, культурних та релігійних пам’яток, відпустових місць. У цій статті коротко розповім про цьогорічний маршрут на Тернопільщині в передостанній тиждень серпня.

Насамперед ми вирушили до відомого районного центру Збараж, де важливою історичною пам’яткою є замок, який має статус Державного історико-архітектурного заповідника. Йдучи парком до замку, я помітив його впорядкованість і чистоту: трава покошена, жодних пластикових пляшок чи обгорток від продуктів, що є типовою картиною для парків навіть великих міст… Замок оточений глибоким ровом, а дістатися до нього можна через місток. Мимоволі переносишся у добу Хмельниччини, коли в краї велася козацько-польська війна. Експозиції у замку облаштовані на високому європейському рівні, певний острах викликає підземелля із знаряддями тортур, а захоплення – дві зали із вирізьбленими з дерева скульптурами на національну тематику. Збараж славний також костелом ордену бернардинців.

Виїхавши зі Збаража, помітили невеликі групи молоді з наплічниками і каріматами, які йшли обабіч траси. Далі не тільки молодих, а й старших ставало щораз більше, а на повороті в одному з сіл ми помітили релігійний похід зі сотнями людей: на їхніх обличчях було видно втому, а погляд багатьох якось був відірваний від навколишньої дійсності. Немало людей обвішалися ксерокопіями богородичних ікон малого формату. Коли запитали в одного молодика, куди вони прямують, він не зрозумів української, а потім російською мовив, що йдуть кілька діб з Кам’янця-Подільського до Почаївського монастиря на прощу. І ще їм доведеться подолати немало шляху, можливо, три доби…

Наступного дня наш маршрут проліг через мале містечко Скалат, де поступово довершується реставрація місцевої фортеці; зупинились у районному центрі Теребовля, поглянувши з висоти руїн місцевого замку на панораму чарівного містечка з його давніми будинками та різноманітними сакральними спорудами. Пройшли повз оборонну церкву св. Миколи, де зберігається копія відомої чудотворної ікони Богородиці Теребовлянської (оригінал міститься в соборі св. Юра у Львові). У Теребовлі варто відвідати костел свв. Петра і Павла та будівлю колишнього монастиря кармелітів, що тепер належить місцевій православній церкві.

Виїхавши з Теребовлі, ми мали намір доїхати до славетного на цілий світ марійського відпустового центру в с. Зарваниці. Проте, як це буває у дорозі, заблукали. Проте водночас змогли оглянути залишки руїн храмів, як наприклад, у с. Ласківцях. Тут, здається, діяв костел, тепер занедбаний, без жодної таблички-інформації про те, що це була святиня. Врешті дісталися до головної дороги і, ще трішки покружлявши, доїхали до Зарваниці, вказівники на яку видно з кількох точок. Та й привітні люди теж покажуть напрямок.

Дорога в Зарваниці не поступається міським трасам, а й навіть перевершує їх своєю добротністю. Ми освіжили втомлені від спеки і дороги лиця у джерелі св. Анни біля зарваницького духовного комплексу. Джерело славиться об’явленням Матері Божої в ХІІІ ст. одному монахові, який втік сюди від нашестя ворогів, можливо, з Києва або іншого регіону, а також зціленнями недуг у давнину і в сучасності. Є зафіксовані відповідні свідчення — щоправда, ті, що стосуються початкового періоду, коли на цей мальовничий край нападали турки, втрачені; церковні й монастирські записи згоріли… Взагалі історія Зарваниці, та й фотоматеріал про неї потребують окремої статті, тому лише поверхово вкажу на теперішні особливості цього відпустового місця, до розбудови якого спричинився тернопільський єпископ-ординарій УГКЦ Василь Семенюк.

Комплекс складається із високої в’їзної брами, де кожен паломник може посповідатися — тут постійно чергує священик. За брамою відкривається панорама на великий майдан, на якому розташована марійська святиня. Це архітектурна композиція ікони Матері Божої Зарваницької. На гранітному постаменті міститься декоративна відкрита каплиця, в центрі якої є стела із зображенням ікони з італійського білого мармуру.

Ліворуч, на схилі гори, є два храми – низовий, де розташовані копії чудотворних ікон – Зарваницької Матері Божої та Христа Розіп’ятого (1740 р.), та собор Зарваницької Матері Божої. Поміж ними – церковна крамничка, де прочани можуть придбати всіляку релігійну атрибутику, мінералізовану воду із зарваницького джерела.

Увечері, коли на село налягли сутінки, а небо вкрилося зорями, повітря стало ще чистішим. Це спонукало нас зупинитися тут на довше. Заночувати можна як у міжнародному Марійському відпустовому центрі УГКЦ «Зарваниця», так і в місцевих мешканців. Ми скористалися першою можливістю і поселилися в реколекційному домі навпроти великого собору. Його обслуговують вихованці Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого. Увечері ми спустилися в низову церкву, де поважний семінарист біля копій згаданих чудотворних ікон цікаво розповідав про це відпустове місце. Графік прощ у Зарваниці розписаний на цілий рік, сюди приїжджають сотні тисяч людей різного віку, різного соціального стану з усієї України та з-за кордону. Того вечора нам сусідили в будинку для гостей українці з польських воєводств.

На сам День незалежності, після Літургії у соборі Зарваницької Матері Божої, ми вирушили далі знайомитися із святинями відпустового місця. З великого майдану ліворуч зайшли в ліс на Хресну дорогу, яка ще в процесі довершення. Пташиний спів гармонійно доповнює позитивну енергетику цього місця. В кінці Хресної дороги можна вийти доріжкою на велику лісову галявину, де є Святотроїцький монастир Студійського уставу (побудований в 2001 році) та дерев’яна церква Різдва Богородиці (постала в 2002 році).

По обіді ми вирушили в центр села, щоб ушанувати оригінальну ікону Матері Божої, яка міститься безпосередньо в парафіяльній церкві.

Якщо порівнювати Зарваницю з іншими відпустовими місцями України, то все тут, по суті, починалося «з нуля»: спочатку, в 1991 році, відбудовували каплицю біля джерела, а за десять років постав цілий комплекс, який не поступається аналогічним закордонним духовним центрам. Якась вища сила провадила ініціативних священнослужителів, мирян у їхньому бажанні облаштувати на найвищому рівні територію духовності, яка би приваблювала всіх тих, хто шукає євангельського світла у своєму житті.

А далі наша дорога пролягла на Чортків, цього разу вже головною трасою. На РІСУ були публікації про храми цього міста, отож лише зазначу, що уваги заслуговують дві дерев’яні церкви, кафедральний собор УГКЦ, православна церква поруч із залишками замку і, звичайно, костел у центрі міста. Рухаючись до Бучача, варто зупинитися біля костелу в с. Трибухівцях, який датується 1936 роком. Також не миніть с. Білобожницю, на автобусній зупинці якої є новіший костел (принаймні сучасно виглядає). І якщо ви не за кермом, то помітите потічки і вербові хащі, притаманні ландшафту Тернопільщини.

Під вечір ми прибули до районного центру Бучач. Місто святкувало 20-річчя Незалежності. Годинник на ратуші (перебуває в процесі відновлення, поки що зроблена верхня частина, увінчана оригінальними скульптурами) щочверті, щопівгодини та рівно щогодини дзвонить відповідну кількість разів або лине мелодія якоїсь національної пісні.

З руїн замку ми поглянули на панораму міста. Шкода, що місцеві мешканці не дбають про цю місцину як історико-культурну пам’ятку і прямо на території замку роблять застілля… Спустившись з території замку, не можна проминути костел із відомими скульптурами Іннокетія Пінзеля. Неозброєним оком помітно, що місцева громада з різних причин ще не до кінця відновила його після періоду руйнації за часів комунізму. А от василіанський монастир Воздвиження Чесного Хреста, по суті, став перлиною цього містечка і височіє над рікою Стрипою. Довший час після виходу УГКЦ з підпілля ігуменом тут був о. Іван Майкович, який підняв обитель з руїни завдяки пожертвам і заснував Колегіум ім. свщмч. Йосафата, де навчаються хлопці після закінчення 9 класів. Більше того, о. Іван доклав зусиль для запуску місцевої гідроелектростанції на ріці Стрипа. Вражають відновлені розписи монастирської церкви, на якій, як і на костелі, викарбувано герб родини Потоцьких.

Повертаючись з Бучача в напрямку Тернополя головною дорогою, примітне своїм краєвидом містечко Струсів. Серед сакральних пам’яток тут варто виділити церкву колишнього василіанського монастиря, костел св. Антонія (1903), синагогу (XIX ст.), келію язичників (IX ст.). А в самому центрі містечка є вказівник на с. Заздрість – родинне село Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого, тому ми й не оминули такої нагоди, щоб туди заїхати. В центрі села облаштовано садибу-музей із глини, де ми зустріли старшу жіночку, яка на власному ентузіазмі робила малярку всередині глиняної хатини. Родинна садиба Сліпих в Заздрості була найбагатшою, незважаючи на те, що батьки виховували вісьмох дітей. В 1995 році тут споруджено також музейний комплекс із каплицею, і за всім цим доглядають сестри Чину св. Василія Великого, так, як заповідав Патріарх. Сучасний музей не містить великої експозиції, є кімната із церковними речами та документами, пов’язаними із життям Патріарха Йосипа Сліпого.

Із Заздрості наш маршрут проліг додому, до Львова, між іншим через районний центрЗолочів, де при дорозі видніється нова дерев’яна церква УГКЦ, посвячена блаж. свщмч. Миколаю Чарнецькому, ще трохи далі – цвинтар полеглим українським воякам у «Бродівському котлі» в 1944 році. Ті водії, які не шкодують грошей на бензин, повертають на київську трасу, там менше ям і краща дорога до княжого міста…

Можливо, коли співставити ті пункти, про які написано в статті, із мапою Тернопільської області, стане помітна певна хаотичність цієї подорожі. Вже в процесі написання матеріалу виявилося, що деякі пункти, через які ми переїжджали, можна було оглянути детальніше. Та все ж не завжди вдається осягнути задумане. Можливо, колись краще пізнаємо інші релігійні об’єкти та краєзнавчі куточки тернопільського краю…

Ігор СКЛЕНАР, РІСУ

Світлини Лесі Малахівської