Пуп лемківської землі: як вкрадена батьківщина «тримає» своїх дітей, котрі її навіть не пам‘ятають

Стою біля могили і на блідо-рожевому камені читаю своє прізвище: Коціра. На цвинтарі невеликого села Буцики, що на Тернопільщині, спочивають четверо моїх предків: прадід Стах, прабаба Єва та їхні сини Євген і Омелян. Відомостей про них мало: до 1946-го жили на тепер польській території, в селі Зубовіце-Кольонія; були депортовані до Запоріжжя, але там не затримались і переїхали на Тернопільщину. Говорили по-лемківськи. Почувались чужими, пише Репортерс

Зараз я б запитала, чому село, де виросли їхні діти, народилися внуки та правнуки, для них так і не стало рідним. Чому до останнього подиху вони хотіли повернутися у місця, які називали домом, хоча на Тернопільщині прожили більшу частину свого життя?

Та питати вже нема в кого.

Людей, котрі ще пам’ятають те примусове виселення, нині залишилося небагато. Адже відтоді, як Польща й УРСР домовилися вирівняти етнічний склад, обмінявшись населенням, минуло майже вісім десятків років. Українців  — лемків, бойків, хомщаків та інших  — переселяли з місць, які відійшли до Польщі, а поляків  — з областей, що стали УРСР. Депортації тривали з 1944 по 1951 рік. Мої прадід, прабаба та їхні двоє синів були серед тих семи сотень тисяч українців, котрих змусили покинути власні «хижі». Так лемки називають свої домівки.

***

На пошуки свідків тих подій їду в Нагірянку на Тернопільщину. В кінці 1940-х політики спровадили сюди понад сімдесят лемківських родин. На місце сотень поляків, чиї сліди й зараз помітні: на під’їзді до села — замок 17 сторіччя, родинне гніздо польського шляхтича Станіслава Лянцкоронського. А біля старих конюшень під червоною черепицею й нині пасуться коні, хоча кінзавод організували ще за Польщі — 1939 року. В радянський період у замку була тютюнова фабрика, через це будівля непогано збереглася. На центральних воротах з-під облущеного тризуба проступає зірка, мов свідок зміни влад, порядків та народів, котрі правили в цих краях.

Історичні місця оглядаю в повному безлюдді. Аж ось помічаю жінку, що рухається в мій бік. 

— Доброго дня. Не підкажете, де тут лемків шукати? 

— А я і є правдива лемкиня! 

Марія з Тиляви

Жінку звати Марія Войцишин. Народилася у Тиляві Кросненського повіту. Звідти у Нагірянці лише дві родини. Їй було два роки, коли вона опинилася на подвір’ї, де мешкає й досі. Тому про саму депортацію нічого не пам’ятає. У перших спогадах — лише стара польська хата, на місці якої тепер сад.

Пані Марія раптом пригортає мене, як рідну. Цілує. І запрошує до себе додому. 

— А хто такі лемки? — запитую дорогою.

— Була така земля — Лемківщина. І люди там жили дуже працьовиті. Бралися за будь-яку роботу. А як уже збиралися на вечорниці, то танцювали  — аж гуло!

— Дуже затяті були, — розповідь з уст пані Марії ллється, мов якась легенда чи казка. — А вже тут билися, матінко Божа! Тутешні ненавиділи лемків, бо наші йшли на всякі роботи. Всі оці хати, — жінка широко розводить руки, — то лемки з тяжкої праці побудували.

На дверях та віконницях тих забудов, що звела її сім’я, прибиті численні підкови «на щастя». Воно вже не ділиться на лемківське чи нагірянське. Немає більше в Нагірянці і «наших» із «вашими».

 — Ті, що ділили, повмирали. А молодьож — то молодьож, — підсумовує жінка. 

«Потічок»

Від пані Марії вирушаю до місцевого клубу. Там саме відбувається репетиція лемківського народного аматорського ансамблю «Потічок». Його заснували 30 років тому, після проголошення незалежності України. 

З кафе поряд долинає музика 90-х від російського гурту «Руки вверх». А крізь відчинені двері клубу — тужливі мелодії лемківської пісні. 

— Не І, а И. Як я ишов вчера… — зупиняє спів художній керівник ансамблю Володимир Корчак, вимовляючи по складах кожне слово. Учасниці колективу починають співати заново. І так по кілька разів. «Потічок» готується до завтрашнього виступу на фестивалі «Дзвони Лемківщини». 

Репетиції проводять у лемківській світлиці.Тут багато вишивки, етнічного одягу, книжок, написаних лемківським говором. Я сподівалася побачити стареньких бабусь. Натомість учасниці колективу — жінки середнього віку. Запитую, хто має лемківське коріння. Лише двоє із семи, немов на уроці, піднімають руки. 

Стефанія Шекета — найстарша учасниця та організаторка «Потічка». Пані Стефа знає, як правильно по-лемківськи, бо так у неї розмовляли вдома. Сама вона давно говорить відносно літературною українською, але говір своїх батьків пам’ятає і стежить, щоб у піснях усі слова звучали як слід. І щоб пам’ять про трагедію лемків не стерлася. 

— Мама розповідала, що їм сказали забиратися за дві години. Їй було 11 років. Їхали в товарняку. Мама зійшла на якійсь станції по воду, а товарняк поїхав. Можна собі уявити — дитина гола-боса лишилася на станції. Пів дня сама там чекала, не знала, що робити.

Але трапились добрі люди, допомогли їй наздогнати той товарняк. А тут теж усяке було. Не мали чого їсти. Просили картоплю по селах, щоб посадити. Обійшли три села і назбирали пів відра. Місцеві їм казали: «Ваші вже були!».

Прошу пані Стефанію познайомити мене зі свідками депортації. Вона на мить замислюється: хто ж іще залишився в живих? А тоді каже йти за нею. 

— Все минулося. І люди минулися… — зітхає дорогою до найстаршої лемкині села. 

Пелагія із Завадки Риманівської

Зупиняємося поруч з обійстям, по якому ходить літня жінка. 

— Бабо, скажіть людям щось по-лемківськи, — відчиняє хвіртку пані Стефа. 

Старенька сканує непроханих гостей карими очима, немов запитує: «Чого вам від мене?» І, щойно зауважує фотоапарат, закриває обличчя руками: «Куди бабі в 90 років до знимки? Я вже всьо забула», — відбивається як може. Пелагія Стахів сипле аргументами, чому з неї кепська співбесідниця: хустка на голові — не та, халат — не святковий, та й пам’ять уже зраджує.

— Ніц вам не бракує, бабо, — підбадьорює її пані Стефа. Лиш тоді Пелагія всідається на стілець і починає згадувати.

— Я народилася 12-го жовтня 1931 року. Три роки в Польщі ходила до школи, а в 1945 році нас перевезли. Я — з села Завадка Риманівська. Везли в товарняках. Перше на Дніпропетровщину. Вже забула, яке то се́ло би́ло. Ми свою корову мали. Тамтешні люди, як пе́кли хліб, то нам, дітям, давали. Мама були без чоловіка. Тато поїхав до Німеччини і там його контузи́ло, лиш потому мама його з Польщі стягнули. Але він вмер. Нас у мами було три дівчини. Тяжко було. В Нагірянці була родина, і нас перетягнули сюда. Я вийшла заміж за місцевого. Хату осю збудувала. А тепер усі повмирали, лиш я одна сі лишила. Маю сім внуків і одинадцять правнуків. 

Пелагія хоч і каже, що забула, як «бесідува́ти по лемкі́вськи», більшість наголосів ставить за правилами лемківських говірок, тобто на передостанній склад, як у польській мові.

Стесьо із Завадки Риманівської

Пані Стефа провадить мене на інший бік села до Степана Барни. Чоловік схожий на Івана Франка чи на кіноактора: розкішні вуса, зачесане назад довге сиве волосся, примружений погляд.

— Я дуже добре все пам’ятаю, — починає без прелюдій, запрошуючи присісти на лавку. 

Пан Степан так пристрасно розповідає історії свого дитинства, немов вони зараз у нього перед очима. Його родину із Завадки Риманівської виселили останньою. Був серпень 1946-го. Поля золотіли житами. На фірі приїхали двоє поляків у «рогатувках» на головах. Шестирічний Стесьо (так його називала мама) добре запам’ятав собі оті їхні військові кепки. Жандарми вивели з хати батька. Вдарили кілька разів прикладом і прив’язали до фіри. Гнали з села, а вони з мамою та братом бігли слідом і плакали. Через три кілометри фіру спинили. Тата розв’язали і ще кілька разів вдарили. 

— Мама кинулася до тата, поляк копнув її ногою, а тоді каже: «Ґдиби нє те дзєці, то мала би ґувно, а нє менжа». А потім наказав, щоб нас до завтра в хаті й сліду не було. Поки ми тих три кілометри повертались назад до свого дому, щоб зібратися, то бляху з даху поляки вже здерли. 

Перша осінь на новому місці запам’яталася голодом. Вони, обідрані діти, ко́пають «кагалянку» — твердий м’яч, вилитий з гуми. Місцева жінка виносить велику макітру з їжею: «Діти, ходіт їсти кісто!». А вони не розуміють, про що вона.

Бо в них «кісто» (тобто, тісто) — сира маса для випічки. А їх жінка припрошує до «різа́нки» — так на Лемківщині казали на домашню локшину. Малі кидаються їсти руками. 

Сьогодні, сидячи на лавці під крислатою акацією, котру посадив на своєму подвір’ї і разом з якою вростав корінням у тутешню землю, пан Барна заплющує очі і переноситься за 500 кілометрів і 75 років звідси. На немолодому вже обличчі з’являється дитяча усмішка. Він «ходить» хижею, в якій народився: «Спочатку була одна кімната, за нею — ще одна, потім сіни, кабиця-кухня, далі — комора, стодола, була така велика веранда» — проводить мені екскурсію. «За хатою був ліс. Там росла ліщина. Пригадую, одного разу нарвав собі горішків і розбивав каменем. “Німака” підійшов. Я йому дав кулак тих горішків, потім висипав усі, що мав у кишені. Він мене повів у сусідню хижу, дав плитку шоколаду і маргарин у пуделечку, ви такого й не знаєте, колись продавалася в такому паста до взуття «Гриф». 

— А чого люди так хотіли назад на Лемківщину навіть після того, як уже тут прожили роки? — вириваю пана Степана з дитячих спогадів.

— Ви були коли-небудь на Лемківщині? — пронизує мене гострим поглядом, — Мабуть, не були. Інакше б не питали. То — золотий край. Карпати. Село моє — Завадка Риманівська — тягнулося на три кілометри. Річка текла Яселка. Краса, я вам не можу передати. Люди жили дружно. Працювали сильно, там земля неродюча, але врожаї мали. Були забезпечені. У війну, якщо згоріла в когось хата, то віддавали останню копійку і відбудовували. 

На початку 1940-х у Завадці Риманівській мешкали винятково українці. Пан Степан, історик за професією, досліджував історію свого села. Виявив цікавий факт: лемки завжди одружувалися з лемками. За століття в його селі було лише три змішаних шлюби. Після депортації ця традиція не збереглася. Він і сам одружився з дівчиною з Хмельниччини: «А що було робити, як любов?» — чи то запитує, чи то виправдовується пан Барна.

На свою малу батьківщину він їздив кілька разів. На місці рідної хижі знайшов лише слід від кирата — механізму, за допомогою якого молотили зерно. І дерев’яну церкву, в котрій його хрестили. Сьогодні Завадка — звичайне польське село.

«Лем жаль ми тя, моя хижо»…

Наступного ранку жовтим шкільним автобусом разом з учасниками «Потічка» вирушаємо до містечка Монастириська. Щороку на початку серпня там проходить найбільший в Україні фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини». Напівпорожнім автобусом котяться сумні акорди.

Полетів би’м на край світа,
Як вітер, што в полі лі́тат, гей,
В гамери́цький край.
Лем жаль ми тя, моя хижо
Солом’я́на, жаль.

«Потічок» репетирує, хоч виступати їм аж під вечір, у списку учасників вони аж двадцять шості. На «Дзвони Лемківщини» щороку прибувають десятки колективів, і не лише з України. 

У ці дні Монастириська перетворюються у вишиваний мурашник. Сотні лемків у національних костюмах спочатку довжелезною колоною прямують через усе місто, а потім рушають в урочище Бичова. За рельєфом воно трохи нагадує Лемківщину: зелені пагорби та ліси. Але головне — тут свої зустрічаються зі своїми.

Двоє літніх чоловіків у капелюхах цокаються маленькими склянками. На імпровізованому столі серед галявини — книжки, написані лемківським говором та пляшка карпатської настоянки. 

 — То  — вакцина проти коронавірусу,  — сміється один з них. 

 — Ви лемки?  — моє запитання викликає в обох щирий сміх.

 — А ви як би сказали  — лемки ми чи не лемки?

 — Ну, звідки мені знати? Ви мені скажіть. 

 — Я  — тве́рдий лемко, — відповідає один.

 — А я  — істинний лемко, — інший. 

Микола з Дарева

«Тве́рдого» лемка звати Микола Солтис. 

— Мені як хто каже: ти — лемко, то я сі тим гонорую. 

Він народився в селі Дарів Сяноцького повіту. На запитання «хто такі лемки?» відповідає: 

— Там всьо казали: лем, лем, лем. І через то назвали лемки. «Лем би вона вишиваная била», чули таку пісню?

Пожежа  — останнє, що пам’ятає пан Микола про рідне село. 

— Мені чотири з половиною. Мама в ліс тікає зі мнов. Я кажу: де ви мене несете? А мама мені: а дивисє, поляки нашу хату палят. Ми з мамою двоє лиш були, бо тато загинув на війні. Наше село всьо спалили. Мама через ліс тікала зі мнов на жалізну дорогу. 

То було на Вербну неділю 1946-го. Поляки оточили Дарів і прилеглі села, мешканців погнали на станцію, а звідти — до Радянської України. Дарів згорів. На карті такого населеного пункту більше нема. Але не для пана Миколи. П’ять років тому він повернувся у рідний край. І хоч застав на місці села лише лісове господарство з тією ж назвою, нарешті відчув себе вдома. 

Микола з Волі Нижньої

 — Хочете вірш вам розкажу, якого мене колись в яслисках навчили? Щоби сте не сумнівалися, лемко я чи ні. 

«Я  — маленький лемко. Український ко́зак 
Україну люблю здавна, віра в неї дуже славна.
Я не знаю, що це страх. Ворог мій  — поганий лях.
І з ним пíду я до бою. За край рідний і за волю.
Не віддам я Лемківщúну. Як прийдеться, то загину».

Микола Фучило народився в селі Воля Нижня Кросненського повіту. Його родину вивезли на самісінький Великдень 1946-го. Замість їсти паску, вони хутко збирали речі: на збір дали дві години, а потім кілька тижнів їхали в потязі. Ніхто не думав, що більше не повернеться. Фучило додому повернувся майже через сімдесят років. От тільки лемківське село стало польським. 

 — Як перший раз приїхав до Волі Нижньої, клубок до горла підійшов. Зайшов на подвір’я, де була наша хижа, і ледь стримував сльози.  

Анна з Яселків

Красива літня жінка у вишиванці, схожа на хмаринку, разом з іншими людьми несе велетенський синьо-жовтий прапор. На ній скромна вишиванка з блакитними, як її очі, візерунками. 

 — Я мала дуже гарне кучеряве волосся,  — починає свою розповідь пані Анна. І я охоче вірю: її кучері і у 83 гарні. — Поляки обступили хату. Один зайшов у сіни. Погладив мене по голові й наказав мамі збиратися. Мама відмовлялася, бо тато був якраз у Чехії на заробітках. Тоді той поляк хапнув мене, посадив на свого коня. І поїхав. Я дуже тішилася, що на коні їду.

Мама з 9-місячним Анниним братом бігла вслід за донькою і голосила. За деякий час поляк зупинив коня. Зсадив Анну і ще раз наказав її мамі збирати речі. Анні Курило було вісім. Далі була дорога в товарняку: тварини і люди разом. Корови мукали, коні іржали, а її молодший братик сильно плакав. Мама плакала разом з ним  — не мала що дати йому їсти. Сусіди їх пожаліли: відірвали шматок марлі, насипали цукру і зв’язали вузлик. Дали немовляті. Хлопчик смоктав і заспокоївся. 

 — Висадили нас спочатку на Потуторах. Дуже лив дощ. Гриміло, блискало,  — пані Анна хмурить брови, і її світлі блакитні очі в цю мить темнішають. — Мама відіслала мене: дитино, йди до тої хати. Там була якась забава, якісь гості, і ми такі бідні прийшли, нас циганами обзивали. Ми гноєм смерділи, бо їхали з кіньми, коровами. Мама сказала: лізь під стіл. Там собака була, їй кидали костомахи. Я вхопила кістку, раз пес облизав, раз я. Так ми пересиділи ніч. На другий день вийшли з тої хати. Потім нас повезли на Скалат, Підволочиськ, Магдалівку. Через кілька тижнів там нас розшукав батько і стало легше. Тато ходив косити. За день роботи приносив торбу картопляного лушпиння і дрібну картоплю. Мама казала: бери, Ганю, стружи ту шкаралупку. І била мене по руках, що я забагато стружу, а треба легенько здирати. 

9-місячного брата Анни те лушпиння не врятувало. Через кілька тижнів після депортації хлопчик помер. 

— Ми чекали, щойно буде приказ, повернемося додому. Тато пильнував сад, дім. А поляки-власники хати ще донедавна приїжджали, а потім уже їхні нащадки  — дивитися, як їхнє обійстя, чи ми добре з ним обходимося. В батьків ніколи не було відчуття, що то їхній дім. Знали, що то  — чуже. Мама все життя казала: ми з татом повернемося додому, бо нам треба там вмирати. Казала, що навіть ягоди в рідних лісах смачніші, ніж тут. 

Батьки пані Анни прожили довге життя. Померли в Магдалівці, в очікуванні «приказу», який би дозволив їм повернутись додому. Але рідних Яселок вони більше не побачили. Пані Анні також не судилося. Нині там, де було її рідне село, — чагарники. І лише старий цвинтар нагадує: колись тут жили люди.

***

Примусове виселення українців із польських територій досі не визнано депортацією на рівні закону. У парламенті є два законопроєкти, які могли б це виправити. Але депутати їх не ухвалюють.

Польща історичну справедливість відновила: переселені з українських земель поляки можуть отримати компенсації за втрачене майно. 

А я обіцяю собі реалізувати власний проєкт: відвідати землю, де закопана пуповина моєї родини. Щоб нарешті прадід з прабабою повернулись додому. Бодай через мене і хоча б на кілька годин. 

Архівні фото ресурс lemko.org, NAC
Фото з дітьми: село Завадка Риманівська, 1940 рік
Групове фото: лемки села Завадка Риманівська

Джерело: Репортерс 

Авторка: Христина Коціра

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *