Тракторист із Тернопільщини: історія про одностатеву любов, випробувану часом

Спортивну залу однієї зі шкіл Луганська заливає весняне сонце. Його проміння, ще не тепле, але дуже яскраве, ніби зумисне засліплює школярів, ледь зібраних докупи суворим фізруком. 

Надворі гартується початок 80-х: у світі вже давно закінчилася сексуальна революція, а в СРСР усе ще табуюють публічні розмови про секс. Тогочасне суспільство свідомо ростить дітей у дусі суворих і традиційних сімейних цінностей, коли треба «якось вивчитися, швидше женитися й завести бодай двійко дітей». Ті, хто не поділяють такої життєвої прошивки, часто стають самітниками. 

Втім, усе це ще не надто турбує 15-річного Андрія Кравчука — одного з тих, кого у спортзалі сліпить весняне сонце. Невисокого зросту, худорлявий та непримітний зовні, школяр із захватом дивиться на однокласників: витягнуті як лозини, чи не всі з помітним рум’янцем, вони перестрибують через «козла» і голосно ґелґочуть. Андрій теж усміхається, але в якийсь момент відводить погляд — дивно ж отак просто витріщатися на людей. 

— У школі, — розповідає, — мені здавалося, що дивлюсь на хлопців тому, що хочу бути схожим на них. Ні про яку сексуальну складову не йшлося. Звідки б мені майже 40 років тому було знати, хто такі геї. Це все прийшло значно пізніше — аж під час служби в армії. 

Тепер 52-річний Андрій, щирий чоловік із сіро-блакитними очима, пригадує, як через суспільство, де всі за замовчуванням мають бути гетеросексуалами, довго не міг самоідентифікуватись і просто не знав, хто такі геї. Першу більш-менш притомну інформацію про ЛГБТ+ чоловік знайшов наприкінці 80-х у вже не пам’ятає яких книжках та пресі. А усвідомив себе, як тоді казали, «блакитним» іще пізніше — під час армійської служби в Білорусі та навчання в університеті у Москві. Не останню роль у самоідентифікації чоловіка також зіграло телебачення. У 1991-му Кравчук вперше побачив передачу російського журналіста Сергія Шолохова «Тихий дім», де, поміж іншого, говорили і про ЛГБТ. 

— Я дивився, слухав, читав — інформацію про те, хто такі геї, черпав з усіх доступних джерел. Самого моменту усвідомлення вже й не згадаю, бо все відбувалось поступово. Батькам у своїй сексуальній орієнтації я вирішив зізнатися, коли мені було років 26-27. Просто підійшов і сказав: «Мам, знаєш, мені здається, що я — “блакитний”». Мама зреагувала спокійно. Думаю, вона здогадувалася, що я не просто так не зустрічаюся з дівчатами. Щодо підтримки з боку родини, мені взагалі дуже пощастило — у нас завжди були класні стосунки. І моя орієнтація на них жодним чином не вплинула. 

Поза сім’єю камінг-аут Андрій зробив під час першої зустрічі з іншим геєм. Одразу після повернення з навчання у рідний Луганськ чоловік не наважувався шукати собі партнера. Та й, власне, нíде було — хіба ось так просто, серед власного кола спілкування. Згодом, приблизно у другій половині 90-х, у розділі «Знайомства» однієї з місцевих газет почали з’являтися поодинокі оголошення, де чоловік шукав чоловіка. На одне з таких охоче відгукнувся Андрій — каже, найперше хотів просто поговорити з кимось таким, як і сам. 

— Кардинально ставлення до ЛГБТ в Україні почало змінюватися і формуватися, думаю, десь у 2000-х. Коли з’явився інтернет і ширший доступ до інформації. Стало легше самоідентифікуватися, бо ти принаймні знав, як називається тяжіння до людей твоєї ж статі, розумів, як не почуватись кимось чужорідним і як не бути самотнім. 

Останні 20 років, відтоді, як потрапив у Луганську в товариство однодумців та знайшов кохання свого життя, Андрій бореться за рівність між гетеросексуалами та людьми ЛГБТ+. Разом із командою правозахисного центру «Наш світ» він надає, зокрема, юридичну та правову підтримку, займається адвокацією законодавчих змін із захисту прав сексуальних меншин, а також фіксує порушення прав людини.

— За 2020-й, — підкреслює, — ми зафіксували 230 порушень прав ЛГБТ, з них близько 80 — це злочини на ґрунті нетерпимості. Решта — інциденти, які не є порушенням наявних законів: ті ж, наприклад, словесні образи. 

За роки правозахисної діяльності Кравчук зібрав тисячі фактів дискримінації представників ЛГБТ+, але чи не найбільше запам’ятав листи значно старшого за себе чоловіка — тракториста з Тернопільщини, якому випало народитись у часи, коли бути геєм фактично означало бути одиноким. 

— Він описував, як важко працював і як навіть не наважувався мріяти про кохання. У листі нашій організації той уже, рахуйте, дід писав, що єдиною радістю в його житті була можливість поїхати в райцентр, де була плешка — місце зустрічі геїв.

Це зараз усі вільні ходити на побачення, мати власну думку, не відповідати чиїмось очікуванням. А тоді, уявіть тільки, як воно — раз на пів року, раз на декілька місяців виїжджати в місто, щоб схопити там бодай крихту радості.

А решту часу тікати від власної сутності й жити серед людей, які ніколи не приймуть і не зрозуміють тебе справжнього. 

За словами Кравчука, більшість представників ЛГБТ його віку усвідомлюють себе людьми, які виросли на зламі епох. До 12 грудня 1991 року гомосексуальність вважали в Україні кримінальним злочином, тому геї, яким зараз за 50, переважно ще з юності звикли вести закритий спосіб життя. Вони менше звертаються по допомогу в разі порушення їхніх прав, рідше виходять на прайди і, незважаючи на зміни суспільства, навіть на пенсії далеко не завжди дозволяють собі бути собою. 

— І в цьому, — підсумовує правозахисник та відкритий гей, — також є своя трагедія. Бо всі люди, незалежно від статі та сексуальної орієнтації, мають право на щастя і родину. Я, наприклад, найголовнішою подією свого життя вважаю зустріч із моїм партнером, яка сталася понад 20 років тому. Ми разом жили ще у Луганську, а коли почалася війна — вдвох перебралися до Києва. Я щасливий кохати й бути коханим. І не важливо, за 50 мені, за 60 чи за 70 років.  

З матеріалу “Чоловік шукає чоловіка”, Репортерс 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *