Єдина спортсменка з Тернопільщини на Олімпіаді Наталія Стребкова – про ігри в Токіо та яскраве життя сім’ї спортсменів

Наталія Стребкова – майстер спорту України міжнародного класу, представниця Тернопільської обласної школи вищої спортивної майстерності та ФСТ “Динамо”, випускниця факультету фізвиховання ТНПУ ім. Володимира Гнатюка та єдина представниця від Тернопільщини на Олімпіаді-2020. В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню спортсменка розповіла про свій тернистий спортивний шлях, активне життя сім’ї двох спортсменів, підготовку до Олімпійських ігор, перемоги та нові досягнення.

“Форма була чудовою, їхала на Олімпіаду і надіялась на вихід до фіналу як мінімум”

– Пані Наталіє, нещодавно завершилися Олімпійські ігри у Токіо (Японія). Ви єдина українка, яка виступала у бігу на 3000 метрів із перешкодами й показала 35-й підсумковий результат із 41-ї учасниці. Очікували на такий фінал чи можна було б виступити краще?

– Ні, це не той результат, на який я розраховувала. Хотіла набагато вищий, планувала потрапити до фіналу, де за медалі змагалися 15 спортсменок.

– Що завадило показати кращі секунди? Адже Ваш особистий рекорд на цій дистанції – 9:37.28 хв., а Ви на головних стартах чотириріччя пробігли за 9:49.15 хв. Можливо, акліматизація вплинула чи мали якісь мікротравми?

 – Так склалися обставини, що нас привезли на змагання за 1,5 доби до початку. Добиралися у Токіо добу, а стартували за нашим часом о 3:40 ранку. Організм не міг зрозуміти, що з ним робиться. Спека – +38 градусів, вологість – 80%. На виступ вплинуло те, що не було акліматизації. Так як пропонували японці, потрібно було приїжджати за 10 днів до старту, але у нас вирішили по-іншому. Тому вважаю, те, що показала, було закономірним. Але завжди думаєш, що, можливо, буде краще, воно не вплине, але так сталося. Жодні мікротравми чи ковід не завадили моєму результату. Мені здається, що це була найкраща форма у моєму житті, тому що я добре готувалася починаючи із зими. Але, звісно, під час підготовки бувають різні мікротравми. Я спортсменка, яка перенесла операцію на ахілли, але вони мене не турбували і повністю давали тренуватися. Форма була чудовою, їхала і надіялась на вихід до фіналу як мінімум.

– Спортсменки з Америки за останні роки складають дуже хорошу конкуренцію навіть кенійкам. За рахунок чого вони переважають і чи можна з ними змагатися?

– З ними можна змагатися, якщо мати відповідні умови для підготовки. У кенійців хороших умов для підготовки немає, лише в елітних спортсменок. У Кенії «чорна» біда, там немає нічого. Але є висота над рівнем моря 2400 м і жорсткий природний відбір. Якщо кенійка з цих злиднів виб’ється, то вона забезпечить собі місце у трійці призерів на Олімпійських іграх. Але кенійки дуже швидко змінюються. Кожного сезону різні учасниці, вони тут довго не затримуються. Тобто, що я хочу сказати, у спортсменок Кенії умов для підготовки немає, але є дуже жорстка конкуренція. А у спортсменок з Америки підготовка на височезному рівні. Вона включає в себе усі найменші нюанси: підготовка в горах, різноманітні системи відновлення після тренувань, у них є навіть підводні бігові доріжки, дієтологи. І ось цим вони можуть скласти конкуренцію, оскільки дуже відповідально на державному рівні підходять до тренувального процесу.  

“Для того, щоби потрапити у фінал, мені потрібно було побити рекорд України”

– Існує загальновідомий вислів, що у змаганнях головне не перемога, а участь. Ви погоджуєтеся з цими словами чи все-таки, їдучи на чемпіонати, Олімпійські ігри, хочеться перемагати або хоча б зійти на п’єдестал пошани?

– Під час змагань ти не знаєш стовідсотково на що розраховувати. У тебе є план, орієнтир, але змагання завжди вносять якісь свої корективи. І тому на 100% ти не можеш бути впевненим у кінцевому результаті, особливо у бігу на 3000 метрів із перешкодами. Я могла розраховувати на фінал. Це було цілком реально для мене як для спортсменки, яка тренується, має амбітні цілі. Для того, щоби потрапити у фінал, мені потрібно було побити рекорд України. У принципі я розраховувала на те, що можу це зробити, але не так склалося, як хотілося. Якщо чесно, то не дуже згідна з тим, що головне – участь. Все одно на цьому основному старті ти хочеш не обов’язково медаль, а показати свій найкращий результат, який натренував за всі ці роки. Тому побити особистий рекорд чи рекорд України – це було би дуже хорошим досягненням для мене.

“З Токіо познайомилась через вікно автобуса”

– Які у Вас загальні враження від Олімпіади, адже Ви вперше побували на змаганнях такого масштабу?

 – Я не була ні на відкритті, ні на закритті, тому що там були ще ці карантинні обмеження. Усіх, хто виступив, одразу ж відправляли додому. Я виступила і буквально через день полетіла на Батьківщину. А на відкритті не була, оскільки, ще раз скажу, нас привезли вже під старт. Змагання проводились на досить високому рівні, все було чітко, добре сплановано. Тебе просто водять за руку, показують, що і як робити, безпека була на відповідному рівні.

– Чи вдалося познайомитись зі столицею Олімпіади поза межами спортивних об’єктів? То правда, що вимоги до перебування в олімпійському селищі були доволі суворі й особливо нікуди не дозволялося виходити?

 – Так, правда. Тести на коронавірус ми здавали кожного дня, сам ідеш і береш пробірки. Коли їздили із селища на стадіон, рахували кожну людину, яка заходить в автобус, його опечатували і тоді їхали. Абсолютно нічого не вдалося побачити, тільки дорогу від селища до спортивної арени. Із містом я ознайомилась через вікно автобуса, але по селищу можна було погуляти. Було багато різних розваг для спортсменів: масажні крісла, лімфодренажні штани, настільні ігри. Навіть дозволялось пройти медобстеження, якщо щось турбувало, – МРТ, стоматолога, відновлювальні процедури. До речі, деякі дівчата ходили на стрижки, манікюр.

“Коронавірус збільшив мої шанси відібратися на Олімпійські ігри”

– Відомо, що Ви скочили в останній момент на підніжку, яка зветься Олімпійські ігри, адже не виконали норматив (9.30:00 хвилини), а відібрали Вас лише за світовим рейтингом (42 місце із 45 учасниць у світі на дистанції 3000 м із перешкодами). Розкажіть, наскільки тернистим був цей шлях на Олімпіаду і чи самі вірили, що Вас відберуть?

– Взагалі шлях спортсмена дуже важкий. Ти завжди стикаєшся з проблемами, травмами. Шукаєш, де відновитися, – реабілітація, масаж. Коли у мене була травма, зовсім нічого не допомагало, жодні процедури, потрібно було робити операцію. Йдеш і не знаєш, чи встигнеш відновитися до Олімпійських ігор. Усе треба було починати спочатку. Коли у мене сталася травма (деформація Хаглунда), то я не знала, чи встигну відібратися на ці змагання. Операцію мені робили у 2019 році, а Олімпійські ігри мали відбутися у 2020-му. Я не знала, чи зможу відновитися, тому робила максимально все, щоби потрапити на них. Потім через коронавірус змагання перенесли на 2021 рік. Тому можу сказати, що він збільшив мої шанси відібратися на ігри.

 

– Пані Наталіє, хоча Ви єдина спортсменка, яка представляла на іграх у Токіо Тернопільщину, але Вас знають лише у вузькому спортивному колі. Розкажіть більше про себе, коли і де Ви народилися, у скільки років почали займатися легкою атлетикою. Загалом одразу вирішили, що біг – це Ваше, чи перепробували кілька видів спорту?

– Я народилася у селі Студінка Калуського району Івано-Франківської області. Із 1-го по 8 клас займалася танцями, думала, що буду танцюристкою. Але потім так вийшло, що наша тренерка з Калуша Людмила Мельник запропонувала всім відвідати таку спортивну секцію. Ще тоді не розуміла, що таке легка атлетика і що там роблять – стрибають чи бігають, але мені було дуже цікаво. Я взагалі активна, хотіла, щоб усі дні в тижні були зайняті. Тому спробувала. Спочатку ходила і не ходила, ми там більше гралися. Інколи, коли мене запитували, чим я займаюся, відповідала, що легкою атлетикою. А дівчинка, яка більш професійно займалася, каже: “Я розумію, що легкою атлетикою, але чим саме?” Я відповідала, що не знаю, то бігаю, то стрибаю. Вона мені каже, що займається стрибками у висоту. І тоді я вже зрозуміла, що потрібно відповісти. Сказала, що бігаю. Потім вступила в коледж фізичного виховання в Івано-Франківську. В Тернопіль попала випадково. Познайомилась зі своїм чоловіком, відомим спортсменом Тернопільщини Іваном Стребковим. Так сталося, що тільки закінчила 3 курс коледжу і ми вирішили, що я переїду в Тернопіль. Усі свої результати високого рівня, рівня майстра спорту показувала тут. Стипль-чез почала бігати вже у Тернополі.

– Любов до спорту передалася від батьків чи, можливо, у родині Ви перший спортсмен такого рівня?

– У моїй сім’ї нікого немає зі спортсменів, тільки рідний брат зараз займається. Ми з чоловіком його “перетягнули” у біг. Пам’ятаю, що моя тренерка із Калуша казала, коли я переходила в ліцей: “Ну, якщо не сподобається, поїдеш додому”. Але я була впевнена на 100%, що додому не повернуся.

«Мені подобається, коли так спокійно, але якщо є якась “двіжуха”, то я завжди за»

– У дитинстві, мабуть, хлопці від Вас утікали чи все-таки Ви від них?

– Я завжди з хлопцями гралася. Мені було цікаво побігти на поле, пограти у футбол. Хоча, з одного боку, я була й активною, але, з другого, спокійною. Могла прийти зі школи, повільно розкладати сумку. Мені подобається, коли так спокійно, але якщо є якась “двіжуха”, то я завжди за.

– Щоби потрапити на Олімпіаду, потрібні були роки тренувань. Розкажіть про цей нелегкий шлях.

– Усе почалося з того, що я спершу тренувалася у Калуші, пізніше – у Франківську, там досить високий рівень. Потім уже перейшла в Тернопіль. Було й так, що чоловік мене тренував, тому що змінювались тренери – то тернопільський, то київський. І вже між цими змінами мене тренував Ваня, навіть підготував на чемпіонат світу серед юніорів у Юджині (Америка). Як усе проходило? Кожен сезон – як новий аркуш. Відпочинку великого немає. Якщо я раніше могла відпочивати тиждень чи навіть два, то зараз по-іншому. Відпочинок – це коли бігаєш хоча би по 10 кілометрів щодня. А потім, коли вже йде звичний тренувальний процес, кожного дня 2 тренування, відновлення після них, масаж, сауна. Але нам подобається, ми цим живемо. Постійні збори, змагання, дуже багато подорожуємо, відвідуємо різні країни та міста, але, звичайно, як спортсмени.

– Які найбільші досягнення у Вашій спортивній кар’єрі?

– Уже кілька років, як я перейшла із категорії молодь у дорослі. Я ще не брала участі на дорослому чемпіонаті світу. Найвизначнішими моїми змаганнями стали Олімпійські ігри. Цього року виступала на зимовому чемпіонаті Європи у приміщенні, де мені вдалося двічі вибігти з 9 хвилин. 8.59:00 – у кваліфікаційному забігу і 8.54:00 – у фіналі, де зайняла 9-те місце. Найкращим моїм досягненням є 2 місце на молодіжному чемпіонаті Європи.  

“На жаль, на нашій дистанції в Україні серйозної конкуренції немає”

– В Україні у Вас є серйозні конкурентки, які заставляють рухатися вперед?

– На жаль, на нашій дистанції в Україні серйозної конкуренції немає. Мене це зовсім не тішить. Без конкуренції немає результату. Дуже хотілося б, щоб на таких змаганнях українці показували високий результат. Але на нашій дистанції самотужки його важко показувати. Через це ти змушений їхати на змагання за кордон, де є конкуренція. Хоча я дуже задоволена, що без неї могла показати результат 9.39:00 на цьогорічному чемпіонаті України.

– Чи можна стати спортсменкою з легкої атлетики, навчаючись усьому по You Tube, чи для цього обов’язково потрібно працювати з тренером?

– Я думаю, що коли для здоров’я ніяких завдань не ставити, а тільки чисто, щоби прогнати кров, то можна дуже повільно бігати по 20-30 хвилин у день. Але якщо хотіти пробігти швидше чи на якихось змаганнях, то по You Tube вчитися не варто. Краще звернутися до спеціаліста, який усе підкаже. Він знає точно всі пульсові зони. Як мінімум узяти кілька уроків у тренера, а потім уже й самому можна тренуватися.

– Ви спеціалізуєтеся в бігу на довгі дистанції та стипль-чезі. Відібралися на Олімпіаду саме в останньому. Ви в ньому сильніші за “гладкий” біг чи просто там менша конкуренція, бо технічно складніший вид бігу?

– У принципі, з тим результатом, який у мене зараз є на “гладких” 3000 метрів, то я вважаю, що можна було б спробувати відібратися і на 5000 м на Олімпійські ігри. Але так склалося, що моя профільна дистанція – 3000 м із перешкодами. Не скажу, що тут легше, але просто цей вид мені найбільше подобається і найкраще виходить.

– Стипль-чез – це незрозуміле слово для багатьох тернополян. Що воно означає і що в цьому виді бігу такого особливого?

– 3000 метрів із перешкодами – це 7,5 кола на стадіоні. На кожному колі по 5 перешкод, одна з яких – яма з водою. По всій дистанції виходить 35 перешкод. Це не бар’єри, які впадуть від доторку, це дерев’яні колоди, які нерухомо стоять. І ця перешкода не впаде, якщо ти її зачепиш, а впадеш ти і сильно травмуєшся.  У нас на Олімпійських іграх, напевно, у третьому забігу впала дівчина. Так само у фіналі австралійка на останній ямі з водою розірвала ахілл. Можливо, у неї були до цього якісь проблеми. Якби вона бігла “гладку” дистанцію, то би такого не сталося. Ймовірність травмуватися на «гладкій» дистанції набагато менша. 3000 м із перешкодами – це досить травматичний вид.

“Знайди собі роботу, яка тобі подобається, і не будеш працювати жодного дня у своєму житті”

– Спорт для Вас більше, ніж хобі, це ваша робота, чи не так?

– Спорт – це моя робота і хобі, два в одному. Як то кажуть, знайди собі роботу, яка тобі подобається, і не будеш працювати жодного дня у своєму житті. Тому можу сказати з упевненістю, що я не працювала жодного дня у своєму житті. Спорт – це дуже важка робота, але вона мені до душі.

– Скільки максимально за тренування скидали кілограмів?

– За одне тренування я скидаю небагато, бо сама важу мало. При рості 167 см моя вага 49 кілограмів. М’язи є, а жиру немає, тому я не скидаю багато ваги, можу 0,5 кг або 1 кг, якщо дуже довгий крос. Я не переживаю за те, що поправлюся. Їм усе, дуже люблю солодке, нам можна його їсти, бо інколи не вистачає глюкози. За харчуванням я слідкую.

 – Цікаво, де проводите тренування в Тернополі, адже я не пригадую, щоби в нашому місті десь можна було професійно бігати з перешкодами?

 – У Тернополі є стадіон, але стан його не задовільний. Немає інвентарю. Яма з водою взагалі не тримає її. Перешкоди не придатні для тренування, поламані. Тому через це я змушена проводити більшість тренувань або на тренувальних зборах в інших країнах, або в інших містах України, де є відповідна тренувальна база. Для того, щоби готуватися до змагань у Тернополі, потрібний капітальний ремонт стадіону. 

– Чи допомагала тернопільська влада Вам у підготовці до Олімпійських ігор?

– Усе пізнається в порівнянні. На Івано-Франківщині за участь олімпійці отримали по 300000 гривень, на Дніпропетровщині – по 150000, із Тернопільщини я була єдиною представницею на Олімпіаді і поки що фінансової винагороди не отримувала. Були зустрічі з керівниками області, вони видались мені порядними людьми. Сподіваюся, достойно оцінять мій вклад у спортивну спадщину нашого краю. Коли я в Тернополі, то бігаю навколо озера.  

– Як так сталося, що Ви на змаганнях представляєте саме Тернопільську область, а не рідну Івано-Франківську?

– Так, я представляю Тернопіль. Ми з чоловіком одружилися, і я переїхала сюди. Перейшла до тернопільського тренера, а потім уже почала виступати за Тернопільську область.

– Чи є у Вас якийсь особливий ритуал, забобони при підготовці до змагань і вже власне перед стартом?

– Я стараюся бути більш сконцентрованою, зосередженою, не показувати всіх емоцій до змагань, тримаю їх у собі. Завжди думаю про те, що готувалася, тренувалася і достойна показати високий результат.

“Познайомились у дуже романтичному місці – на залізничному вокзалі”

– Наскільки я знаю, Ваш чоловік також спортсмен і теж легкоатлет, який бігає на середні і довгі дистанції. Як знаходите спільну мову? Він не намагається Вас вчити тому, що Ви вже знаєте? Вдома у Вашої родини немає табу на розмови про спорт, якого й так багато упродовж дня?

– Ми дуже добре розуміємо одне одного. Мені здається, що це набагато легше, коли ви двоє спортсмени, “варитеся” у цьому разом постійно. Якщо мені погано, щось не виходить, він завжди мене підтримує, і навпаки. У нашому житті спорту дуже багато, але табу на розмови немає.

– За яких умов познайомилися з Іваном – це сталося на біговій доріжці чи у більш романтичному місці?

– Ми познайомилися в дуже романтичному місці – на залізничному вокзалі у Тернополі. Їхали на змагання у Запоріжжя. З Івано-Франківська поїзд туди не їхав, треба було спочатку добратися у Тернопіль. Там ми й познайомилися. Заочно я знала, що є такий Іван Стребков, сильний бігун, але я його ніколи не бачила.

 – Цікаво, як піклуються про дівчат-спортсменок хлопці-спортсмени? Де справили весілля? На ньому було багато спортсменів чи виключно родина?

– На весіллі було більше моєї родини, оскільки святкували у мене вдома. Звісно, спортсмени були – і дружби, і дружки.

“Я зареєстрована у програмі ADAMS, а це означає, що кожного дня наперед вказую своє місцезнаходження”

– На цих Олімпійських іграх ми бачили, що трьох українських атлетів не допустили через відсутність потрібної кількості допінг-проб. Хто слідкує за тим, аби Ви не прийняли заборонену речовину – лікар збірної, Ви самі чи тренер?

– Кожен спортсмен сам повинен контролювати, що потрапляє в його організм. Коли я не знаю, що є у складі, ввожу у спеціальну програму назву препарату і тоді дізнаюся, дозволений чи заборонений він у спорті. Якщо не заборонений, але у мене є якісь сумніви, телефоную лікарю збірної і запитую.  Це обов’язково. Є дуже багато різних випадків, що препарат міг бути не заборонений, але у ньому містилася додаткова заборонена речовина і спортсмени показували позитивний допінг-проб. Я зареєстрована у системі ADAMS, яка розроблена для спортсменів високого рівня, в котру вони вносять своє щоденне місцезнаходження. Кожного дня наперед вказую своє перебування. Якщо мене немає у проміжку однієї години, яку внесла, можуть дати попередження. Через три пропущені допінг-проби можна отримати дискваліфікацію.

– Хто слідкує за Вашим харчуванням, самі щось готуєте чи на це не вистачає часу?

– Так, сама. Люблю готувати різноманітні страви, а також десерти – солодощі, печиво, чізкейки, тирамісу.

“Хочу відібратися у Париж на ще одні Олімпійські ігри”

– Вам 26 років, наступна Олімпіада через три роки в Парижі (Франція). Плануєте продовжити виступи на бігових доріжках, щоби поборотися за ліцензію на другі для себе Олімпійські ігри?

– Так, звісно планую. На даний момент ще не збираюся закінчувати зі спортом. Є дуже велика мотивація. Хочу відібратися у Париж на ще одні Олімпійські ігри, але не знаю, чи це будуть 3000 м із перешкодами…

– У Вас є вже дітки? Плануєте їм передати свою любов до спорту чи вони самі вирішать, що їм потрібно в житті?

– Ні, діток у нас ще немає. У майбутньому будемо давати з чоловіком їм приклад, а вони вже вирішать, хочуть займатися спортом чи ні.

– Спортивне життя надзвичайно коротке, де Ви себе бачите після закінчення активних спортивних виступів, чи маєте відповідну освіту, що би, скажімо, тренувати підростаюче покоління?

– Так, я закінчила факультет фізвиховання у Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка. Тому можу працювати тренером і вчителем фізкультури, але я більше схиляюся до масового спорту – тренувати бігунів-аматорів.  

“У нас ді-джей Іван, тому вдома звучить зазвичай рок”

– Крім спорту, які ще маєте уподобання?

– Мені подобається читати книги, подорожувати, слухати музику. Але у нас ді-джей Іван, тому вдома звучить зазвичай рок. Ще танці мені подобаються, які я “закинула” у дитинстві, але коли буде така нагода, то я до них повернуся.

– Відвідуєте салони краси, фітнес-зали, світські вечірки чи поки в активному спорті для Вас головне – тренажерні зали й бігові доріжки?

– Тренажерні зали для нас не на першому місці. Нам важливо, аби поруч був ліс, траса, по якій можна було б комфортно бігати, і стадіон. Коли я була травмована, то ми завжди ходили у тренажерний зал і басейн для відновлення. Салонів краси я не відвідую. Манікюр собі роблю сама, маю спеціальну лампу.

– Спортсменів усі уявляють у спортивному костюмі, футболці, шортах та в кросівках. Чи маєте у своєму гардеробі вечірні сукні, взуття на підборах і як часто в ньому ходите?

– Маю, але одягаю дуже рідко, декілька разів на рік. Та гріє душу той факт, що я їх маю. Чоловік влаштовує романтичні вечори, ми ходимо у різні кафе, можна вдягнути туди сукню та підбори. Проте зараз мода якраз під мене – можу одягнути сукню та кросівки.


Джерело: Тижневик “Номер один”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *