Політичні обіцянки спустошують молодь, вважає настоятель монастиря у Тернополі
Інтерв’ю з о. Юстиніаном, настоятелем монастиря Чину Братів менших (Францисканці) з м. Тернопіль під час Всеукраїнської та молодіжної прощі до Зарваниці 14 липня 2012 р.Б.
– У ці дні проща об’єднала десятки тисяч молодих людей. Чого, на Вашу думку, сьогодні потребує молодь?
– Передусім це, мабуть, потреба авторитету. Сучасний світ переживає упадок авторитетів. Молодь потребує сучасних взірців, як правильно жити і як правильно користуватися своєю молодістю. Завжди, коли думаю про молодь, мені згадується приклад двох святих друзів – Григорія Богослова і Василія Великого. Вони були настільки прекрасними друзями в Христі, що знали (за їхніми ж словами) тільки два шляхи: один до університету, а інший – до храму. Думаю, що завдання для нас – церковних людей, а особливо для богопосвячених осіб – бути для молоді такими, які показують потребу життя в Бозі і взагалі щастя життя в Бозі, адже в Бозі насправді можна бути щасливому! Своїм життям ми маємо показувати богопричетність, радість посвяти Богові і радість з пізнання світу. Також маємо співпрацювати в дальшому творінні того, що Бог створив і дав нам, щоб ми той світ перетворювали, чинили кращим. А хто, як не молодь є особливо запрошеними до цього, адже це є найбільш креативний етап, час рішень і дій, найбільш продуктивний період життя.
– У суспільстві бачимо пропаганду атирелігійних цінностей, дуже часто молода людина соромиться виявляти свою віру. Ці проблеми потрібно вирішувати на рівні взаємовідносин Церкви і держави чи, можливо, на особистому рівні кожної особи?
– Ми завжди є спадкоємцями того, що отримуємо від своїх попередників. Наші батьки мають цілком знищене релігійне життя і соціальне мислення. Наша молодь часто-густо не має від батьків доброго прикладу і не має жодних взірців, які могла б копіювати, віддзеркалювати в своєму житті. І, власне, дуже часто молода людина шукає можливості наповнити себе в субкультурах, в різних намістках релігійних, проте вона до кінця не є впевнена, чи це те, чого потребує. Саме тому молода людина рідко коли могла б відкрито і стопроцентно визнавати свою віру, а ще, як мені здається, вона не є до кінця сформована. Якщо ж молода людина сформована до кінця, то це майже завжди є ознакою доброго релігійного виховання. Вона настільки міцно ідентифікує себе з християнськими цінностями, що вони стають її стилем життя. Свідчити – це не є щось, що я собі ставлю як завдання: від завтра я буду свідчити. Зовсім ні. Свідоцтво – це просто стиль життя, щось спонтанне, щось, що ніби становить другу натуру людини.
Субкультури настільки сильно спустошують молодь, що вона дуже часто розчаровується. Нерідко це трапляється тому, що, з одного боку, в суспільстві дуже багато говориться про демократію, лунають політичні обіцянки, рекламується «добрий» стиль життя – такий кольоровий. З іншого, коли молодь зустрічається з правдивою реальністю, бачить щось діаметрально інше і намагається втікати в якісь субкультури, якісь намістки релігійні, то все ж бачить, що там не збагачується, опиняється наодинці зі собою. Зазвичай після цього залишається порожнеча. Думаю, тут немале завдання Церкви, щоб ті всі браки, прогалини виповнювати Богом, власним свідченням. Це може бути для молоді своєрідним порятунком.
– Під час прощі бачимо втомлені, але такі радісні обличчя. Як і надалі маємо ширити цю радість життя з Богом?
– Церква (а отже кожен з нас) має своє посланництво, у ньому її слабкість і сила одночасно: Церква не має іншого виходу, як тільки йти і голосити, вона змушена Христом: «Ідіть і проповідуйте!» Коли ми не проповідуємо, ми дійсно втрачаємо свою ідентичність, втрачаємо себе, а тоді починаємо фальшивити, грати різні ролі, починаємо одягати маски, стаємо псевдоцерквою. Сила ж полягає в тому, що ми є послані Христом, якщо дійсно проповідуємо своїм життям, прагнемо полюбити Бога в кожній людині і перше, що хочемо побачити в інших – це образ Бога. Маємо давати зрозуміти, що кожна людина має в собі образ Божий, що кожна людина становить Церкву через сам факт сотворіння, через те, що вона має добру волю, а зараз бачимо ще один приклад – через об’єднання навколо церковної ідеї – прощі.
Сьогодні під час прощі в мене був цікавий випадок – спілкувався з дівчиною з Почаєва. Відомо, це містечко цілковито охоплене московським православ’ям. Запитую, як ця дівчина сюди потрапила, адже відбуваються прощі і до Почаєва. Там, мабуть, досить активне релігійне життя, адже у Лаврі є багато монахів. Вона каже, що опинилась тут завдяки своєму брату, який живе в Тернополі. Загалом ідея прощі об’єднує не тільки середовище певної конфесії, вона є однією ідеєю для всіх людей доброї волі, адже є можливість взяти участь у чомусь доброму, що нас об’єднує не тільки на християнському ґрунті, але й на загальнолюдській площині. Я бачу прощу не тільки як щось виключно католицьке, а щось загальнохристиянське, а навіть – вселюдське. Проща є для людей доброї волі, які йдуть, щоби поспілкуватися, бути разом, які йдуть, щоб себе навзаєм збагачувати, тому що якщо тут люди зібрані навколо Божої ідеї, то їм не залишається іншого шансу, як тільки говорити і спілкуватися про Бога. Ну про що можна під час прощі говорити? Вже сама атмосфера тієї прощі, де є молитва, розважання, спільне ділення релігійним досвідом… пропонує людині тему.
Те, що ми всі прямуємо до Бога, йдемо не просто, щоб пройтися, а маємо конкретну ціль. Нею є Бог. Він насправді робить серйозними молодих людей і омолоджує старших, закостенілих. Саме Він під час дороги дає можливість ділитися між собою, від старших переймати солідні взірці для життя. Саме Бог гуртує нас навколо справжніх цінностей.
Коментарі вимкнені.