“Президентські вибори-2014 – це цвях у тіло Майдану”, – Остап Дроздов

Це – вибори між милом і мотузкою. Доборолась Україна до самого краю – ошукана, між Юлею й Петром вибирає. Це ж треба було пройти через пекло кривавої Революції – аби через два місяці після Майдану вибирати між доларовими мільярдерами, метастази яких погрузли у системі, з якої вся країна так надривно виборсувалася.

Найбільша трагедія виборів-2014 полягає в тому, що народ, який за останні півроку відстраждав на декілька поколінь наперед, не здатен народити новий політикум. Сцена на Майдані була начебто найвищою геодезичною точкою – але насправді це був п’єдестал всенародної зневаги. Ще ніколи люди, які ризикували життям заради докорінних змін, так ненавиділи політиків, які всі ці півроку були тупим гальмом революції, яке постійно збивало темпоритм.

Нам пропонують вибирати між тими, хто 10 років тому зжер один одного. Навіть не один одного і не якусь-там помаранчеву коаліцію – вони зжерли історичний шанс України зробити прорив уперед. Тоді це не так боліло, бо Майдан співав і танцював, нічим не ризикуючи. А тепер… Нам нав’язали вибір між цими двома, які ціле десятиліття заповзято творили систему відкатів, державних тендерів, накопичення капіталів та гри на публіку. Ніби й не було Небесної Сотні, що полягла не лише за нові обличчя, але передусім за нові стандарти. А які стандарти в них? Мислять як касири. Для них країна – це підприємство, економіка – це кошторис, а мета єдина – заробіток. Інакше немає сенсу. Наївно думати, що вони, сівши у президентське крісло з насидженими схемами та махінаціями, раптом захочуть перерубати золоту жилу, яка сама проситься в руку.

Попахує змовою. Долю вистражданого народу далі визначають 5-6 власників країни. Вони, міцно прописавшись у списках Forbes, поміж собою перетирають, кому ж довірити 5-річне випасання дійної корови, яка робить їх мультибагатими і щасливими. Олігархи та їх штатні політики на зарплатах панічно не хочуть нічого міняти. Вони з жахом спостерігали, як у їхньому слухняному й мовчазному хазяйстві-Україні народжується вільнодумний народ. Вони перелякано переглядалися між собою, коли народ почав рулити. І вони дуже швидко засвоїли урок. Тому їхнє спільне завдання з нинішньою владою – виділити вільнодумному народові красиву галявину для державотворчих ігрищ, але ні в якому разі не підпускати до влади. Туди – зась. Якщо ти не мільйонер – займайся громадською роботою. І не зазіхай на владу, не мрій бути нею. Тому що вона – власність клубу, членами якого є не люди, а чеки з 9-значних цифр.

Президентські вибори-2014 – це цвях у тіло Майдану, який воював за нову якість влади. Нічого не вийшло. Учорашні свободівці, що бавилися в душу нарозтіж, – ураз поставали ваговитими чиновниками, що роз’їжджають на службових автівках в оточенні хмари бодігардів. Учорашні тимошенківці вже вертольотами літають на рибалку, бо народ для того й платить податки. Вчорашні міністри уряду Азірова мітять на найвищу посаду в країні. А вчорашні партнери Лазаренка чудом виздоровлюють і вже не потребують негайної операції в Німеччині.

Новою владою хочуть стати не просто вчорашні – а відверто старі. Вони власноруч творили ту саму систему, яка півроку тому обернула снайперські гвинтівки проти підлітків. Старим політикам позаріз потрібні старі люди. Не в віковому значенні. Старі мисленням. Старі ставленням до себе і до влади. Старі звичками погоджуватися на відсутність вибору. А от Революцію творили нові люди. Нові не в віковому значенні. Нові мисленням. Нові ставленням до себе і до влади. Нові – бо ніколи не погоджувалися на життя в тупику.

Нові, агов, ви ще тут?

(повний текст вийде у травневому номері журналу ВOOM)

Остап Дроздов