Петро Ластівка пішов із кіно, щоб грати у театрі

Особистість. “Я – актор-гладіатор”, — каже про себе тернопільський актор, режисер та драматург Петро Ластівка. Він грав на сцені різнопланові образи, переспівав на сцені всі арії з музичних вистав та оперет. Окрім того, писав вірші та п’єси

Він із легкістю змінив кар’єру в кіно на театральну. Тернопільський актор, народний артист України Петро Ластівка зіграв на сцені театру більше 100 ролей. Був королем та князем, воїном та хліборобом, грав великі та малі ролі. А також написав сім п’єс, з яких дві йшли у театрах.

Днями актор святкував своє 90-річчя. Він і зараз обожнює театр, хоча живе успіхами та здобутками сина Петра, який є режисером Волинського обласного музично-драматичного театру та внука Юрія, який очолює творчу групу режисерів у Києві. Пише вірші та мріє поїхати у рідне село на Київщину.

– Чи часто навідуєтесь у театр сьогодні?

– Коли призначили сина Петра головним режисером і керівником Тернопільського драмтеатру, я пішов звідти… Я не помилився у своєму виборі. Петро успішно працював. У той час театр входив у п’ятірку найкращих в Україні.

Студентом знімався у фільмах

Пригадуєте, чому вирішили стати актором?

–        Коли був малим хлопчиком, любив слухати, як співав батько Петра з “Наталки Полтавки” Котляревського. Мама тоді співала Наталку. Вечорами в селі збиралися люди та слухали їхній спів. Мені це так запало в душу, що я почав мріяти про те, щоб стати актором. У війну, де я воював у повітряних військах, тільки закріпилося бажання працювати у театрі. Ця думка мене окрилювала. На фронті я писав вірші про все, що мене хвилювало. А після війни, коли приїхав до Києва, почув по радіо про  набір студентів на кіноакторський факультет. Я попросив у брата його костюм, бо мав тільки військову форму, та пішов на прослуховування. За 10 днів здав усі екзамени і пройшов. У той час на 20 місць було 540 охочих. Під час навчання почав зніматися у фільмах.

–        Чому пішли з кіно? Чому замінили кінокар’єру на театральну?

–        Коли мене запросили у мій перший театр – Закарпатський, я виспівав там всі свої ролі разом із своєю дружиною Марією. Режисер театру обіцяв ставити мої п’єси. Тоді я ще почав друкуватись у виданнях.

–        Чи “хворіли” зоряною хворобою?

–        Актори – особливі люди. Кожен має бути яскравою особистістю, талантом. Не секрет, що всі творчі люди люблять та шукають славу. Але я не шукав її, а грав найскладніші ролі. Виконував драматичні та вокальні ролі. Переспівав на сцені всі арії з музичних вистав та оперет.

–        Ви грали різнопланові ролі. Чи важко входити у роль?

–        Мене режисери хвалили завжди за те, що я свої ролі не граю, а є живим образом своїх герої.

Одружився з актрисою

–        Ваша дружина була також актрисою. Як ви познайомилися з нею?

–        Ми з нею грали два роки на сцені Закарпатського драмтеатру. Це була чудова актриса. Але про те, що вона стане моєю дружиною, я не думав. Вирішив нашу долю один випадок. Якось Марія сиділа на лавці у парку. Я до неї підійшов і через кілька хвилин   запропонував одружитися. Тоді я подивився на неї по-іншому. Я знав, що вона зазнала таку ж біду, як і я, – голод, холод, війну. Це нас об’єднувало… Ми сиділи на лавочці в обід, а ввечері запросили півсотню знайомих у ресторан, де оголосили, що ми – родина Ластівок.

–        Ви любите приймати спонтанні рішення?

–        Про це ніколи не шкодував. Мене стримували йти з кіно. Мовляв, почав зніматися  студентом. Але я хотів писати п’єси та грати на сцені.

–        А як потрапили до Тернополя?

–        Мене просто “викрали” з Чернігівського драмтеатру. Я мав працювати у Київському театрі ім. Франка. Але тут починав працювати молодий творчий колектив. Тому мене три дні возили до Тернополя і показували всі принади міста. А потім дали ключі від трикімнатної квартири і попросили залишитися хоча б на три роки. Я грав у Тернополі 28 років.

–        Чи були ролі, про які ви мріяли, але не зіграли?

–        Таких не було. Я грав різні за характером ролі, які не вибирав. Які давали, такі й грав. Найуспішніші з них — Кузнєцов з “Подвигу розвідника” Маклярського, Петро з “Наталки Полтавки” Котляревського, Левко з “Майської ночі” Гоголя.

Зловив 16-кілограмового коропа

–        Що приносить вам радість у щоденному житті? Чи були у вашій родині довгожителі?

–        Дід прожив 107 років, мама — 92, бабця — 97. Щоденна радість – від духовного настрою. Окрім того, я щодня займаюсь фізкультурою, віджимаюся від підлоги 10 разів.

–        Чим захоплюєтесь?

–        Люблю рибалити. Пригадую, як малим  ловив у Дніпрі карасиків. Так рятував всю родину від голоду… Маю власний рибальський рекорд — 30 років тому витягнув із Ставу коропа, який мав16 кг400 грамів… Ще захоплювався  полюванням. У Карпатах ходив на лисицю, качок, диких кабанів, зайців, куропаток. Але вистрілити в оленя або лося я не міг. Покинув полювання, коли побачив у підстреленого кулика криваву сльозу.

–        Ваш син продовжив ваш шлях. Він – режисер Волинського драмтетру.

–        Не тільки він, а й внук, Юрій Ластівка, продовжив мою справу. Він очолює творчу групу режисерів у Києві. Пише сценарії. Я дуже пишаюся ними.

–        У вас гарне прізвище…

–        У нашому селі багато хто мав такі цікаві прізвища. Були Чорногуси, Солов’ї, Горобці, ну і, звісно, Ластівки…

–        Чи хотіли працювати за кордон?

–        Можливість таку мав, але про це ніколи не думав. Я не зміг би залишити землю, де поховані батьки. До речі, сьогодні живу єдиною мрією – поїхати на Київщину в село Савинці. Тільки-но почуватимусь краще – і майну.

Розмовляла Анеля ПРОТАСЕВИЧ

Біографія

Петро Ластівка народився 5 липня 1922 р у с.Савинці Київської області. У 1949 році закінчив школу кіноактора при Київській кіностудії художніх фільмів. Працював у Закарпатському та Чернігівському театрах. У 1960 р. переїхав до Тернополя. З 1960-1988 рр. – актор Тернопільського обласного музично-драматичного театру ім.Т.Шевченка. Зіграв понад сотню ролей у театрі. Знімався у кіно, написав сім п’єс.

 

Фото архів Петра ЛАСТІВКИ

Глядач – душа актора

 

У храмі часів Мельпомени

Струна натхнення забринить,

Примирить вас з жорстоким світом,

Навчить кохати і любить.

 

Театр дарує вам надію

І зачарує вас красою,

В душі розбудить вашу мрію,

Умиє чистою росою.

 

Артист – це гладіатор сцени,

Це він глаголить мудрість і красу.

Даруйте ж оплески йому,

А я у квітах вірші принесу.

 

Хай люди знають поіменно,

Хто витирає з чола піт,

Це він, актор, несе знамено –

Тараса вічний заповіт.

 

Шануйте рідну Україну,

Любіть театр – мистецтва храм,

Любіть і мову солов’їну,

Яку сам Бог нам дарував.

 

Тернопіль, 1991 р.

Петро Трохимович Ластівка