П’ять ознак, притаманних російському режиму

Наприкінці 60-х років минулого століття в кінотеатрах СРСР проходив прокат двохсерійний документальний фільм «Обычный фашизм». Я дивився його тоді, будучи ще школярем. Фільм вражав. Проте лише тепер я розумію, що з позиції науки назва фільму була не зовсім точною. Насправді, цей фільм про гітлерівську Німеччину найперше демонстрував таке явище, як нацизм (різновид расизму), хоча й усі ознаки фашизму в Німеччині на той час так само були. То що ж таке фашизм?

Щоб з’ясувати стан розуміння цього поняття, я запитав про це кількох колег. Результат виявився невтішним: опитувані або ототожнювали його з нацизмом, або вказували лише на одну, максимум — дві його ознаки.

Проте, попри таке становище із розумінням цього терміна, ЗМІ Росії (а там, я переконаний, стан цього розуміння такий самий, як і в Україні, якщо не ще гірший) постійно твердять, що в Україні панує фашизм (до цитувань не вдаватимусь, їх — море). Спробуймо ґрунтовно розбити псевдоаргументи російської сторони.

Звертаюся до одного з найдоступніших на сьогоднішній день довідників — українського сегменту міжнародної інтернет-енциклопедії «Вікіпедія». У ній читаємо:

Фашизм — різновид політичного режиму, концепція, а також радикальна авторитарна імперіалістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни й панування.

Оскільки поняття концепції нас тут не цікавить, то відразу ж перейдімо до розгляду фашизму як різновиду політичного режиму. Як бачимо, для його існування необхідна наявність одночасно п’ятьох ознак — культу особи, мілітаризму, тоталітаризму, імперіалізму та постійного ведення війни. Щоб, бува, не помилитись, уточнимо значення перших чотирьох термінів за тим самим джерелом — «Вікіпедією».

Культ особи — безмірне звеличення особи, сліпе поклоніння, а іноді й обожнювання людини, яка займає найвище становище в політичній чи релігійній ієрархії, надмірне перебільшення заслуг, функцій і ролі лідера.

Мілітаризм — державна ідеологія, направлена на виправдання політики постійного нарощування військової міці держави й, одночасно з цим, допустимості використання військової сили при вирішенні міжнародних і внутрішніх конфліктів.

Тоталітаризм — система державно-політичної влади, яка регламентує всі суспільні та приватні сфери життя людини-громадянина і не визнає автономії від держави таких недержавних сфер людської діяльності, як економіка і господарство, культура, виховання, релігія.

Імперіалізм — державна політика, спрямована на завоювання територій, колоній, або встановлення політичного й економічного контролю над іншими державами.

Чи наявні в Україні ці ознаки? Культу особи у нас явно немає, адже тільки-но ми змінили лідера держави (В. Януковича на П. Порошенка). Мілітаризму також немає, оскільки армія розвалена трохи не повністю. Тоталітаризму також немає, оскільки на виборах перемога якоїсь однієї політичної сили над іншою перебуває в межах кількох відсотків. Приклад: теперішній Президент України П. Порошенко переміг із результатом лише 54% (до речі, вперше за історію нашої держави — в першому турі), а партії, яка мала б у Верховній Раді половину голосів, також немає. Те ж саме стосується й інших гострих питань (євроінтеграція, членство в НАТО тощо). Політики імперіалізму в Україні немає за означенням, оскільки наша країна ніколи не мала колоній. Та й війн Україна, як усім відомо, не вела й у принципі не могла вести, оскільки останнє століття не мала державності, а після 1991 р. вступила у війну вперше тільки з 2014 р., після анексії Росією частини її території. Отже, те, що в Україні є фашизм, — це нісенітниця, російська вигадка? Виявляється, що за всіма п’ятьма ознаками — саме так: суцільна брехня, розрахована на цілковиту некомпетентність обивателів.

На цьому нашу статтю можна було б і завершити. Але пригадаймо українську приказку, яка твердить: на злодієві шапка горить (тобто той, хто справді щось украв, щоби не поплатитися самому, звинувачує в скоєному гріху іншого, зовсім непричетного до крадіжки). А тому розглянемо, чи відповідає вказаним п’яти ознакам сучасна Росія, як на це іноді вказують деякі українські ЗМІ. При цьому зазначимо: одна річ просто, по-обивательському лише вказувати, а зовсім інша — науково обґрунтовано провести аналіз фактів і логічно коректно підібрати аргументи.

•  Розпочнемо з першої ознаки — культу особи.

На роль лідера, стосовно якого створюється культ, у Росії зараз претендує лише одна особа — Владімір Путін. Для тих, хто призабув нещодавню історію, нагадаємо: він обраний президентом Росії уже втретє (до речі, третій раз — суперечливо щодо конституції цієї держави, хоча суди Росії цієї узурпації влади «не помітили», а навпаки — «благословили» її). У сумі, якщо до цих двох з половиною термінів президентства додати ще й термін перебування на посаді прем’єр-міністра Російської Федерації, це становитиме близько двох десятків років. Такий довгий термін перебування на цих двох посадах дав йому змогу створити управлінську піраміду, вершиною якої став він сам. Щоб ще більше укріпити свою владу, В. Путін нещодавно «організував» продовження терміну свого перебування на посаді президента до семи років.

Зрозуміло, що все це було б неможливим без возвеличування його особи, надмірного перебільшення його заслуг, створення його образу як ефективного лідера. Інша річ, що робилося й робиться це силовими структурами цієї держави: Путіна — як колишнього полковника КДБ — підтримують силові структури; він, відповідно, — їх, а вони (для збереження свого панівного становища) — забезпечують його культ у державі. І результат — наяву: культ особи що далі, то все відчутніший. Залишається лише одне — до культу особи додати яскраво виражені елементи вождизму, але й ці елементи вже з’являються (портретами вождя починають рясніти полиці канцелярських крамниць Росії).

•  Друга ознака — мілітаризм. У військовій доктрині Росії вказано, що за потреби вона першою може застосовувати ядерну зброю. Відповідно до цієї доктрини, Росія — навіть в умовах убогості свого населення (порівняно з розвинутими країнами Європи, Америки та Японії) — у наш час має другий у світі військовий потенціал.

Для забезпечення мілітарних настроїв населення духовне життя держави все більше зводиться й пристосовується до перемоги у Великій Вітчизняній війні, чим возвеличується людина зі зброєю (особливо в телефільмах), а поряд із цим, узагалі — будь-яка людина в погонах (той же ж поліцейський, слідчий, розвідник, працівник служби безпеки, прокуратури та іже з ними).

У Росії ретельно плекається і постійно підживлюється думка суспільства про те, що Росія — це не така, як усі, а особлива країна («третій Рим»), що дає їй змогу чинити не на основі права (зокрема й міжнародного), а виходячи з власних інтересів, на власний розсуд, в тому числі й за рахунок військової сили. Інакше кажучи, населенню насаджується думка, що Росія апріорі має право диктувати свою волю іншим державам, які повинні цій волі сумирно коритися (яскравий приклад — порушення Росією Будапештського меморандуму, укладеного 1994 р., при спробі виходу України за межі впливу Росії — в ЄС).

Російський мілітаризм перероджується в такі крайні, радикальні його прояви як тероризм (організацію збиття ракетою — руками сепаратистів чи й самих росіян — цивільного літака малайзійських авіаліній, внаслідок чого загинуло майже три сотні громадян десятка держав світу), спонсорування сепаратизму в донбаському регіоні України, вбивство колишніх російських громадян (маю на увазі полковника О. Литовченка), а також викрадення громадян нашої держави (Н. Савченко).

•  Третя ознака — тоталітаризм. У ділянці державного будівництва зовні маємо начебто багатопартійну систему, але насправді, як це всім відомо, країною править одна партія — «Единая Россия», якій на виборах віддають голоси близько 70% населення. На державному рівні насаджується ідеологія «Русского мира», яку старанно плекає та оберігає російська православна церква.

В інформаційній сфері відбувається приховане, постійне та регулярне дезінформування власного населення (наприклад, про відсутність бойових дій російської армії на території України; про відсутність поховань російських військовиків на території Росії тощо). В основі цього явища — державна монополія на «правду», яка здійснюється шляхом маніпулювання ЗМІ силовими структурами й органами влади. Для усунення альтернативних джерел інформації в разі потреби передбачається блокування доступу користувачів Інтернету до понад шести сотень сайтів, які начебто містять шкідливу для росіян інформацію, та, як крайній захід, — навіть повне від’єднання російського сегменту Інтернету від глобальної мережі.

Вже зараз у Росії наяву різке обмеження громадянських свобод громадян, зокрема в проведенні зібрань та мітингів (каналами телебачення арешти російських громадян оприлюднюються постійно, не бачити цього можуть хіба що сліпці).

Крім того, антилюдським, антигуманним, тобто таким, що порушує фундаментальні права людини, є переслідування російською державою не тільки окремих громадян, а й цілих народів, що населяють Росію, — тих, які відстоюють право на власний, хоча б частковий суверенітет (маю на увазі не тільки чеченців, а тепер ще й кримських татар: примусове виселення її лідерів за межі Криму, позбавлення приміщення для проведення курултаїв тощо).

У сфері економіки Росія будується на величезних державних монополіях (на зразок «Газпрому») й підконтрольних владі олігархічних кланах. Непокірних чекає доля Ходорковського, що відсидів в ув’язнені майже десять років.

У ділянці культури маємо яскраві приклади цькування на державному рівні таких діячів культури, як відомий музикант Макаревич та півсотні інших мистців, які підписали відкрите звернення до Владіміра Путіна з вимогою припинити війну Росії проти України.

У комплексі усіма цими заходами досягається так потрібне владі «единомыслие» (його результат: понад 80% населення підтримує дії свого лідера — Владіміра Путіна). Одним словом, усе будується за відомим принципом: один народ — одна партія — один вождь. А це якраз і є явною ознакою найсправжнісінького, найрафінованішого тоталітаризму.

•  Четверта ознака — імперіалізм. Тут казати щось годі — й так усе зрозуміло. З позиції внутрішнього державного устрою (наявність цілої низки національних автономних республік, округів, районів тощо) Росія є країною, що до цього часу жирує за рахунок інших малих народів і народностей, яких в її складі нараховується понад сотня. Це — внутрішня ознака наявності імперіалізму. Та й керувати іншими, і не тільки сусідніми державами, Росія має величезний «апетит». Пригадаймо, що Росія за допомогою газової труби намагається підпорядкувати собі вже не тільки найближчі, що входили колись до складу СРСР, а й віддаленіші, західноєвропейські країни. Це — зовнішня ознака російського імперіалізму. Отже, імперія, як за внутрішнім складом, так і за зовнішніми діями, так і залишається імперією, ласою до керування якщо не цілим світом, то не менше ніж його половиною.

Що стосується ще однієї — п’ятої ознаки, останньої (постійного ведення війни), — то тут, як кажуть, факти наяву: воєнні агресії свого часу і проти Молдови, і проти Грузії, і (тепер уже) проти України, і підтримування офіційної влади в Сирії, де йде громадянська війна, і зовсім дріб’язок — польоти військових літаків над територіями інших держав тощо. Не забудьмо також ведення Росією двох воєн і супроти власного народу — в Чечні, яка у формі терористичних актів з боку упокорених не припиняється, а палахкотить і досі.

Таким чином, маємо наявність у Росії одночасно всіх п’яти ознак, які необхідні й достатні для того, щоб визнати цю державу фашистською. Звертаю увагу: саме фашистською, а не нацистською, якою була гітлерівська Німеччина. А те, що Росія активно проголошує через усі свої рупори, що вона веде антифашистську політику, — це зараз не більше ніж маскувальний камуфляж.

Що стосується історичного аспекту, то навіть зовнішня аналогія сучасної Росії з державами, які існували в тридцятих-сорокових роках минулого століття, організаторами котрих були недоброї пам’яті дуче Беніто Муссоліні та фюрер Адольф Гітлер, очевидна: окупація Росією українського Криму — аналог окупації чехословацької території Судетів Німеччиною. Це — як мінімум, а про максимум (інші історичні аналогії) краще можуть розповісти історики.

Про наявність в Росії зазначених ознак фашизму нещодавно вказав і екс-прем’єр-міністр Росії (2000—2004 р.) Михайло Касьянов в інтерв’ю польському телеканалу TVN24, зазначивши, що президент Росії Владімір Путін створив у Росії авторитарний режим й розпочав впроваджувати елементи режиму Муссоліні.

Зрозуміло, що російський фашизм має і деякі відмінності від свого історичного попередника — італійського, а саме: він ґрунтується на необхідності захисту квазінації — «російськомовних» громадян; він виплеканий не в моно-, а в полінаціональній державі; він розвинувся не самостійно сам собою, а як клон комуно-більшовицького авторитарно-мілітаристського режиму; цей режим володіє зброєю масового знищення (ядерною зброєю), а також має право на глобальному рівні — в ООН як постійний член Ради безпеки — блокувати будь-які рішення інших держав. Мабуть, саме у зв’язку з такою специфікою народні «умільці» для назви російського різновиду фашизму винайшли такий термін, як рашизм. Не виключаю, що з часом саме він може прижитися й на міжнародному рівні.

Оскільки вже згадано про міжнародний рівень, то скажу й ще одне: той факт, що Росія — фашистська держава, наші дипломати й журналісти-міжнародники повинні наполегливо доносити до лідерів та громадськості інших держав.