Львівські граблі

9 травня 2011 року у Львові відбулися масові сутички між прихильниками ВО “Свобода”, міліцією та “червонопрапорниками”.

Провокацію організувала і підтримала діюча влада, у першу чергу – керівник львівської ОДА Цимбалюк та керівництво обласної міліції – адже саме міліція допустила розгортання величезного червоного прапора, і саме вона захищала і прикривала провокаторів, не вчиняючи щодо них ніяких дій.

Очевидно, рішення про такий формат приймалося у Києві – на рівні очільника МВС Могильова.

Спів-організатор провокації – ВО “Свобода”, котре, попри заборону суду на масові заходи, дало необхідні “чорні фігури” для владної гри, своєю симетричною дією посилило меседж неокомуністичних маргіналів.

Декорацій вистачило: і зривання георгіївських стрічок із комуністичних пенсіонерів, і побиття місцевого “антифашиста” Калинюка, і розтоптаний вінок генконсула Росії у Львові Олега Астахова, і стрілянина “русскоєдиного” хулігана, і травмовані фотокореспонденти, і розбиті вікна в автобусах, і масові сутички із “Беркутом”.

Зрештою, цього і слід було очікувати: давно заряджувана рушниця, що висіла на стіні, вистрілила. Тільки – хто стріляв і в кого влучили?

Символьна мета

Ключовий меседж, котрий хочуть донести організатори провокації: “Галичани проти ветеранів Радянської армії – отже, вони за нацистів”.

Їм треба вкотре вбити клин між людьми Західної України та рештою українців. Їм треба знову зіткнути між собою наших дідів у громадянській війні – і хтозна, чи й не захочеться їм актуалізувати гасло “Победа деда – моя победа” сьогодні?

День перемоги у Львові. Міліція і люди

Другий, вторинний меседж – “комуністи і свободівці – брати по розуму”. Абсолютно симетрична, можна сказати, синхронна дія – додаткове тому підтвердження.

Третє ключове повідомлення, заховане у провокації – “Львів – небезпечний”.

Як результат, всеукраїнська суспільна дискусія зміщена із злочинної ролі СРСР у Другій світовій, із пам’яті про загиблих, із використання символіки ВВВ як “фігового листка” банкрутуючого режиму Януковича на неадекватність львів’ян.

І байдуже, що на стороні “Свободи” було тільки декілька тисяч людей – чи більше їх було під “Цісарською кавою” 30 травня 2000 року, коли натовп після похорону Ігоря Білозіра бив шибки і ламав двері нещасного генделика?

Переможці

Від провокації виграли проросійські провокатори: це — гарна причина набрати молоду активну поросль. Тепер хуліганити можна буде, захищаючи “пам”ять і славу дідів”, відчуваючи за собою моральне право “бити бандеру” у своєму Дніпропетровську, Донецьку, Одесі чи Києві. Тепер у них є право на наступний хід “білими фігурами”, на який знову доведеться реагувати.

Виграла й Партія Регіонів: вона подала сигнал “своєму” електорату про спільні цінності, відволікла його увагу від зростання цін на товари споживання і комунальні послуги, на закриття шкіл, і втягла їх в безкомпромісну війну за символи, унеможлививши насильством адекватний діалог між “сторонами”.

Виграв Кремль: проведено успішну роботу на розкол України, гуманітарна позиція української влади скопіювала кремлівську, а антикомунізм укотре зведено до “галичанства”. Реваншистський ренесанс СРСР прийшов і в Україну. Крім того, картина “ворога” для внутрішньоросійського вжитку – знову чітка, як ніколи.

Переможені

Програла українська опозиція. Сьогоднішня бійка – це її 9 березня 2001 року.

Потенційний соціальний протест проти влади, що майже дозрів, розколото ставленням до символів ВВВ, а відтак – задушено у зародку, морально здискредитовано застосуванням насильства. Схід після цього не захоче протестувати разом із Заходом, а Центр відмежується від одіозних дій львівських радикалів.

Програв Львів в цілому: його буде успішно шельмовано в українських, російських і світових медіа як територію небезпеки і нетолерантності, де опозиція так само зневажає демократію, як і влада, і де антикомунізм – так само неадекватний, як і його опонент.

Програла ВО “Свобода”: акції під червоними прапорами успішно відбулися у всіх ключових містах Галичини – Львові, Івано-Франківську та Тернополі.

Сутички не досягли цілі – і не могли їх досягти. Навіть якщо “свободівцям” вдалося б проломати “беркутівців”, чи були б побиті львівські старці-енкаведисти, котрі скоро стануть перед Божим судом, встановленням правди і відновленням справедливості?

Що буде далі?

Справу щодо масових заворушень відкриють “за фактом” і або успішно похоронять, або повісять на когось із “свободівців”, таким чином ще сильніше розкручуючи її як “єдину реальну альтернативу режиму”.

Влада знайшла хороший привід для посилення “антинаціоналістичної” (а, по суті, антиукраїнської) риторики. Наскільки їй вдасться роздмухати цю істерію і навішати локшину про свою “об’єднавчу роль” – покаже час, але перший крок є успішним.

Стрілянина в День Перемоги у Львові

Влада покомуністичнішає, відбудеться подальша реабілітація комуністичних символів і практик. Можливо, червоні прапори залишаться висіти на багатьох урядових установах і надалі, як це сталося, наприклад у Сумах з державним архівом, де червоний прапор повісили ще за тиждень до 9 травня)

Вихід є?

Як можна вийти з глухого кута?

У першу чергу це – зміна свідомості галичан із локально-галицької на всеукраїнську, перехід “ментального Збруча”. Це – прийняття того факту, що для людей з-за Збруча 9 травня є важливим днем, який болить до сьогодні – і святкується по-радянськи тому, що ніхто не зміг запропонувати альтернативного адекватного не-радянського формату.

Галичани мають прийняти той факт, що радянські воїни для людей Великої України – “наші”, банально тому, що саме в цій армії воювали до її перемоги і гинули їхні родичі. Необхідна повага і увага, терпіння і послідовність у діалозі.

У другу чергу це – широке просвітництво в центрі і на Сході України щодо справжньої суті Другої світової війни, її виновників і її наслідків.

Існує кричуща потреба “україно-українського примирення”, як каже Грицак. Внуки ветеранів повинні зрозуміти, що комуністична імперія перемогла нацистську, але від цього українці не перестали бути її рабами. Сталін і його спадкоємці не припинили нищити українську пам’ять, мову і культуру. Боротьба Холодноярців і інших отаманів 1920-х років проти комунізму дає чітке розуміння того, чим була альтернативна УПА для людей Центральної України.

По-третє, це – нова якість антикомунізму, котрий повинен довести до нового Нюрнберзького трибуналу.

Це – нова якість націоналізму, громадянський інтелектуальний патріотизм, що стане альтернативою радикалам, потреба якого настільки очевидна у критичний для нашої держави час.

Насамкінець

Спадок 9 травня 2011 року відгикуватиметься українцям: запах насильства отруюватиме довіру між українцями різних переконань як мінімум ще кілька років.

Тоді режим Януковича здеградує до повного кадрового, економічного і символьного банкрутства, забравши із собою в еміграцію, крім вкрадених мільярдів, сентимент до померлої Імперії, збудований кістьми її вбитих, загиблих і знищених рабів.

Культ сталінської перемоги збанкрутує разом із режимом, звільнивши місце для вшанування загиблих і для звичайної людської пам’яті.

Радянський патріотизм відімре, як відмер патріотизм царської Росії чи Австро-Угорської імперії, і залишиться справою лише вузького кола ідеологічних фанатів і історичних реконструкторів. А наше минуле не буде нашим майбутнім.

Остап Кривдик, політолог, активіст, Українська правда