Навіщо тернопільським бабусям «бізнес» на схилі віку

Іноді доводиться їздити електричкою. Старі, ще радянські, вагони із синьою полущеною фарбою, запльовані соняшниковим лушпинням тамбури, зачовгана, немита підлога, на якій порозкидано обгортки від “Ромашки”, брудні, засалені вікна, крізь які зовнішній світ стає схожим на Туманність Андромеди.

Так от. Щоразу, їдучи електропоїздом приміського сполучення, мою увагу привертають юрби бабусь, у хустинах і без, але всі обов’язково з торбами, сумками, ящиками, мішками. І що цікаво: в який вагон не зайдеш, усюди їх повно! Всюди вони є. Спершу навіть може здатися, що то переодягнені “терористи”, які потайки готують план захоплення потяга. Та придивившись пильніше, розумієш: таки ні, з Бен Ладеном вони не знайомі, “Аль-Каїда” їх не цікавить, та й узагалі — ніякого тобі зайвого екстремізму.
То хто ж вони? Як тільки потяг рушає, бабусі розкривають свою суть, а точніше, свої торби, сумки, ящики, мішки, і виходять на авансцену, щоб діяти у головних ролях. Чого тобі тільки не запропонують: і яблучка, і огірочки, і молочко, і сметанку, і набір гайок із болтами, і китайські палички, якими можна їсти український борщ. Словом, є все. Торгівля йде повним ходом. Знайдуть і продадуть тобі все, чого душа забажає.
“Що мені треба? Щастя? Щастя б не завадило. Воно ж як вищі сили: десь є, але його ніхто не бачив. Щастя, от би щастя…”, — міркую я.
“Прошу! Дві гривні”, — лунає за моєю спиною.
Бабусі навіть примудряються здійснювати товарообмін між собою, такий собі внутрішній маркетинґ. Вони нагадують “мафію”, яка діє виключно за своїми законами. Та що там! Їх можна виділити в окремий клас на суспільній драбині (тут Карл Маркс скептично би усміхнувся, почухавши бороду).
Зібравшись разом, вони, не змовкаючи ні на мить, теревенять про щось своє. Прислухаюсь: розповідають про те, як хтось повісився, втопився, загинув під колесами машини, помер від туберкульозу, а хтось рік не дожив до вісімдесяти (от бідолаха!). Стає страшно. Невже немає інших тем для розмов? Більше того, здається, вони просто смакують такими розмовами, не відчуваючи ніякого страху. Задумуюсь: говорячи про смерть, вони думають про життя, яке втікає від них, як вода крізь пальці.
Справді, не так і багато їм ще буде сонце світити. Звідки береться таке завзяття? Бабуся вже заледве ходить, але не втомлюється носити ящичок і питати: “Хто ще вафельки
бажає?” Навіщо їй увесь цей “бізнес” на схилі віку? Звідки беруться сили тягати за собою оті торби, сумки, ящики, мішки? Хтось, мабуть, скаже, що пенсія зараз мізерна, а пенсіонерам в електричках халява,
то чом би не підзаробити копійчину? Так це і їжачку зрозуміло. Питання в тому, звідки береться така вперта жага до життя, перед якою блідне будь-яка молодеча завзятість? Чомусь здається, що, відчуваючи подих смерті, вони з усіх сил намагаються вхопити життя за хвіст… Така їхня зайнятість, їхній торговельний рух, допомагає повірити у силу свого
існування.
Дивлячись на бабусь у вагонах електрички, мимохіть згадую бабцю Анруй із роману Луї-Фердінана Селіна “Подорож на край ночі”, яка до останнього відмовлялась покидати життя, облаштувавши музей із мощами і проводячи там екскурсії.
Може, то бабусі заробляють гроші, щоб у вирішальний момент було за що відкупитися від смерті, так би мовити, напрацьовують на хабар? Хтозна. Думаю, старенькі й самі цього не знають…

Андрій Омельницький.