Максим Черкас з Тернополя назбирав 4 тисячі квитків і 200 телефонів

Максим Черкас з Тернополя збирає квитки на всі види громадського транспорту – тролейбус, автобус, трамвай, маршрутку, поїзд і літак.
– Мене просили друзі з інших міст, що їм треба чек контролю. – розповідає. – Доводилося казати в тролейбусі, що не маю квитка. Люблю з контролерами позаїдатися, щоб взяти той чек. В інших містах він є, а в нас чомусь нема. Мені от найновіший з Донецька вислали. З одної сторони печатка України. З іншої Донецька Народна Республіка.

З колекціонерами квитків Максим спілкується через електронну пошту.
– Мені пишуть майже зі всього світу. – продовжує – Маю квитки з Білорусії. Теж по обміну. Чилі є. Мінявся з людиною з звідти. Пише, що проїзд – 250 доларів їхніх. Це для них копійки. Японія є, Китай, Італія. Польщі багато – квитків на два-три альбоми. Італія, з Франції один квиток. З Португалії – один, з Судану. Країн 25 точно є.
Бабця знайомим розказує про мене. То їй висилають квитки з інших міст і навіть з Італії. Дід звідкись приносить. Сусіди несуть.

Найважче у Тернополі знайти квитки на катери
Рідкісні квитки хлопець вдома тримає окремо.
– Дорожчі квитки – сучасні. – каже. – Бо старих випускали багато. Колись есересеровські квитки мали великі тиражі. Рулетки ще були в автобусах. Відривні. Всюди майже однакові. Навіть важко було зрозуміти з якого міста. На старих автобусних квитках пише – м’який автобус, жорсткий. Маю старі радянські квитки з дірочками пробиті компостерами.

Виймає з целофанового пакетика квитки-чеки на автобус.
– Чеки не цінуються, бо швидко вигорають. – показує на розмиті букви. – Маю старий квиток на поїзд. Він із сімдесятих років. В діда найшов в піджаку. Пише Тернопіль-Теребовля. Дід туди на дачу їздить.
Найважче у Тернополі знайти квитки на катери. Найцінніші ті, що кондуктор не надірвав. Маю один – зверху пише: герой Танцоров. Гривня п’ятдесят. З 2005 року. Десь до ста гривень тепер коштує.

Бере із колонки від комп’ютера поштовий конверт. Він підписаний.
– От маю вислати у Нідерланди. – показує. – Вже запечатав. Простим листом відправляю. Проста пересилка в конверті – коштує 15 гривень. Якщо велика кількість, що напхано, то виходить рекомендованим. 130-150 гривень.
Було, що мені надсилали, а до мене не дійшло. Розумів, що то наша пошта винна.

Назбирав 200 телефонів
Хлопець ще збирає квитки з футбольних матчів, на яких був. А також старі мобільні телефони.
– Назбирав 200 телефонів. – виймає з-під серванта коробку. – Купую на сайтах різних. Реставрую старі. Ремонтую. Часу не маю, якщо телефон за місяць зроблю, то дуже добре. Подобається таке заняття. Хочу скласти всі серії Сіменс. Від першого до останнього. Сам ходжу з простим. Часом на продаж виставляю, якщо маю кілька телефонів однієї серії. За копійки. Це не для того, щоб заробити гроші. А щоб попрацювати, щось зремонтувати. Маю 25 серію – 96-97 роки. Свій найперший зберіг – у 2001 році мама купила. В нім батарея тримає довго.

Окремо Максим зберігає квитки на поїзд. Майже усі пов’язані з якимись спогадами і пригодами.
– Пару з Криму. – розкладає квитки віялом. – Поїздки до Києва. Але майже всі квитки до Львова. Любимо погуляти там з дівчиною. Просто випити львівської кави.
Минулого року їхали до Одеси і вийшли на якісь станції. Просто постояти. А тим часом якась бабця зайшла і лягла на наше місце. Каже: в мене квитка нема, я буду тут лежати. Ми давай її виганяти. Вона пішла до інших пасажирів сваритися. То ніч була. Всі думали, коли вже нарешті вийде з того поїзда. Ми не виспались, не відпочили. Цей квиток найбільше запам’ятався.

Максим – студент 5 курсу Тернопільського педагогічного університету ім.В. Гнатюка. Вивчає комп’ютерні технології на інженерно-педагогічному факультеті. Викладає інформатику у сільській школі.
– Діти не знають про захоплення. – продовжує. – Мені однокурсники несуть квитки, друзі. Дівчина останнім часом приносить. Але цим не захоплюється. Вона вишиває.

Освідчувався дівчині, коли вона сиділа на велосипеді
Показує вишиту бісером картину на стіні. На ній зображена хата серед природи.
– Зустрічаємося з Оксаною три роки. – розповідає. – Вона – також вчителька. Коли є дівчина, всі зацікавлення відходять на задній план. Але вона зі мною ходить на футбол. На всі матчі ФК «Тернопіль». Підтримую команду. Коли холодно, боремо 3-4 ковдри. На одну сідаємо, іншими закутуємося. Маємо з собою в термосі чай, якесь печеня і сидимо.
Любимо на велосипедах покататися. Коли дівчині робив пропозицію, то подарував їй велосипед. Брав його по Інтернету, перекрашував, все стирав. Він синій був, а я їй зробив рожевенький. 10 травня поїхали до театральної площі, де чекали друзі. Під’їхали і сказав другу, щоб сфотографував. Ми зупинилися для фотографії. А він насправді знімав на відео. Тоді я дав знак. Інший друг ззаду прибіг з квітами. Дав мені. Інші друзі нас окружили велосипедами, почали навколо нас їздити. Освідчувався дівчині, коли вона сиділа на велосипеді. Але я стояв. Перстень подарував. Перед тим вона каже: чо ж ти їдеш в піджаку на велосипеді? Я відповів, що сьогодні неділя і всі так їздять. Вона в кофті, в джинсах. Я їй казав, щоб вдягнулась краще, бо друзі всі в піджаках будуть. Оксана була в шоці, не чекала того.

Максим з Оксаною готуються до весілля. Планують одружитися влітку.
– Потроху шукаємо ресторан, але ціни дорогі, не влаштовують. – каже. – Фотограф хоче 300 доларів. Відеооператор на дві камери – 450, на одну – 300 доларів. Треба десь 2,5 тисячі євро треба на одне весілля. Кажуть, що цей рік високосний. Але ми в ті забобони не віримо.
Наталка Петрів