Моїх сто років самотності, – Христина Яворська про сорок днів без батька

Є у житті такі віхи, котрі вщент руйнують всі придатні для розуміння сталі світові константи, теорії розбиваються на друзки. Знаходять спростування слова класиків.

Час лікує.

А лікує?
Кого?
Що?

Лікує амнезією пам’ять?

Не лікує!
Тепер знаю точно.
Є речі, чи то явища, що болять щодень сильніше. Інтенсивність болю росте зі швидкістю геометричної прогресії.
Рве. Оскомить. Млоїть. Болить.

Пішов єдиний чоловік. А наче сіло сонце. Сіло 40 днів тому. І не встало.
Пішло осявати дорогу душі. І час розминувся з простором. Зійшла з осі спіраль історії. І зі словами “Володя помер…” настала абсолютна темрява, суцільна пустка.

Сенсу немає.

Вже 40 днів. Рятує навчена дідусем мантра, народжена думкою великої майстрині українського слова Лесі Українки.
“Що болить? Мене питали.
Але я не признавалась.
Я була малою горда,
Щоб не плакать, я сміялась!”

Втратило сенс реалізовувати справи, які мали сенс лише у виконанні Тата. Втратило сенс усе, в чому він був. Єство втратило душу.

Швидко і безглуздо минає все. Залишається мізер: дірява пустка в грудях, жмуток болю і лише одне незмінно велике – відчуття вдячності та почуття невимовної любові.
Ще зовсім недавно Тато зізнався, як востаннє розмовляв вже зі своїм покійним батьком. Чути це було дико боляче. А хіба можна було збагнути, що через якийсь місяць я так само стоятиму над ще мить тому одухотвореним тілом Тата і промовлятиму єдині нетлінні слова?!
Дурість життя.
Незбагненна.

Щодня меншає слів. Щодня більшає думок.
Мислю, ким була б я без найчистішого, найпринциповішого, найвмотивованішого без мотиваторів, найбільш думаючого, найсильнішого духом авторитета за мої неповні 24 життєві роки.

Все почалось з музики. Зі Sting-а, і AC/DC, і Deep Purple, і Rainbow… Кому там в дитинстві наказували: “Буц, баран”, звертаючись?
В моїй сім’ї було по-іншому. Мій Тато колисав мене, співаючи “Fields of gold”. І досі, слухаючи цю пісню, в мене сльозяться очі. Це наче якийсь дивовижний спогад з минулого життя. Несвідомого. Дуже зосереджено я вслухалась у кожну його нотку, уважно дивилась у карі очі, любила, як колеться його борода і ловилась руками за вже тоді сиве волосся. А він співав своїм глибоким шовковистим голосом: “You’ll remember me when the west wind moves upon the fields of barley”.

Я обожнювала його з дитинства. Гордо брала його мізинцем за мізинець – це було тільки наше – і довіряючись на всі 100 тисяч відсотків, могла йти хоч на край світу. Бо не було страшно.

В 4 роки я сідала йому на коліна. На коліна в крутих американських Левісах, за кермо автомобіля в його стилі. Крутої, як він сам, Тойоти кольору мокрого асфальту із якимось надзвичайним характером і кермом з правого боку.
Я усміхалась на всі свої 4 зуби і кайфувала. Бо таку істинну насолоду мені давав у житті мій Тато.
Я обожнювала спостерігати за ним, коли до рук потрапляла гітара, чи коли пальці лягали на клавіші піаніно, чи коли до губ бралась дримба.

Я пам’ятаю день, коли вперше побачила в Татові бешкетного підлітка. Він взяв свою бас-гітару і поскакав на одній нозі, як Річі Блекмор, з одного кінця офісу в інший, видаючи якісь нереальні звуки під Highway to hell.
Пам’ятаю Татову радість, коли купив мені перші, мабуть у цілому Борщеві, подерті джинси. Я пам’ятаю, як він тішився ще більше, коли я в цих же джинсах вперше приїхала у глухе село до його тети 🙂
Пам’ятаю, як вперше побачила Татові сльози. Моє таке перше бентежне і болюче видовище. Тоді я не знала, що в Тата теж є сльози. А він плакав, як дитина над нашою померлою вівчаркою. Тоді я усвідомила всю красу і ранимість його душі.

Вже тоді він був і завжди буде найкращим моїм другом. Я його боготворила, а він вірив у мене.

Проходив час і Тато став побратимом, моральним авторитетом і найціннішим наставником. Часом я навіть не могла збагнути звідкіля береться ця неосяжна його мудрість, його бездонні думки, сила духу і мужність, як складаються ці його алгоритми.
І досі не можу збагнути.
Точно знаю, що найбільшою моєю гордістю буде здобуття статусу, що звуть “a son of his father”, себто “донька (у моєму випадку) свого батька”.

Якось днями повз могилу Тата проходила з батьками зовсім маленька дитина. Вона вказала пальчиком на татове фото і запитала: “Це Бозя?”. Батьки їй заперечили і щось пояснили, на що вона дуже впевнено і вже ствердно сказала: “Це Бозя!”.
Я не тішу себе ілюзіями, а зрештою, це вирішувати зовсім не в моїй компетенції. Але щось таки в цьому є… Бо ж для мене і багатьох інших він таки майже святий.

З великою любов’ю і неосяжною вдячністю Татові. Завжди живому!

Я згадую Тебе, Тату, коли західний вітер колише в полях жита.
(Sting, “Fields of gold”)

Христина Яворська