Точка зору: що думають тернополяни про рішення Польського Сейму

“Нова польська влада принесла з собою негласну історичну міфологію: поляки — це народ-жертва, а якщо вже й чинив щось злочинне, то винна в цьому чужа пропаганда. Водночас Варшава відмовилася поділити подібний контекст “народу-жертви” з Києвом”. (с) Ігор Ісаєв

Одна з найсуперечливіших сторінок української історії повертається на порядок денний. Польський Сенат встановив 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Другої Республіки Польща. Фактично, це заклик визнати злочини УПА на Волині 1943 року геноцидом. Цю тему у соцмережах активно коментують тернополяни. “Погляд” підібрав низку найцікавіших позицій тернополян щодо цієї теми. 

Сергій Ткачов, історик: “Уявляю, як завтра тисячі українців вишукуються в черги до консульств Республіки Польщі аби здати “Карти поляка”, а десятки тисяч українців будуть просити анулювати їм візи в Польщу”.

Ігор Василів, автомайданівець: “Офіційно заявляю! Ми тут порадились і я вирішив: у зв’язку з тим, що в 2001 році автомобіль марки Полонез (на польській реєстрації) збив на смерть сусідського кота, а впродовж 1991-2017 років таких котів і собак (породи двортер’єр) налічується (за різними підрахунками) майже 100 000, визнати країну Польща агресором, поляків позбавити водійських посвідчень, заборонити тримати вдома котів і собак. Хто За? Я ! Одноголосно. А тепер серйозно: якого * тут їх було так дофіга?( це наша земля), якого * вони не тікали? (якщо їх два роки різали). Віддайте нам Краків (це наше місто). Згадайте свою Армію Крайову, що вона тут витворила. P.S. Да, Петя, перестань там перед ними вибачатись,ти єврей, ти не при ділах…”.

Володимир Гевко, інтелектуал: “Польський сейм визнав волинську різанину геноцидом поляків. Рішення було прийняте одноголосно, 10 утримались, жодного проти. Це все, що треба знати про “купку польських марґіналів-ревізіонерів”. 11 липня тепер в Польщі буде своєрідним днем ВеДеВе – п’яні польські нацики битимуть наших заробітчан і будуть кричати всілякі дуреньства. Просто так сталося, що поляки ще більше не люблять росіян, аніж українців і ситуативно були на нашому боці. Взагалі, навіть за останні 300 років практично усі нації світу зафейлились настільки, що будь-які спроби відновлювати якусь історичну справедливість виглядають жалюгідно. Глобально ми усі – нащадки вбивць, грабіжників і гвалтівників. Статевим зносинам жаби та гадюки намагаються надати офіційний статус”.

Василь Мосула, голова Тернопільського обласного суспільно-культурного товариства “Надсяння” підписав звернення до польського сейму спільно з керівниками суспільно-культурних товариств і ветеранських організацій депортованих українців із Південного Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Західної Бойківщини та Лемківщини, які входять до oб’єднання “Закерзоння”:
“Звертаємося до Вас (Польського Сейму – ред.) у зв’язку з відмовою розглянути на пленарному засіданні Сейму Республіки Польща підготовлений проект ухвали у справі акції “Вісла”.  

Депортаційна акція “Вісла” була проведена польським комуністичним режимом на засаді колективної відповідальності під приводом ліквідації угруповань УПА на Закерзонні. Насправді ж факти свідчать, що у 1947 році діяльність українського підпілля на теренах південно-східної Польщі не становила реальної загрози для тодішнього режиму.
Справжньою метою акції “Вісла”, яку польські комуністичні правителі у своїх директивних документах з грифами “цілком таємно” і “таємно” старанно приховували, було “остаточно розв’язати українську проблему в Польщі”. Ішлося про тотальну депортацію українців на північно-західні території повоєнної Польщі, “поселюючи їх там у можливо найбільшому розпорошенні”, “де вони швидко асимілюються”, тобто полонізуються.
Щоб остаточно розвіяти у будь-кого сумніви щодо справжньої мети акції “Вісла”, наведемо ще фрагменти з двох нормативних польських документів того часу.
1. Після закінчення акції “Вісла” виявилось, що депортація обминула українців з трьох повітів Люблінського воєводства (Красноставський, Замостянський, Білгорайський), де практично були відсутні прояви діяльності українського націоналістичного підпілля.
Виправляючи цей недогляд, Державний комітет безпеки Польщі у спеціальній інструкції з грифом “таємно” від 1 серпня 1947 року наказав відповідним виконавчим структурам, що “в принципі всі українські родини з цих повітів, не зважаючи на ступінь лояльності та партійну приналежність, мають бути виселені”.
2. У таємній директиві Міністерства повернутих земель від 10 листопада 1947 року, яка визначала нові засади розміщення українців на західних та північних землях Польщі, говорилось: “Засадничою метою переселення поселенців “W” є їх асиміляція в новому польському середовищі, слід докласти всіх зусиль, щоб ця ціль була досягнута. Не вживати до цих поселенців назви “українець””.
Депортаційна акція “Вісла” супроводжувалася жорстокими репресивними заходами. Через слідчі катівні концтабору в Явожно, як правило, без жодних правових підстав до березня 1949 року пройшло майже 4000 українців. Від нестерпних катувань, знущань, голоду, хвороб там загинуло 162 ув’язнених українців.
На довершення на підставі урядових декретів у 1949 році все колишнє майно українців, їх громадських та релігійних організацій перейшло у власність держави.
У часи панування тоталітарних режимів на Закерзонні руйнувались церкви, українські цвинтарі, тобто матеріальні свідчення споконвічної присутності українців на цих землях.
Принципово важливою, на наш погляд, є також правова оцінка акції “Вісла” – її фактична нелегальність. Адже рішення про примусову депортацію українців ухвалили Політбюро ЦК ПРП та неконституційна Президія Ради Міністрів, які не мали компетенції для прийняття таких рішень.
Як заявили учасники ІІ Конгресу українців у Польщі, що проходив з нагоди 65-річчя акції “Вісла” 28-29 квітня 2012 року у Перемишлі, “мети, яку поставила перед собою польська комуністична влада, не досягнуто”.
Тож не дивно, що під час підготовки та попереднього розгляду у Сеймі виваженого проекту ухвали у справі акції “Вісла” антиукраїнські кресові та комбатантські організації, виправдовуючи цю злочинну акцію комуністичної влади, своїми зверненнями, протестами зчинили небувалий тиск на керівництво Сейму, щоб не допустити її розгляду на пленарному засіданні Сейму.
Допущені ними особисті випади проти голови сеймової Комісії національних і етнічних меншин українця Мирона Сича залишаємо на їх совісті без коментарів.
Дуже жаль, що таку ж саму антиукраїнську позицію у Сеймі зайняли представники окремих політичних партій. Дійшло до того, що окремі з них навіть виправдовували злочинну депортаційну акцію “Вісла”, вимагаючи від українців попередньо засудити, з їх точки зору, геноцид поляків, здійснений УПА на Волині.
На наше глибоке переконання не можна взаємно пов’язувати депортаційну акцію “Вісла”, здійснену польським комуністичним режимом у повоєнному 1947 році щодо своїх громадян української національності, з взаємною польсько-українською боротьбою на Волині, яка точилась у складні воєнні роки за політичне і державне майбутнє цієї землі.
Дуже прикро, що під час цієї братовбивчої збройної боротьби, яку часто інспірували та підтримували зовнішні сили, гинули беззахисні люди похилого віку, жінки, діти. Гинули як поляки, так і українці. Гинули як на Волині, так і на Холмщині, в усьому Закерзонні. Гинули не тільки у 1943 році, а й у попередні та наступні роки.
Ми схиляємо наші голови перед усіма невинно убієнними у ці складні роки.
В політичній і правовій оцінці акції “Вісла”, як і трагічних подій взаємної українсько-польської братовбивчої боротьби сорокових років минулого століття, є неприйнятною політика подвійних стандартів, а тим більше очевидна фальш”.