Загиблі Лілії Мусіхіної…

Кожного з нас війна ще сильніше прив’язує  до себе рідна земля. Ми ще сильніше відчуваєvо любов до свого краю, до своїх ланів, садів, до дому. Страх втратити батьківщину назавжди, страх зробити помилку, за яку потім упродовж поколінь можуть гірко розплачуватись діти та онуки.

У мене є свої загиблі. Мої хлопчики. Мої братики. Мої рідні… так щемно і боляче, коли хочеш взяти за руку, а хапаєш лише повітря. Іноді обертаєшся на стишений сміх, відчуваєш долоню на плечі, обертаєшся, а натомість – пустка…

Я вчусь жити без вас. Ми всі вчимось жити без вас. Чи, навпаки, вчимось житии із розумінням, що ви тепер – завжди поруч. Тепер не треба братии телефон, натискати кнопки, чекати, коли почую «слухаю». Ви тепер завжди тут. Зі мною. На відстані згадки.  Ви болите мені, мої хлопчики. Десь із вічності ви й досі дивитесь мені в душу. Ви не високо. Ви тут. Поруч. Я сиджу за столом, клацаю по кнопках, а навпроти мене, спершись на лікті, сидить Юрка. Мабуть, найбільша, найважча моя втрата з початку цієї клятої війни. І досі дня не минає, щоб ми не згадували тебе. Вдома і на Штабі. Великий, смішний і веселий. У формі і в джинсах, в костюмі з галстуком і начищених до блиску мештах. З незмінним пакетом зефіру. Тепер кожен раз, коли беру до рук зефір, я згадую тебе. Та таким смачним, як із твого пакета він уже не буде ніколи. Хочу вити, хочу плакати… Я пишу, а ти дивишся на мене. Підіймаєш голову і я ловлю твій погляд. «Ну, чого ти… Я ж тут».

Ти тепер скрізь. Вдома із Наталею та дівчатами, з нами, з Хлєбом…

Важко.

Біля Юрки, рівненько, лише на краєчку стільця, готовий щосмиті зірватись, хлопчисько із чорними, як смола очима і напівпосмішкою-напівподивом. Артем. Наша перша кров. Перший наш біль. Перша втрата. Хлопчик із світлом в очах і в серці. Квінтесенсія тихого щастя і служіння. Злюсь на себе за те, що ганяла чистити пічки, виносити сміття, а, знаючи себе, не раз, мабуть і віником отримував. Вибач, мій небесний братику. За все вибач. За те, що не їжджу на твою могилу. Не вірю, що твоє велике серце могло вміститися між тих чотирьох дошок. Не вірю, що то тебе ми несли тоді на руках через весь Хмельницький, а люди стояли на колінах і не ховали потоків сліз. «Пливе кача»… – то тепер довіку твоя пісня…

Ромчик.  І тут не всидить. Хлопчик-пружинка… Смішний, дитячий і, здавалось, наївний як дитина. Така собі людина-свято. Шибеник та бешкетник. Я не можу уявити його без посмішки на всі 32 зуби. Брівки чорні, такі, аж вималювані, як у дівчинки. Шкіра ніжна, ще з дитячим пушком. Марив морем. Мріяв про море. Був моряком. Тому й Мареман. Ніхто навіть не знав, що ти насправді до біса хороший снайпер. Ніхто не знав, що це ти нас прикриваєш своєю спиною. Жив просто і з задоволенням. Так і воював. І загинув в одну мить…Однієї фатальної ночі.  Ми знали, що ти хороша людина. Хлопчик, якого війна змусила стати чоловіком. На цвинтарі, над твоєю могилою згорьована мама ділила твій коровай. Мовляв, синок обвінчався із смертю…

І ще Вітя. Волонтер і боєць. Фотограф. Майданівець. Наш пластун-«пластівець», який залишив нам свого тата, маму, сестричку, брата, дружину і донечку. Маленьку донечку. Дворічну. Чи пам’ятатиме вона тата? Що ми скажемо їй, коли вона спитає, чому не вберегли?..  Могила з фотоаппаратом. Коротке «Гарт»…

З твоєї могили на Личакіському горбі Тих, що не зрадили пластових присяг, я бачу хрест Кіндрата. І його останній дзвінок: «Ти мусиш прийняти присягу. Ти повинна. Хто, коли не ти?.. Подумай, Лілю…» І ще – розмови, в яких – мрії про нашу Нову Україну. Вільну…

Я пишу, ви сидите коло мене. Вашу присутність відчувають мабуть усі наші. Ми всі якось  осиротіли без вас.

Нам вас бракує.

Мені вас бракує…

 

П.С.

Юрій Горайський – морський котик 73 центру спецоперацій, загинув при виконанні бойового завдання. Самооборонівець, Голова Збаразької РДА. Залишилась дружина і дві дочки.

Артем Мазур – Самооборонівець 15 сотні 4 чоти. Чотовий. Внаслідок травм, отриманих беркутом у Маріїнському побоїщі у лютому 2014 року, помер у лікарні 3 березня, лише на короткий час прийшовши до тями.

Роман Зубчук – нацгвардієць, загинув у зоні ведення АТО, самооборонівець 15 сотні 4 чоти.

Віктор Гурняк – боєць «Айдару», волонтер, самооборонівець 15 сотні 3 чоти. Загинув, евакуюючи поранених із поля бою. Залишилась дружина і дочка.

Василь Кіндратський – ОУНівець. Загинув у с. Пєски Донецької області. Залишилась дружина, дочка і син.