Плівочна фотографія мені як жінка, а цифрова — як дівчина, – Василь Бурма

“От як вродився — і почав фотографувати. Простір має пам’ять: він теж фотографує і записує інформацію. Але ми не можемо її зчитати… Так шо і я, мабуть, фотографував із самого початку”,  — каже тернопільський фотограф  Василь Бурма.

Василь Олександрович неперевершений співбесідник і, певне, варто було б робити не текстове, а відеоінтерв’ю, щоби передати всю феєричність спілкування з ним — і відступи, і цитування, і наспівування… Крім того, пан Василь може розповідати майже про все на світі. Тому було дуже складно визначити, про що ж саме його розпитувати — чи то про його подорожі, чи то про замки з їхніми привидами… І, якщо писати про все, про що може розповісти Василь Олександрович, то вийде багатотомник. Тому нині коротко про головне — фотографію.

Я був розбишакою

– Я народився на Полтавщині, після сьомого класу поїхав у Новочеркаськ Ростовської області. Хотів вступити до геологорозвідувального технікуму, але там був конкурс, а я ж горобеня… то вступив у профтехучилище. Ми були поважні — не те, що нині ходять ті шнурки, — як пройдемо на параді такі красиві — у чорній формі… Перед нами йшли офіцери суворовського училища,  наші головні конкуренти — ми з ними постійно билися за дівчат.
І ось закінчив вчитися, став фрезерувальником четвертого розряду. Тоді мене відправили в Ростов-на-Дону на завод “Ростсєльмаш”. Але там було дуже важко і травматично працювати. Я був розбишака і втік звідти у Лубни на завод, де пропрацював до армії.

– Фотографувати серйозно почав в армії. То був п’ятдесят сьомий рік, я служив у авіації. Знімав на “Смєну”. Там була плівка для фотокулеметів (така кінокамера, що знімає, чи правильно навів пілот приціл на ціль, а в бойовій ситуації ще й політ снаряда).  Ми, бувало, поцупимо плівку, зарядимо у фотоапарат — і знимкуйся скільки хочеш. В частині був портативний збільшувач. І оце всі сплять, тільки я сиджу… Старшина, як побачить, давай кричати. Він мене дуже не любив, бо я тоді служив і вчився. Я ж в армію прийшов розбишакою — закінчив сім класів. І вже там закінчив заочну школу. Бо ж тоді я вже взявся за розум. Закінчив навчання, розіслав документи у різні виші, щоби швидше звільнитися — тоді тих, хто вступає, відпускали на три місяці швидше.

– Вступив у Львів на журналістику. Я хотів бути журналістом: мені подобалася література. Завжди любив вірші, знав багато напам’ять, та й нині багато пам’ятаю. Мене тягнуло до творчості. В армії писав вірші. І про любов, і про будні. Коли приїхав в університет, у мене було два списані товсті зошити. Якось погортав-погортав їх і вирішив, що ліпше, ніж писати погані вірші, писати гарні кореспонденції. Взяв і викинув їх у кошик. А мій друг дістав, погортав, вибрав, і в студентській газеті надрукував “Василь Бурма Из цикла Выброшенные  тетради”.
Потім проходив практику, був і в “Вільному житті”. Тому, коли мали роздавати скерування, головний редактор Микола Костенко взяв мене до себе — я ж тоді фотографував і писав — такі були потрібні. Але потім лишив писати.

– Ну ось дивись, це зараз можна писати все, що хочеш, а тоді було строго — 60 відсотків матеріалів у газеті — авторів, інше журналістів. І гонорар треба було ділити з “авторами” – 60 відсотків їхні. От я поїхав організовувати матеріал — це означає, що я посидів, поговорив, написав за когось, а потім відіслав йому 60 відсотків гонорару. Мене це коробило — я не хотів за якусь свинарку чи бригадира писати. Через те почав тільки фотографувати.

“Хлопці, ви щось знаєте…”

– З одного боку, тоді фотографія була на нижчому рівні через недосконалість техніки.  Отак стоїш, експозицію вираховуєш, контролюєш діафрагму, слідкуєш за різкістю. А головне — ловиш момент найбільшої напруги на обличчях і взагалі той момент, який найліпше розкриє ситуацію. І скільки всього треба одночасно тримати в голові… А нині фотографія хороша — фотографи погані. Тоді їх була жменька, бо до фотографії ставили високі вимоги. Вся фотобратія отаборилася біля журналів і газет. І тут випещувалися кращі кадри, виходили в люди. Але був жорсткий відбір. Приходиш, а більдредактор: “Що то таке, а чого тут по світлу погано?”, “Що за композиція, чому нема динаміки?” І так одного, другого, третього відшивали, а ти хоч-не-хоч — працюй, роби те, що від тебе вимагають. Не в усіх це виходило. Особливо в районщиків. Їх часто скеровували до нас на практику. От прислали одного такого, родича секретаря райкому, щоби він тут покрутився. З колегою Богданом Приймаком брали його з собою на зйомку. Пішли на бавовняний комбінат, поїхали на сівбу. Ми знімаємо, він біля нас. Потім ми проявляємо своє, він своє. Надрукували — у нас є вдалі кадри, а в нього нема. Ми йому: “Ну що ж, ти ж був коло нас”. А він розсердився і каже: “Хлопці, ви щось знаєте, і не хочете мені сказати!” Так шо, якщо тобі не дано, то вже й не берися, ліпше йди в начальники.

– Хоча тоді переважно всі фото були постановочні, бо спробуй з такою технікою полови моменти. А потім Всеволод Тарасевич надрукував в “Огоньку” репортаж із “ Ростсєльмашу” “Красные косынки”. Це була перша така непостановочна серія. Коли він її опублікував, всі ахнули. І почалися суперечки про постановочну та не постановочну фотографію. Але дійшли до висновку, що для газетяра не важливо, як ти знімаєш, головне, щоб тобі повірили.

– Я репортер газетний. Всеїдний, як ведмідь. Підніму архів і на будь-яку тему зроблю виставку. Робив виставку про жінок, дітей, старих. Ось у мене лежать з 60-их років чорно-білі фотографії нічного Тернополя, думаю тепер кольорові познімати і зробити виставку. Так що я будь-яку тему знімаю. І, якщо посилають на завдання, незалежно є світло, нема світла — маю привезти прохідний знімок. І хоч ти вмри.

– Кожному майстрові подобається своє ремесло. Чим більше у нього влазиш, тим більше воно тобі до душі, бо  розумієш його глибше, відкриваєш нові нюанси. А фотографія це ж по суті живопис, але з натури. Добротну талановиту фотографію набагато важче зробити, ніж намалювати картину. А чому? Бо художник десь домалював, десь скорегував. А я ж не домалюю. Я все повинен шукати в натурі.

– І плівочна, і цифрова фотографія мені дорогі. Перша, була мені як жінка, а друга — як дівчина.

Анна Золотнюк.

Фото з архіву Василя Бурми.